Anna Kovalova:
Tak bawiono się na lubelskich haiwkach. Witam, przy mikrofonie Anna Kovalova.
———
Haiwki to dawne ukraińskie pieśni i zabawy wielkanocne, wykonywane w czasie świąt i tuż po nich. Uczestnicy spotykają się na świeżym powietrzu, tworzą kręgi, śpiewają, tańczą i cieszą się nadejściem wiosny – w barwnych strojach, haftowanych koszulach i wiankach, z uśmiechem na twarzach.
Miałam przyjemność uczestniczyć w jubileuszowej, X edycji Lubelskich Haiwek.
Więcej o tym obyczaju opowie Halyna Barankevych z zespołu „Etnoformacja”.
Halyna Barankevych:
Haiwka to obrzędowa pieśń wiosenna, która powstała jeszcze w czasach przedchrześcijańskich, kiedy dominowały wierzenia pogańskie. W tamtym okresie ludzie opiewali naturę, cieszyli się nadejściem wiosny, przywoływali ciepło i słońce. Było to częścią ich tradycji i światopoglądu.
Kiedy chrześcijaństwo zaczęło docierać na nasze ziemie, pojawiło się pytanie: jaki związek mają dziś te zwyczaje z Wielkanocą? Odpowiedź jest jednak bardzo prosta. Każdy kraj miał już wcześniej swoje własne tradycje, które jednoczyły ludzi, dawały im radość, sprzyjały wspólnemu świętowaniu – śpiewowi, tańcom, spotkaniom. Chrześcijaństwo nie odrzuciło tych tradycji, lecz je zachowało i nadało im nowe znaczenie.
W każdym kraju są więc własne tańce i zwyczaje. Tak samo jest z haiwkami. To forma jednoczenia się ludzi – dawniej poprzez korowody symbolizujące słońce, a dziś jako znak wspólnoty wokół Jezusa i Kościoła. Dlatego właśnie w Ukrainie tradycja haiwek została zachowana – aby ludzie mogli wspólnie cieszyć się przy Kościele, przy Bogu, z Bogiem.
W różnych krajach świata istnieją podobne tradycje – pieśni, tańce i obrzędy, które mogą mieć inne nazwy, ale pełnią tę samą funkcję: jednoczą ludzi i podtrzymują dziedzictwo kulturowe. Niech te tradycje trwają, bo inaczej musielibyśmy zrezygnować także z wielkanocnych koszyczków, Wielkanocy czy Niedzieli Palmowej. A przecież wszystko to ma swoje piękne znaczenie.
Dawniej korowód symbolizował słońce – i co w tym złego? To przecież słońce. Dziś symbolizuje jedność wokół Chrystusa. Czy to tak naprawdę coś zupełnie innego? Słońce nad nami, Bóg nad nami. Dlatego haiwki jako tradycja zostały włączone do obchodów Wielkanocy i są akceptowane przez Kościół. W każdym kraju znajdziemy własne tradycje – może pod inną nazwą, w innym kontekście, ale one istnieją i mają prawo istnieć. Najważniejsze, by służyły dobru, radości i jedności.
Kseniia Prannychuk:
Nazywam się Kseniia Prannychuk, jestem śpiewaczką i współzałożycielką zespołu etnoformacja.
Z dzieciństwa najbardziej zapamiętałam właśnie haiwki. Przede wszystkim przez jedną wyjątkową rzecz: raz w roku można było podejść do dzwonnicy przy cerkwi i bić w dzwony tyle, ile się chciało – i nikt na to nie zwracał uwagi. Ta tradycja najbardziej utkwiła mi w pamięci.
Ale kryje się za tym również głęboka symbolika. Dźwięk dzwonów w naszej tradycji odgania zło, oczyszcza przestrzeń i jednocześnie wzywa ludzi do modlitwy oraz oddawania czci Bogu. Podczas nabożeństw dzwony ogłaszają rozpoczęcie liturgii i zapraszają wiernych do świątyni. Dlatego dla mnie było to zawsze coś wyjątkowego, wręcz trochę magicznego. I z pewnością jest to jedno z najpiękniejszych wspomnień mojego dzieciństwa.
Anna Kovalova: Również z zespołem „Etnoformacja” występowała Oksana Romanyuk, solistka Narodowego Zespołu Pieśni i Tańca „Huculia” w Ukrainie.
Oksana Romanyuk: Wielkanoc w dzieciństwie kojarzyła mi się przede wszystkim z cerkwią, świąteczną paschą, kiełbasą i jajkami. Ale najbardziej czekałam na drugi dzień świąt – Poniedziałek Wielkanocny. Mieszkaliśmy w miasteczku Bursztyn, gdzie była stara cerkiew. Babcia zawsze mnie tam prowadziła, a my, dzieci, śpiewaliśmy i tańczyliśmy haiwki.
Wtedy jeszcze nie rozumiałam głębokiego znaczenia tego obrzędu, ale pamiętam, że wszystkie dzieci były ubrane w wyszywane koszule, śpiewaliśmy o wiośnie. To była radość, poczucie wspólnoty i święta. Haiwki mają bardzo dawne korzenie – sięgają czasów przedchrześcijańskich, kiedy ludzie witali wiosnę, przywoływali ciepło i nowe życie, czuli odrodzenie natury. Wraz z nadejściem chrześcijaństwa ich znaczenie zostało na nowo odczytane – jako symbol Zmartwychwstania Chrystusa, światła i duchowego odrodzenia. Dziś postrzegamy to jako połączenie tradycji: radości wiosny i chrześcijańskiego święta odrodzenia. Wyrażamy to nie tylko poprzez śpiew czy modlitwę, ale także przez taniec, ruch i wspólne przeżywanie.
Właśnie tym są haiwki – dlatego w Lublinie śpiewaliśmy je, pokazywaliśmy i tańczyliśmy razem.
Uczestniczka 1: Tak, oczywiście bardzo lubię tę tradycję. Pochodzę ze Lwowa i tam mamy zwyczaj, że około dziesięciu tysięcy ludzi zaraz po wielkanocnym śniadaniu zbiera się w skansenie i uczestniczy w haiwkach. Dla mnie kojarzą się one nie tylko z piosenkami dla dzieci, ale również dla dorosłych. To są zabawy międzypokoleniowe, w których uczestniczą dorośli i dzieci razem. Naprawdę jest to bardzo przyjemny sposób spędzania czasu. Zawsze wiem, że właśnie tego dnia spotkam ludzi, których może nie widziałam przez cały rok.
Uczestniczka 2: Bardzo się cieszę, że dzisiaj mogłam wziąć udział w tym wydarzeniu, mimo chmur i deszczu. Było wesoło – tańczyliśmy i śpiewaliśmy. To był też wspaniały moment jedności oraz okazja, żeby przypomnieć sobie nasze tradycje. Cieszę się bardzo, że udało się zorganizować takie wydarzenie. Wszyscy jesteśmy zadowoleni i już czekamy na kolejną edycję.
Anna Kovalova: Organizatorem tegorocznych Haiwek jest Fundacja Kultury Duchowej Pogranicza. Dziękuję Państwu za dziś, do usłyszenia za tydzień, Anna Kovalova Radio Lublin.
Fot. Iryna Kazan
_________________________________________________________________________________________________________________
А зараз українською мовою:
Анна Ковальова: Так святкували на Люблінських гаївках. Вітаю, біля мікрофона Анна Ковальова.
———
Гаївки – це давні українські великодні пісні та ігри, які виконують під час свят Великодня та одразу після них. Учасники збираються на свіжому повітрі, водять хороводи, співають, танцюють і радіють приходу весни – у народних строях, вишитих сорочках і віночках. Мала нагоду взяти участь у ювілейних, десятих Люблінських гаївках. Більше про цей звичай розповість Галина Баранкевич із колективу «Етноформація».
Галина Баранкевич: Гаївка – це обрядова весняна пісня, яка з’явилася ще в дохристиянські часи, коли панували язичницькі вірування. У ті часи люди оспівували природу, раділи приходу весни, закликали тепло і сонце. Це було частиною їхньої традиції та світогляду.
Коли християнство заходило саме на нашу землю, це було в дохристиянські часи, яке воно зараз має відношення до Великодня, так? Але пояснення дуже просте. Кожна країна, в якій є християнська віра, на кожній землі, в язичницький час, не в язичницький час, вже були свої надбані традиції. І християнська віра вирішила не відкидати ті традиції, які були символом єднання, які збирали людей, які викликали в людей радість, гарне спілкування, де люди сміялися, де люди танцювали.
Тобто в кожній країні це свої танці, це свої якісь збережені традиції. Те саме з гаївками. Гаївки – це єднання народу, люди водили хороводи. На той час, в дохристиянські часи, це було символом сонця, а зараз це символ єднання навколо Ісуса, це єднання навколо церкви. Тому християнська віра саме в Україні, на українській землі зберігала, власне, ці гаївки, ці веснянки для того, щоб люди сміялися біля церкви, біля Бога, з Богом і не заперечувала.
У різних країнах світу також існують свої подібні традиції – свої пісні, танці й обряди, які можуть називатися по-різному, але виконують схожу функцію: об’єднують людей і підтримують культурну спадщину.
Хай зберігаються ці традиції, інакше нам доведеться відмовитись від кошиків, від паски, від вербної неділі і так далі. А це все має дуже гарні пояснення і нічого такого в тому, що хоровод до християнських часів мав символ сонця. Ну це ж сонце! А сьогодні цей хоровод має символ єднання навколо Христа. Ну, хіба ж це не одне і те ж, мабуть? Ну, тобто, сонце над нами, Бог над нами. Тому власне гаївки як традиція приєднані до Великодня, вони схвалені церквою, схвалені нашою вірою. І в кожній країні, в яку ми поїдемо, будуть свої традиції, свої пісні. Може, вони будуть називатись не гаївки, не веснянки, але вони є. Можливо, вони виконуються в іншому якомусь контексті, але тим не менше вони є, вони мають право на існування. Головне, щоб це служило на добро, на радість, на єднання. Ось так.
Ксенія Пранничук: Мене звати Ксенія Пранничук, я співачка та співзасновниця етноформації.
Зі спогадів мого дитинства найбільше мені запам’яталися гаївки. Передусім через одну особливу річ: раз на рік можна було підійти до дзвіниці біля церкви і бити у дзвони стільки, скільки хочеш, і ніхто за це нічого не казав. Саме ця традиція мені запам’яталась найбільше.
Але за цим теж стоїть символіка. Дзвін у нашій традиції – це те, що відганяє зло, очищує простір і водночас закликає людей до молитви та пошани Бога. Під час богослужінь дзвони сповіщають про службу Божу, збирають людей до церкви.
Тому для мене це завжди було чимось особливим, навіть трохи магічним. І, напевно, це один із найяскравіших спогадів мого дитинства.
Анна Ковальова: Також разом із колективом «Етноформація» виступала Оксана Романюк, солістка Національного ансамблю пісні і танцю «Гуцулія» в Україні.
Оксана Романюк: Для мене Великдень у дитинстві – це була насамперед церква, святкова паска, ковбаска, яйця. Але я особисто чекала другого дня Великодня, Обливного понеділка. Ми жили в містечку Бурштин, і там була стара церква. Бабуся завжди водила мене туди, і ми, діти, водили гаївки.
Тоді я ще не розуміла глибокого змісту цього обряду, але пам’ятаю, що всі діти були у вишиванках, ми співали пісні про весну. Це була радість, відчуття спільності й свята.
Гаївки мають дуже давнє походження – ще з дохристиянських часів, коли люди зустрічали весну, закликали тепло і нове життя, відчували відродження природи. З приходом християнства цей зміст переосмислився як символ Воскресіння Христа, світла і духовного оновлення.
Тому сьогодні ми сприймаємо це як поєднання традицій: радість весни і християнське свято відродження. Ми оспівуємо це не лише в пісні чи молитві, а й у танці, рухах, спільному дійстві.
Саме це і є гаївки, тому в Любліні ми їх співали, показували й танцювали.
Учасниця 1: Я є зі Львова, і для мене це щорічна традиція. У нас у Львові після великоднього сніданку ми збираємося в ю в Шевченківському гаю – місцевому скансені – на гаївки. Це також спосіб зустрітися з людьми, з якими ми могли не бачитися багато років. Це можливість об’єднати культуру різних частин України, просто поспілкуватися, а також пригадати українські традиції – гаївки та веснянки, які є важливою частиною нашої спадщини.
Учасниця 2: Незважаючи на погоду, нам вдалося чудово провести час – поспівати, потанцювати і навіть ніби розігнати хмари, зробивши цей день трішки сонячнішим. Я дуже рада, що подія відбулася в Любліні. Це дає нам можливість приходити на такі заходи, збиратися разом, єднатися. Це також чудова нагода почути українські пісні, заспівати їх і відчути ту єдність, якої іноді так не вистачає. Це справді прекрасна подія, і дуже добре, що її вдалося організувати.
Анна Ковальова: Організатором цьогорічних гаївок є Фундація духовної культури пограниччя. Дякую за увагу. До зустрічі за тиждень, Анна Ковальова Radio Lublin.
Pliki dźwiękowe
03.05.2026 Borszcz Ukraiński po Lubelsku
