Dziś opowiem Państwu o gwieździe ukraińskiego teatru.
Marija Zańkowecka, której prawdziwe nazwisko brzmiało Adasowska, urodziła się 4 sierpnia 1854 r. w malowniczej wiosce Zańky w obwodzie czernihowskim. Dziewczynka była piątym dzieckiem w rodzinie zubożałego szlachcica Kostiantyna i mieszczanki Mariji.
Dzieciństwo Marija spędziła na wsi. Szeroka aleja prowadziła do jej ulubionego stawu, porośniętego topolami, a ze stawu wychodziły syreny, by się bawić, jak jej się wydawało. Taki obraz malowała bogata wyobraźnia dziewczynki, a wszystko dzięki ukraińskim bajkom i legendom, które opowiadała jej babcia.
Kiedy Marija skończyła dziesięć lat, została wysłana do szkoły z internatem w Czernihowie. Dziewczynka dobrze się uczyła. Chociaż rodzice widzieli jej błyskotliwy talent teatralny, nie chcieli nawet słyszeć o scenie. Marija występowała w przedstawieniach amatorskich. Podczas jednego z takich występów zauważył ją młody oficer, Chlystow. Obiecał jej wsparcie w karierze teatralnej i zaproponował małżeństwo. W wieku 17 lat dziewczyna opuściła dom rodziców i wyjechała z mężem do Besarabii, do miejsca jego służby wojskowej.
Ta podróż okazała się brzemienna w skutki, ponieważ to właśnie tam Marija Zańkowecka poznała oficera Mykolę Tobilewycza, o którym opowiem później. Chlystow, który obiecał jej wsparcie w karierze teatralnej, powiedział, że jedyną rolą kobiety jest bycie posłuszną żoną i matką.
Jedyne, na co Maria mogła sobie pozwolić, to występy domowe. Kiedyś zaprosiła do domu kilku aktorów-amatorów i przy okazji powiedziała, że jej mąż jest przeciwny jej karierze aktorskiej . Goście, którzy podziwiali błyskotliwy dar Mariji, zaczęli prosić jej męża, aby pozwolił żonie kształcić się w tym kierunku, bo teatr jest jej powołaniem. Aby uniknąć skandalu, Chlystow zgodził się, ale pod jednym warunkiem: jego żona musiała grać na ukraińskiej scenie, a nie na rosyjskiej. Faktem jest, że ukraińska scena była wówczas zakazana, więc wiedział, że szybko wróci do niego.
W 1881 roku rząd carski zezwolił na wystawianie sztuk w języku ukraińskim. Marko Kropywnytskyj założył teatr w Jelisawetradzie (obecnie Kropywnytskyj) i zaprosił do niego Marię. 27 października 1882 r. rozpoczęła się „oficjalna” kariera wybitnej aktorki. Wybrała pseudonim i stała się Marią Zańkowecką (od nazwy wioski, w której się urodziła). Rola Natalki w „Natalce Poltawce” Kotlarewskiego była jej debiutem, ale jej występ nie miał sobie równych. Wraz z zespołem Kropywnytskiego odbyła tournée po Połtawie, Kijowie, Czernihowie, Charkowie, Odessie, Żytomierzu, a także Moskwie i Petersburgu.
Trasa koncertowa w latach 1886-88 przyniosła Mariji światową sławę. Każdy z jej występów był ogromnym sukcesem. Na jednym z nich pojawił się car Aleksander III. Natalia Bohomolec-Lazurska, przyjaciółka i późniejsza biografka Zańkoweckiej, tak wspominała to wydarzenie:
„Występ okazał się ogromnym sukcesem, a artyści zostali zaproszeni do loży królewskiej. Ale sama forma zaproszenia była zakazem i ostrzeżeniem. Jak się zachowywać, co robić, a czego nie. Zgodnie z tymi instrukcjami artyści powinni jedynie odpowiadać na pytania i nic więcej. Ponadto wymóg natychmiastowego stawienia się przed „oczami cara” miał tak nieprzyjemny wpływ na Marię Konstantinownę, że w głębi serca postanowiła nie odpowiadać na żadne z pytań. Sadowski zrobił to za nią. Później, kiedy opisał tę scenę w swoich wspomnieniach, przypisał milczenie Marii nadmiernemu zakłopotaniu. W rzeczywistości jednak czuła się po prostu upokorzona i oburzona tą królewską „przysługą”.
Później aktorka dowiedziała się, że sam cesarz zaproponował jej dołączenie do teatru cesarskiego z pensją w wysokości czterech tysięcy rubli. W tamtych czasach była to ogromna suma pieniędzy, ale jedyną odpowiedzią, jakiej udzieliła carowi, było dumne milczenie. Wielokrotnie proponowano jej występy na petersburskiej scenie, ale zawsze odmawiała.
W 1887 r. jej ślub kościelny z Oleksijem Chlystowem został rozwiązany. Podczas rozwodu wzięła na siebie całą winę. Zgodnie z ówczesnym prawem osoba odpowiedzialna za rozwód nie miała prawa do ponownego małżeństwa. Po rozstaniu z mężem jej serce należało do oficera, którego poznała w Besarabii – Tobilewycza, obecnie znanego aktora Mykoly Sadowskiego, który tak namiętnie ucieleśniał swoją prawdziwą miłość na scenie, że nie można było oderwać od nich wzroku. Od tego momentu miłość i scena stały się dla nich jednością.
Po zakończeniu tournée zakochani kupili małe gospodarstwo niedaleko Kijowa. Drzwi były zawsze otwarte dla gości, w domu panował gwar. Ich małżeństwo nie trwało jednak długo, ponieważ Mykola stał się częstym gościem w łóżkach innych kobiet. Mimo że wielokrotnie przysięgał, że nigdy więcej nie zdradzi, to wciąż się to zdarzało.
Swoją grę aktorską doprowadziła na najwyższy poziom. Od pierwszych minut swojego występu porywała publiczność i nie puszczała jej aż do ostatniego słowa na scenie, zmuszając ją do przeżywania wszystkich perypetii bohaterki razem z nią. Tamtejsze znane osoby wysoko oceniały jej talent, stawiając ją na równi z gwiazdami światowego teatru. Wśród pisarzy, którzy docenili jej talent byli Panas Myrnyj, Ivan Neczuj-Levwytskyj, Pawlo Tyczyna, Maksym Rylskyj, Lew Tolstoj i Anton Czechow.
Po rewolucji lutowej 1917 r. koncertowali po Ukrainie, dając występy po najniższych cenach, aby każdy mógł wziąć w nich udział. Śmierć matki zmusiła ją jednak do zaprzestania występów, a na pogrzebie przeziębiła się. Zapalenie płuc położyło ją do łóżka na długi czas i nie wyzdrowiała do końca. Nigdy nie udało jej się w pełni wyleczyć z choroby. Z powodu osłabionego układu odpornościowego zaczęła chorować na gruźlicę.
W 1922 roku Marija Zańkowecka wystąpiła po raz ostatni. Były to obchody 40-lecia jej działalności twórczej na scenie. Marija otrzymała tytuł Artystki Ludowej.
Postępująca choroba zmusiła ją do porzucenia ulubionej pracy. Jej mieszkanie stało się więc twórczym klubem, do którego przychodzili przyjaciele, koledzy i znajomi. W ostatnich latach życia Marija prawie nie wstawała z łóżka. Zmarła 4 października 1934 roku. Została pochowana w pobliżu grobu Sadowskiego na cmentarzu Bajkowym.
Więcej informacji można znaleźć na stronie: uain.press
Dziękuję Państwu za uwagę. Do usłyszenia za tydzień Anna Kovalova.
Fot. Public Domain, getarchive.net
………………………………………
Сьогодні розкажу Вам про зірку українського театру.
Марія Заньковецька справжнє прізвище – Адасовська народилася 4 серпня 1854 року у мальовничому селі Заньки, що на Чернігівщині. Дівчинка була вже п’ятою дитиною у родині збіднілого дворянина Костянтина і міщанки Марії.
Дитинство Марії минало в селі. До улюбленого ставу дівчинки вела широка алея, обабіч якої струнко вишикувались тополі, а із самого плеса, так здавалося малій, виходили бавитися русалки. Саме таку картину малювала багата уява дівчинки, а все завдяки бабусиним казкам та легендам, якими вона забавляла малечу.
Коли Марійці виповнилося десять, її віддали до пансіону в Чернігові. Вчилася дівчинка добре. І хоча батьки бачили яскравий театральний талант, вони навіть чути не хотіли про сцену. Марія ж продовжувала грати у аматорських спектаклях. Під час одного із таких виступів вона сподобалась молодому офіцеру – Хлистову. Він пообіцяв дівчині підтримку у театральній кар’єрі та запропонував одружитись. У 17 років Марія покинула батьківську домівку й вирушила з чоловіком до Бессарабії – до місця його служби.
Ця подорож стала доленосною, адже там Марія Заньковецька познайомилася з офіцером Миколою Тобілевичем, про якого я розкажу пізніше. Хлистов, який пообіцяв їй підтримку в акторській кар’єрї, заявив, що єдина роль, яку має виконувати жінка – бути слухняною дружиною і матір’ю.
Єдине, що могла дозволити собі Марія – домашні спектаклі. Після одного із таких виступів вона запросила на гостини чимало акторів-любителів і між іншим сказала, що чоловік проти сцени. Гості, які захоплювалися яскравим даром Марії, стали впрошувати чоловіка відпустити дружину на навчання, і що театр – це її покликання. Щоб уникнути скандалу, Хлистов дав згоду, але за однієї умови: дружина мала грати на українській сцені, і аж ніяк не на російській. Річ у тім, що тоді українська сцена була під забороною, тож він знав, що вона швидко повернеться до нього.
У 1881 році царський уряд дозволив ставити п’єси українською мовою. Марко Кропивницький заснував у Єлисаветграді (нині Кропивницький) театр і запросив до нього Марію. Із 27 жовтня 1882 року розпочався “офіційний” творчий шлях видатної акторки. Вона обрала собі псевдонім і стала Марією Заньковецькою (назвалася в честь села, де народилася). Роль Наталки із “Наталки-Полтавки” Котляревського стала дебютною, але акторка настільки вжилася в образ, що її гра була неперевершеною. Разом із трупою Кропивницького гастролювала до Полтави, Києва, Чернігова, Харкова, Одеси, Житомира, а також до Москви і Петербурга.
Гастролі 1886-88 років принесли Марії світову славу. Кожен її виступ мав шалений успіх. На одному зі спектаклів був присутній імператор Олександр III. Подруга, а пізніше біограф Заньковецької, Наталя Богомолець-Лазурська згадувала це так:
“Вистава мала величезний успіх, артисти були запрошені в царську ложу. Але сама форма запрошення, мала в собі характер заборони і попередження. Як себе поводити, що можна і чого ні. За цими вказівками артисти повинні лише відповідати на запитання і не більше. До того ж, вимога негайно з’явитися перед “царські очі” так неприємно вплинула на Марію Костянтинівну, що вона в глибині душі вирішила не відповідати на жодне із питань. За неї це робив Садовський. Пізніше, описуючи у своїх спогадах цю сцену, він приписав мовчання Марії її надмірному збентеженню. А в дійсності вона просто відчула себе приниженою і обурилася від такої царської “ласки”.
Пізніше акторці передали, що сам імператор пропонує їй стати частиною імператорського театру із платнею у чотири тисячі рублів. У ті часи це були величезні гроші, та єдиною відповіддю, якою вона “нагородила” царя стало горде мовчання. Їй ще не раз пропонуватимуть грати на петербурзьких сценах, але відповідь завжди була одна.
У 1887 році церковний шлюб із Олексієм Хлистовим був розірваний. При розлученні, вона взяла всю вину на себе і цим самим приреклась на безшлюбність, адже за тодішніми законами винний у розлученні не мав права на повторне одруження. Після розлучення її серце належало офіцеру, якого вона зустріла у Бессарабії – Тобілевичу, нині відомий актор Микола Садовський, який так пристрасно втілював на сцені своє істинне кохання, що від їхньої любові не можливо було відвести погляд. Ще відтоді для акторів кохання і сцена стануть одним цілим.
Після гастролів закохані Марія і Микола купили невеличкий хутір поблизу Києва. Там завжди було людно. Їх шлюб проіснував недовго, так як Микола став частим гостем у ліжках інших жінок. Хоч багато разів присягався, що більше не буде зраджувати, але все повторювалось.
Свою майстерність гри вона довела до найвищого рівня. Із перших хвилин виступу захоплювала у полон глядача і не відпускала до останнього слова на сцені, змушуючи переживати всі перипетії героїні разом із нею. Сучасники високо цінували талант Заньковецької, ставлячи її на рівень світових театральних зірок. Серед письменників поціновувачами її таланту були: Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Павло Тичина, Максим Рильський, Лев Толстой, Антон Чехов.
Після Лютневої революції 1917-го гастролювали по Україні, даючи вистави за найнижчими цінами, щоб на них могли потрапити всі охочі. Але смерть матері змусила перервати виступи, до того ж на похоронах акторка сама застудилася. Запалення легенів надовго вклало у ліжко, а одужання все не йшло. Остаточно оговтатися від хвороби так і не вдалося. А через ослаблений імунітет став розвиватися туберкульоз.
У 1922 році Марія Заньковецька грала востаннє. Це було святкування 40-річчя її творчої діяльності на сцені. Марії присвоїли звання народної артистки.
Прогресуюча хвороба змусила кинути улюблену справу. Тому її квартира стала творчим клубом, куди приходили друзі, колеги і просто знайомі. В останні роки Марія Костянтинівна майже не вставала з ліжка. Померла 4 жовтня 1934 року. Поховали її біля могили Садовського на Байковому кладовищі.
Більше інформації можна дізнатись на сторінці: uain.press
