Dziś opowiem Państwu o wybitnym choreografie i tancerzu XX wieku, Serge Lyfarze. Jego spuścizna obejmuje wiele oryginalnych choreografii, które nadal są wykonywane na współczesnych scenach baletowych, a jego wkład w rozwój współczesnej sztuki baletowej jest trudny do przecenienia.
Serge (Siergiej) Lyfar urodził się 15 kwietnia 1905 roku na przedmieściach Kijowa jako syn urzędnika państwowego Mychajła Lyfara i jego żony Sofii Marczenko. Rodzina miała kozackie korzenie. Od dzieciństwa wykazywał żywe zainteresowanie sztuką, zwłaszcza muzyką: uczęszczał na lekcje gry na fortepianie w Konserwatorium Kijowskim, brał lekcje gry na skrzypcach i śpiewał w chórze w Soborze Sofijskim w Kijowie.
Decydującym momentem w jego życiu było spotkanie z Bronisławą Niżyńską, siostrą słynnego tancerza Wacława Niżyńskiego. Po kilku próbach dostał się wreszcie do Szkoły Ruchu Bronisławy Niżyńskiej, która szkoliła tancerzy dla Opery Kijowskiej. Pomimo przekonania Niżyńskiej, że dla 17-letniego chłopca jest już za późno na naukę tańca, Lyfar zdołał udowodnić swoje umiejętności i ostatecznie stał się jednym z najlepszych uczniów w szkole.
W 1922 roku Niżyńska wyemigrowała do Paryża, gdzie rozpoczęła współpracę ze słynnym „Rosyjskim Baletem” Siergieja Diagilewa. Rok później zaprosiła do współpracy swoich najlepszych uczniów, w tym Serge’a Lyfara. Rodzina zapłaciła przemytnikowi, żeby przeprowadził Sergija przez granicę. Zostali schwytani, chłopak został wrzucony do więzienia z chorymi na tyfus. Musiał stać przez cztery dni, aby uniknąć zarażenia. Później wrócił do Kijowa w towarzystwie czekistów. W Kijowie zaproponowano mu wyjazd do Paryża w zamian za rolę tajnego współpracownika na emigracji. Odmowa odcięła mu legalną drogę do Paryża, ale Lyfar podejmuje kolejną próbę przekroczenia granicy. Głodny i obdarty trafia do Warszawy pod koniec 1922 roku, a później udaje mu się dotrzeć do Paryża. Tam przyszła gwiazda baletu rozpoczęła nowy etap na swojej drodze do uznania: uczył się u legendarnego Włocha Enrique. W tym czasie Lyfar triumfował w baletach „Syn marnotrawny”, „Apollo Musaget” i „Ognisty ptak”, otrzymał wysokie pochwały od samego Diagilewa i wkrótce stał się główną gwiazdą zespołu.
Po śmierci Siergieja Diagilewa Lyfarowi zaproponowano stanowisko szefa Grand Opera Ballet Company. Poświęcił temu teatrowi prawie 30 lat swojego życia, podczas których przywrócił dawną świetność francuskiemu baletowi i zreformował go, stając się twórcą nowego nurtu w balecie – neoklasycyzmu. Lyfar znany był z nowatorskiego podejścia do baletu, odmiennego od klasycznych tradycji. Współpracował i przyjaźnił się z wieloma największymi kompozytorami, artystami i projektantami swoich czasów, takimi jak Pablo Picasso, Salvador Dali, Coco Chanel, którzy pomogli mistrzowi stworzyć ekscytujące spektakle baletowe. Jednym z najsłynniejszych baletów tamtych czasów, w choreografii Serge’a Lyfara, był „Ikar”, który zachwycił krytyków i publiczność.
II wojnę światową przeżył we Francji, dołożył wszelkich starań, aby zachować zespół jednego z najsłynniejszych teatrów na świecie podczas okupacji hitlerowskiej. Jednak po wyzwoleniu Paryża życie i kariera Serge’a przybrały nieoczekiwany obrót: Francuski Ruch Oporu oskarżył choreografa o kolaborację i skazał go na śmierć. Chodziło o to, że latem 1940 roku do Paryża wkroczyły wojska nazistowskie. Zgodnie z Konwencją Haską miały one prawo zająć wszystkie nieużywane budynki rządowe. „Francja była moją drugą ojczyzną. Jedynym sposobem, aby zapobiec zawieszeniu swastyki nad pałacem Garnier, było natychmiastowe uruchomienie jego funkcji. Wyraziłem na to zgodę”. Te szlachetne pobudki nie został doceniony. Został zmuszony do opuszczenia Francji. Kierował „Nowym Baletem Monte Carlo”, po oddaleniu zarzutów Serge powrócił do rodzimej Grand Opera.
W sumie Lyfar stworzył choreografię do ponad 200 przedstawień baletowych w Grand Opera. Założył Instytut Choreografii Opery Wielkiej, w którym szkoliły się przyszłe gwiazdy baletu.
Później Lyfar został zwolniony z teatru, co było ciosem dla zakochanego w swojej pracy mistrza. Po zakończeniu pracy spróbował swoich sił jako artysta – choreograf, pozostawił po sobie setki oryginalnych obrazów i rysunków. Głównym tematem prac Lyfara był oczywiście taniec.
Ponadto Serge kolekcjonował książki, ale w ostatnich latach życia był zmuszony sprzedać część swojej kolekcji, ponieważ emerytura, którą otrzymywał z Opery Paryskiej, nie wystarczała na życie. Część biblioteki Lyfara, zgodnie z jego wolą, jest obecnie przechowywana w Kijowie, w dziale sztuki Biblioteki Publicznej im. Lise Ukrainki.
Serge Lyfar ostatnie lata swojego życia spędził w szwajcarskiej Lozannie, gdzie zmarł w 1986 roku. Został pochowany na cmentarzu Saint-Geneviève de Bois pod Paryżem. Zgodnie z jego wolą na nagrobku wyryto tylko cztery słowa: „Serg Lifar de Kyiv” – „Serge Lyfar z Kijowa”.
Więcej informacji można znaleźć na stronie elle.ua i uamodna.com. Dziękuję Państwu za dziś do usłyszenia Anna Kovalova.
Fot. CC0, public domain, wikipedia.org
……………………………………..
Сьогодні розкажу Вам про видатного хореографа і танцюриста – Сержа Лифаря. Його спадок включає багато оригінальних хореографій, які досі виконуються на сучасних балетних сценах, а його внесок у розвиток сучасного балетного мистецтва важко переоцінити.
Серж (Сергій) Лифар народився 15 квітня в 1905 році в передмісті Києва у родині чиновника Михайла Лифаря та його дружини Софії Марченко. Родина має козацьке коріння. З дитячих років він виявляв неабиякий інтерес до мистецтва, зокрема, до музики — хлопець відвідував клас фортепіано у Київській консерваторії, брав уроки гри на скрипці та співав у церковному хорі Софіївського собору.
Доленосним моментом в його житті стало знайомство із Броніславою Ніжинською, сестрою відомого танцівника Вацлава Ніжинського. Хлопець не з першого разу зміг вступити до «Школи рухів Броніслави Ніжинської», де готували танцюристів для Київського оперного театру. Попри переконання Ніжинської, що 17-річному хлопцю запізно опановувати танці, Лифар все ж зміг довести свою майстерність та згодом стати одним з кращих учнів школи.
У 1922 році Ніжинська емігрувала до Парижа, де розпочала співпрацю з відомим «Російським балетом» Сергія Дягілєва. А вже через рік вона запросила до трупи своїх найкращих учнів, серед яких опинився і Серж Лифар. Сім’я заплатила гроші провіднику-контрабандисту, щоб він вивіз Сергія за кордон. Їх схопили, Сергія кинули до камери з тифозними хворими. Щоб не заразитися, він чотири доби простояв. Повертався до Києва в компанії з чекістами. В Києві йому пропонують дозвіл на виїзд до Парижа в обмін на роль таємного співробітника в еміграції. Відмова відрізала легальний шлях до Парижа, але Лифар робить нову спробу подолання кордону. Голодний, обірваний, він опиняється у Варшаві наприкінці 1922 року, пізніше йому вдається опинитись в Парижі. Там для майбутньої зірки балету розпочався новий етап на шляху до визнання: він навчався у легендарного італійця Енріке . У той час Лифар тріумфує в балетах «Блудний син», «Аполлон Мусагет» та «Жар-птиця», отримує високу похвалу самого Дягілєва і скоро перетворюється на головну зірку трупи.
Після смерті Сергія Дягілєва Лифарю запропонували очолити балетну трупу «Гранд-Опера». Цьому театру він віддав майже 30 років життя, за цей час відновивши колишню славу французького балету і реформувавши його, ставши засновником нового напрямку в балеті — «неокласицизму». Його хореографії відзначалися сильною емоційною виразністю. Серж співпрацював і товаришував з багатьма видатними композиторами, художниками та дизайнерами свого часу, такими як Пабло Пікассо, Сальвадор Далі, Коко Шанель, які допомагали майстру у створенні захопливих балетних вистав. Одним із найвідоміших балетів того часу авторства Сержа Лифаря став «Ікар», що вразив критиків та глядачів своєю новаторською концепцією та драматичністю.
Під час Другої світової війни Лифар залишався у Франції та докладав усіх зусиль, аби зберегти трупу одного з найвідоміших театрів світу під час нацистської окупації. Втім, після визволення Парижа у житті та кар`єрі Сержа стався несподіваний поворот: французький Рух Опору звинуватив хореографа у колабораціонізмі й засудив до страти. Справа в тому, що влітку 1940 року фашистські війська увійшли в Париж. За Гаазькою конвенцією, вони мали право зайняти всі державні будівлі, які не використовувалися. „Франція була моєю другою батьківщиною. Єдиний спосіб не дати вивісити свастику над палацом Гарньє — негайно змусити його функціонувати. Я дав згоду”. Але ці благородні мотиви не були помічені. Тоді Лифар був змушений залишити Францію. З 1944 по 47 рік він очолював трупу «Новий балет Монте-Карло», а після зняття звинувачення Серж повернувся до рідної Гранд-Опери.
Загалом Лифар поставив у «Гранд-Опера» понад 200 балетних вистав. Заснував Інститут хореографії при Гранд-Опері, де навчалися майбутні зірки балету.
Пізніше Лифара звільняють із театру — це стало ударом для закоханого у свою справу майстра. Після завершення роботи Лифар пробує себе в ролі художника — хореограф залишив після себе сотні оригінальних картин та малюнків. Головним сюжетом робіт були, звісно ж, танці.
Окрім цього, Серж колекціонував книжки, проте в останні роки свого життя був змушений продати частину своєї колекції, оскільки пенсії, які він отримував від Паризької опери, на життя не вистачало. Частина бібліотеки Лифаря, згідно з його заповітом, наразі зберігається у Києві, у відділі мистецтв Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки.
Останні роки життя Серж Лифар прожив у швейцарській Лозанні, де й помер у 1986 році. Похований на кладовищі Сен-Женев’єв де Буа біля Парижа. За заповітом, на його надгробку вигравійовано всього чотири слова „Serg Lifar de Kiev” – „Серж Лифар із Києва”.
Більше інформації можна дізнатись на сторінці elle.ua та uamodna.com. Дякую за увагу, біля мікрофону була Анна Ковальова.
Pliki dźwiękowe
30.08.20124 Borszcz Ukraiński po Lubelsku
