28.09.2025 Borszcz ukraiński po lubelsku – wystawa „Voices from Ukraine”

Wystawa „Voices From Ukraine” prezentowana jest w Galerii Labirynt w Lublinie. Na ekspozycji artyści i artystki dzielą się zarówno osobistymi doświadczeniami wojny, jak i szerszym spojrzeniem na zagrożenia dla demokracji, wolności czy środowiska. To opowieść nie tylko o konflikcie, ale o odpowiedzialności za świat, który mamy, i za ten, który dopiero tworzymy.

Więcej o wystawie opowie jeden z jej kuratorów, Waldemar Tatarczuk.

Waldemar Tatarczuk: Projekt, który stworzyłem trzy lata temu, nosił tytuł „The Sky. The Open Voices from Ukraine”. Była to strona internetowa — archiwum sztuki powstającej w czasie wojny w Ukrainie. Dla mnie istotne było to, że gromadzimy prace artystek i artystów z Ukrainy, pokazujemy je. Już wtedy, tworząc tę stronę, myślałem o tym, by w przyszłości zorganizować wystawę. Wydawało mi się, że będzie to po wojnie. Zastanawiałem się wtedy, czy „Głosy z Ukrainy” po zakończeniu wojny nadal będą miały sens. Uznałem, że tak. Jak widzimy, byłem naiwny sądząc, że wojna szybko się skończy.

Nieprzypadkowo ta wystawa nosi tytuł Głosy z Ukrainy. Prezentujemy tu bowiem prace artystek i artystów mieszkających w Ukrainie — i właśnie ich twórczość staje się głównym przekazem tej ekspozycji.

Karina Synytsia: Nazywam się Karina Synytsia, jestem artystką z Kijowa. Pracuję z malarstwem i technikami monumentalnymi. Tutaj prezentuję trzy prace, dwie z nich związane są z pejzażem i historią. Opowiadam w nich o pradawnych ważkach, które istniały jeszcze przed pojawieniem się człowieka. Można powiedzieć, że to praprzodkowie współczesnych ważek, ale o gigantycznych rozmiarach: osiągały niemal wielkość człowieka. Z powodu niedoboru tlenu ich organizmy zaczęły się zmniejszać, płuca kurczyły się — i dlatego dziś widzimy ważki w takiej postaci, jaką znamy. Jedna z tych prac przypomina muzealną dioramę i umieszczona jest w rogu sali, w formie półkola. Druga to duży obraz przedstawiający las. Tworzę w nim swoisty mit: kiedy pojawił się człowiek, zaczął „odbierać” tlen tym stworzeniom, przez co zaczęły maleć.

Trzecia praca pochodzi z mojej wystawy, która odbyła się w Lublinie, w Galerii Labirynt, zimą 2024 roku (dwa tysiące dwudziestego czwartego roku). Był to projekt poświęcony bojczukistom i pejzażom wojennym. Malowałam je na podstawie zdjęć — jako zbiorowy obraz tego, co przesyłają mi przyjaciele z frontu. Tutaj pokazuję jedną z tych prac: pejzaż industrialny, syntetyczny, techniką nawiązujący do fresku, częściowo go imitujący.

Waldemar Tatarczuk: Zacznę od tego, że wybór prac był niezwykle trudny. Galeria ma określoną przestrzeń i można w niej pokazać tylko tyle, ile się zmieści. A rzeczywiście — podróżując często do Ukrainy i odwiedzając tamtejsze wystawy, których jest zaskakująco dużo mimo trwającej wojny, widzę ogromną aktywność artystek i artystów. Uważam, że to także sposób na przetrwanie tego trudnego czasu — poprzez tworzenie, ale też poprzez uczestniczenie w kulturze.

Gdyby galeria była dwa razy większa, moglibyśmy pokazać znacznie więcej prac. To, co widzę w Ukrainie, to sztuka bardzo mocna, przejmująca — taka, obok której nie da się przejść obojętnie. Jestem pod ogromnym wrażeniem tego, co się tam dzieje, szczególnie aktywności młodych osób.

Na tej wystawie prezentujemy zarówno artystów i artystki o już ugruntowanej, także międzynarodowej pozycji — jak Nikita Kadan czy Zhanna Kadyrova (oboje w ostatnich latach otrzymali Nagrodę im. Tarasa Szewczenki) — jak i osoby młodsze. Bardzo ważny jest dla mnie udział Davyda Chychkana, który przekazał nam swoje prace. Niedługo później dowiedzieliśmy się, że zginął na froncie. Na wystawie prezentujemy wideo, które nagrał na moją prośbę — minutowy zapis, przygotowany w ramach projektu w Muzeum Narodowym w Kijowie, gdzie kuratorowałem wystawę wideo-artu. Wśród krótkich nagrań różnych artystów znalazła się także ta minuta Davyda, którą dziś tu pokazujemy.

Dasha Chechushkova:  Cześć! Nazywam się Dasha Chechushkova, jestem artystką z Ukrainy. Prezentuję dużą suknię — monumentalne dzieło, które opowiada o ogromnej skali strat. O nieskończonych stratach i absolutnym koszmarze, wiszącym nad nami każdego dnia i każdej nocy. Praca powstała w ramach cyklu Sleep Paralysis (paraliż senny). Jest związana ze snem — z odczuciem, które towarzyszy ci wszędzie, gdziekolwiek jesteś: w miejscu bezpiecznym czy niebezpiecznym. To widmo jest zawsze obok, jak zwiastun nieszczęścia, jak głos, który wzywa i przemawia. To swoiste Voices from Ukraine.

Wystawę „Voices from Ukraine” można oglądać w Galerii Labirynt przy ul. Popiełuszki 5 w Lublinie do 16 listopada.

Виставка «Voices From Ukraine» представлена у Галереї Labirynt у Любліні. На експозиції художники та художниці діляться як особистим досвідом війни, так і ширшим поглядом на загрози для демократії, свободи та довкілля. Це розповідь не лише про конфлікт, а передусім про відповідальність за світ, у якому ми живемо, і за той, який ми лише створюємо. Більше про виставку розповість одна з кураторок, Дарина Скринник-Миска.

Дарина Скринник-Миска:

Ця виставка є частиною великого проєкту Voices From Ukraine, який складається з трьох виставок, що відбуваються у різний час та в різних містах. Виставка, яка відкрилася у Любліні, є найбільшою частиною цього проєкту — своєрідним місцем, де перетинаються роботи усіх художників і художниць. Перша виставка проєкту мала назву Voices From Ukraine – Border Lands («Голоси з України: пограниччя»). Ідея проєкту належить Вальдемару Татарчуку. Він розповідав, що думав про цю виставку ще три роки тому, але реалізувати її вдалося лише зараз. Вальдемар — великий друг України, добре знає українську арт-сцену та українських художників, запрошує їх у свої проєкти і проводить виставки в Україні. Його ініціатива полягала в тому, щоб у Польщі відбулися проєкти, які широко репрезентують українське мистецтво. Хоча в Польщі відбувається чимало виставок українських художників, мета цього проєкту — дати змогу голосам художників прозвучати панорамно і бути почутими, показати досвід людей, які вже четвертий рік живуть у війні.

Війна для тих, хто її не пережив, залишається абстракцією. Ця абстракеція може стати конкретною лише тоді, коли ти зустрічаєш людину, яка ділиться своїм досвідом, який ти можеш сприйняти. Ми можемо сприйняти те, що співмірно з нашим досвідом. Тобто коли людина говорить про біль, сумнів, втрату — те, що кожен із нас переживає у житті. Це як раз можливість знайти порозуміння та спільні цінності, і саме в цьому — мета.

Каріна Синиця: Мене звати Каріна Синиця, я художниця з Києва. Працюю з живописом та монументальними техніками. Тут представлено три мої роботи, які розміщені в одній залі — білій, трохи меншій.

Дві роботи пов’язані з ландшафтом та історією. У них я розповідаю про меганеврів — давніх бабок, що існували ще до появи людини. Це, так би мовити, пращури сучасних бабок, але величезні: їхній розмір майже сягав людського. Через нестачу кисню вони почали зменшуватися, їхні легені скоротилися, і тепер бабки мають розмір, який ми знаємо сьогодні.

Одна з двох робіт виглядає як музейна діорама і розташована в куті, у формі напівкола. Друга — великий живопис із лісом. У ній я створюю міф про те, що, коли з’явилася людина, вона почала «забирати» кисень у цих створінь, через що вони зменшилися.

Третя робота — з моєї виставки у Галереї Labirynt у Любліні взимку 2024 року. Це проєкт про бойчукістів та військові пейзажі. Пейзажі я створювала за фотографіями — збірний образ того, що мені надсилають мої друзі з фронту. Тут представлена одна робота з цієї серії з таким індустріальним ландшафтом, дуже збірним, який технічно близький до фрески й частково її імітує.

Дарина Скринник-Миска:

Звичайно, це складне мистецтво. Воно говорить про травми, про біль, часто — устами людей, яких уже немає. Це застереження від тих, хто пережив і переживає травматичний досвід. Але виставка передусім пропонує відкритися до чужого болю, щоб знайти спільне. Лише на цьому ґрунті можливі щира підтримка та порозуміння, а без цього ніяк.

Анна Ковальова:

Ви сказали «устами людей, яких уже немає». Це ви згадали про Давида Чичкана?

Дарина Скринник-Миска: Для нас дуже важливо, що на виставці представлені роботи художників, які зараз перебувають у Збройних Силах України. На жаль, Давида Чичкана вже немає з нами, але його роботи теж присутні на виставці. Те, що він мобілізувався до ЗСУ, було проявом його громадянської позиції та вірності своїм цінностям — він відстоював право на різні погляди, право на відстоювання цих поглядів. Це власне і є цінності демократії. Можливість співіснувати в одному культурному полі різним голосам. Сьогодні в українському мистецтві з’явилося багато робіт, які можна назвати документальними: художники обробляють реальність, створюючи новий образ через реалії. Реальність настільки сильна та жахлива, що жоден вигаданий образ не здатен конкурувати з ними. Це один із методів, до якого звертаються художники та художниці. Тому на експозиції багато робіт документального характеру.

Даша Чечушкова: Привіт! Мене звати Даша Чечушкова, я художниця з України. Я представляю велику сукню — монументальна сукня, що розповідає про масштаб втрат, нескінченні страждання та абсолютний жах, який нависає над вами щодня і щоночі. Робота створена в межах циклу Sleep Paralysis (Сонний параліч). Вона пов’язана зі сном — із відчуттям, яке переслідує тебе, де б ти не був: у безпечному чи небезпечному місці. Це марево завжди поруч, як провісник біди, як голос, що кличе й промовляє. Це своєрідні Voices of Ukraine.

Анна Ковальова: Виставку «Voices From Ukraine» можна подивитися у Галереї Labirynt за адресою вул. Попелюшки 5, Люблін, до 16 листопада. Дякую за увагу і до зустрічі наступного тижня – Анна Ковальова.

Fot. nadesłane