10.05.2026 Borszcz Ukraiński po Lubelsku

Anna Kovalova: Czy miejsce, które dawało nadzieję i rozwijało wyobraźnię, może stać się przestrzenią przemocy? Witam, przy mikrofonie Anna Kowalowa.

—-

Moim gościem jest Kateryna Iakowlenko – kuratorka, pisarka i redaktorka naczelna Suspilne Kultura w Ukrainie. Rozmawiamy o jej książce „Donbas jak metafora”. Donbas – region, który dziś kojarzymy głównie z wojną. A co, jeśli spróbować spojrzeć na niego inaczej?

Więcej o książce opowie jej autorka, Kateryna Iakovlenko

Kateryna Iakovlenko: Tak naprawdę ta książka ma bardzo długą historię: jest związana z moimi badaniami, które prowadziłam w trakcie studiów doktoranckich, kiedy uczyłam się we Lwowie, ale także – z moim zainteresowaniem tym, jak przedstawiano obraz tego regionu
w literaturze i w kinie.

Ta książka ma formę eseistycznego non-fiction, opartego na moim własnym doświadczeniu i postrzeganiu, ale jednocześnie w dużej mierze opiera się na dziełach sztuki. To zarówno sztuka współczesna, jak i kino czy literatura. W gruncie rzeczy film i literatura obejmują różne okresy, natomiast sztuka jest bardziej związana ze współczesnością. Dlaczego tak? Bo to właśnie pozwala zachować pewne rzeczy i opowiedzieć o czymś, czego nie da się po prostu wyrazić słowami. To są obrazy wizualne albo dźwięk – u mnie w książce dźwięk jest opisany jako osobny podrozdział, traktowany raczej jako temat czy motyw. I to też było dla mnie ważne.

Mówiąc na przykład o kinie, nie sposób nie wspomnieć o Dzydze Wertowie, który kręcił „Entuzjazm” właśnie na tym terenie. Możemy się też zastanowić, co stało się z obrazem, do którego się odwoływał. W ogóle to kino było rewolucyjne, bo było pierwszym filmem dźwiękowym. No i właśnie – jak wtedy kształtował się dźwięk i jak w istocie dość aktywnie pomagał kształtować ówczesne społeczeństwo.

Bo na przykład w Doniecku jeszcze do niedawna, przed wojną, działała syrena w zakładzie metalurgicznym. Od samego początku, od momentu powstania zakładu, była to tradycja – żeby ludzie nie przegapiali godzin pracy. Rozlegała się o określonych porach. Przez pewien czas milczała, ale nawet w tym „cichym” okresie radzieckim, kiedy walczono z nadmiarem hałasu, i tak działała, bo ludzie byli do niej przyzwyczajeni – to był element miasta, bez którego nie potrafili go sobie wyobrazić.

I ona działała. I właściwie, z tego, co rozumiem ze wspomnień ludzi, którzy byli przetrzymywani w „Izolacji”, w katowni urządzonej na miejscu dawnego centrum sztuki współczesnej, słychać było tę syrenę także w celach. Więc możliwe, że działa do dziś, choć nie mogę tego powiedzieć na pewno, bo to już jest taka historia, do której bardzo trudno dotrzeć i ją zrozumieć. Dowiemy się o tym później.

Anna Kovalova: W książce jest fragment o „Izolacji”, że wcześniej było to galeria sztuki, a teraz – katownia. I to jest szok.

Kateryna Iakovlenko: To jest właśnie coś, o czym musimy stale mówić, bo bardzo często kultura jest postrzegana jako coś apolitycznego, estetycznego, coś, co ma nam dawać przyjemność – ale tak naprawdę nigdy nie jest to pełny obraz. I szczególnie dobrze widać to na tym przykładzie, bo oczywiste jest, dlaczego powstało tam brutalne więzienie: to miejsce wcześniej dawało sens i idee, rozwijało wyobraźnię, dawało ludziom nadzieję na lepszą przyszłość. A więc, żeby to wszystko zniszczyć, trzeba było całkowicie przekształcić tę przestrzeń.

I kiedy pojawi się pytanie, co dalej po tym więzieniu – raczej trudno sobie wyobrazić, że znów powstanie tam centrum sztuki współczesnej, bo ta historia zostawia bardzo wyraźny ślad.
A to, co wiemy o tym, co się tam dzieje, to rzeczy niezwykle przerażające.

Wiem, że zespół „Izolacji” zbiera świadectwa i współpracuje z dziennikarzami, żeby doprowadzić te sprawy karne do sądu. I oni nad tym pracują, dlatego wydaje mi się, że naszym zadaniem też jest o tym mówić.

Tym bardziej że Rosjanie stale usuwają z Internetu informacje o „Izolacji”, żeby jak najmniej osób się o tym dowiedziało. My powinniśmy robić dokładnie odwrotnie: mówić o tym jak najwięcej, żeby jak najwięcej ludzi miało świadomość, co się tam wydarzyło.

Anna Kovalova: Czy coś panią zaskoczyło podczas pracy nad książką?

Kateryna Iakovlenko: Tak naprawdę takich odkryć było bardzo dużo. Może nie były to jakieś ogromne, przełomowe rzeczy, ale detale potrafią robić wrażenie. Na przykład chciałabym jeszcze bardziej zgłębić wątek archeologiczny – jak to wszystko przebiegało, bo o tym regionie wciąż wiemy bardzo niewiele. Było tam dużo tak zwanej „czarnej archeologii” albo sytuacji, gdy coś budowano bardzo szybko – właściwie na terenach dawnych cmentarzy.

I dla mnie odkryciem było na przykład to, że „Azowstal” zbudowano na dawnych kurhanach, czyli de facto na miejscach pochówków. Takie rzeczy naprawdę zmieniają sposób, w jaki postrzegasz przestrzeń, w której się znajdujesz, i to, jak później kształtuje się tam kultura – czy w ogóle było to zauważalne, czy nie.

Anna Kovalova: Moim gościem była Kateryna Iakovlenko – kuratorka, pisarka i redaktorka naczelna Suspilne Kultura w Ukrainie. Dziękuję Państwu za dziś, do usłyszenia za tydzień, Anna Kovalova. Radio Lublin.

____________________________________________________________________________________________________________

А зараз українською мовою:

Анна Ковальова: Чи може місце, яке дарувало надію й розвивало уяву, стати простором насильства? Вітаю, біля мікрофона Анна Ковальова.

——————

Моєю гостею є Катерина Яковленко, кураторка, письменниця та головна редакторка «Суспільне Культура» в Україні. Ми говоримо про її книжку «Донбас як метафора». Донбас – регіон, який сьогодні асоціюється насамперед із війною. А що, якщо спробувати подивитися на нього інакше?

Більше про книжку розповість її авторка – Катерина Яковленко.

Катерина Яковленко: Насправді ця книжка має дуже довгу історію: вона пов’язана з моїми дослідженнями, які я робила в межах аспірантури, коли навчалася у Львові, але також – із моїм зацікавленням тим, якою була репрезентація образу цього регіону в літературі, в кіно. Ця книжка побудована як така есеїстична нонфікшн-історія, яка базується на моєму власному досвіді і сприйнятті, але також дуже сильно опирається на мистецькі твори. Це і сучасне мистецтво, це кіно, література. Насправді фільми і література — вони більш такі, що охоплюють різні періоди; мистецтво більше пов’язане із сучасним. Але чому так? Тому що, насправді, це також дозволяє зберегти певні речі і розказати про щось, що не можна просто так висловити словами. Це якісь такі візуальні образи або звук – у мене в книзі також описаний як досить окрема глава в главі, я би сказала, як тема, скоріше, чи мотив. І це також було важливо.

Тому, кажучи, наприклад, про кіно, ми не можемо не згадати Дзигу Вертова, який знімав «Ентузіазм» якраз на цій території. І ми можемо подумати про те, що сталося з тим образом, до якого він апелював. І загалом це кіно було революційне через те, що це перше звукове кіно. Ну і, власне, як звук тоді формувався і, насправді, досить активно допомагав формувати суспільство того часу.

Бо, наприклад, у Донецьку до сучасного часу, до війни працював гудок на металургійному заводі. І це від початку, як його заснували, була така традиція, щоб люди не проспали свої робочі години. І він лунав у певні години. Певний час він не гудів, але навіть у такий «тихий» період радянського часу, коли була боротьба зі звуком, зайвим шумом, усе одно він працював, тому що люди просто звикли до цього, і це була їхня така річ, без якої вони не могли уявити місто.

І воно працювало. І, в принципі, навіть, наскільки я розумію зі спогадів людей, які були в ізоляції, в катівні, яка там зараз зроблена на місці колишнього центру сучасного мистецтва, то люди чули в камерах цей гудок. Тому, напевно, він досі працює, але точно я вже сказати не можу, тому що це вже така історія, до якої дуже складно дотягнутися і зрозуміти. Ми вже будемо про це знати потім.

Анна Ковальова:

В книжці є фрагмент про «Ізоляцію»: що раніше це був мистецький центр, а зараз – це катівня. І це шок.

Катерина Яковленко: Це, насправді, те, про що ми маємо постійно говорити, тому що дуже часто культура сприймається як щось таке аполітичне, естетичне, щось, що має дарувати нам якусь насолоду, але це ніколи не так у повній мірі. І особливо це видно на цьому прикладі, тому що очевидно, чому там зробили дуже жорстку тюрму: адже це місце раніше дарувало якісь сенси і ідеї, розвивало уяву, давало людям надію на якесь краще майбутнє. І, відповідно, щоб це все знищити, потрібно було абсолютно переінакшити цей простір.

І, відповідно, коли постане питання, що далі після цієї тюрми, – навряд чи там буде центр сучасного мистецтва, тому що це вже така історія, яка накладає певний відбиток. І те, що ми знаємо про те, що там відбувається, – це надзвичайно страшні речі.

Я знаю, що команда «Ізоляції» збирає різні свідчення і працює з журналістами, щоб довести всі ці кримінальні справи до суду. І вони працюють із цим, тому мені здається, що наша задача – також про це говорити.

Окрім того, що росіяни постійно видаляють інформацію про «Ізоляцію» з інтернету, щоб якнайменше людей про це дізналося, ми маємо робити все навпаки: говорити про це якомога більше, щоб якомога більше людей про це знало.

Анна Ковальова: Чи щось здивувало, під час роботи над книжкою?

Катерина Яковленко: Ну, насправді, таких відкриттів було дуже багато. Вони не прямо такі, напевно, великі і вагомі, але, звичайно, вражають якісь деталі. Наприклад, мені було б цікаво ще більше дослідити різну археологічну історію – як це все відбувалося, бо дуже багато невідомого саме про цю територію. Було багато так званої «чорної археології» або, наприклад, щось будували дуже швидко – фактично на якихось кладовищах.

І, наприклад, для мене було таким відкриттям те, що «Азовсталь» побудували на колишніх курганах, фактично – на місці поховань. І ось такі речі, вони справді трохи змінюють сприйняття того, в якому ти просторі опиняєшся, і як потім на цьому місці формувалася якась культура, чи взагалі це було помітно – щось чи ні.

Анна Ковальова: Моєю гостею була Катерина Яковленко – кураторка, письменниця та головна редакторка «Суспільне Культура» в Україні. Дякую за увагу, до зустрічі наступного тижня, Анна Ковальова. Radio Lublin.