Anna Kovalova: Co łączy sokoła i ceramikę? I jak dawne garncarstwo z okolic Sokalina wraca dziś do życia? Dowiedzą się Państwo już za chwile. Witam przy mikrofonie — Anna Kovalova.
Dziś zapraszam na rozmowę z Serhijem Ivashkivem — mistrzem ceramiki czarnodymionej. Poznaliśmy się w Lublinie, podczas Jarmarku Jagiellońskiego. Serhii jest artystą ludowym z Ukrainy. Wraz z żoną, Allą Ivashkiv, odtwarza zapomnianą tradycję — ceramikę sokalską, która przez wiele lat była całkowicie nieznana. O tym, jak otworzyli dawną sokalską ceramikę, opowie sam Serhii Ivashkiv.
Serhii Ivashkiv: Zdarzyło się tak, że miałem uczyć moich uczniów tradycji naszego regionu, w tym historii lokalnej ceramiki — czyli właśnie sokalskiej. Zainteresowało mnie, czy dawniej w naszej okolicy byli garncarze, więc zacząłem to badać. Okazało się, że niedaleko leży miasto Sokal. W przeszłości cały ten obszar nazywano Sokalczyzną. Szeptycki to stosunkowo nowe miasto. W XIX wieku w Sokalu działało ponad 40 warsztatów garncarskich. Przez cały wiek ceramika sokalska była bardzo popularna. Najsłynniejszym mistrzem tamtego czasu był Wasyl Szestopalec — brał udział w wystawach, był rozpoznawalny i właściwie „zabranżował” swoje nazwisko, łącząc je na stałe z ceramiką sokalską. Kiedy zacząłem zgłębiać ten temat, dowiedziałem się, że we Lwowie jest badaczka, która w 2007 roku wydała katalog tych wyrobów. Prawie nigdzie nie można ich zobaczyć — znajdują się w muzealnych zbiorach albo w prywatnych kolekcjach. Ona wszystko to dokumentowała, odwiedzała muzea — nawet w Warszawie, w Muzeum Etnograficznym, gdzie także są takie eksponaty. Co najciekawsze — nosi to samo nazwisko co ja, Ivashkiv. Odebrałem to jako znak z góry, że właśnie mnie przypadło w udziale przywrócić tę tradycję. A kiedy zaczynaliśmy, do naszej pracowni wleciał ptak, a znajoma podarowała nam stary dzbanek, znaleziony na strychu. Takich rzeczy nie dało się już zdobyć — potraktowaliśmy to jako symbol. Krok po kroku odtworzyliśmy ceramikę sokalską. Dziś ta tradycja naprawdę żyje — wiele osób ją zna i ceni. Na niej przedstawiony jest tradycyjny ptak to pewnego rodzaju symbol. Bardzo piękny. Właściwie to sokół — bo „Sokal” pochodzi właśnie od słowa „sokół”. Rzeczywiście, w naszej okolicy tych ptaków nie brakuje. Później garncarze zaczęli malować także inne ptaki, te, które widzieli wokół siebie. Tak właśnie narodziła się na nowo historia ceramiki sokalskiej.
Anna Kovalova: Wiemy, że sokalska ceramika przestawia ptaki, a jaka jest typowa kolorystyka?
Serhii Ivashkiv: Kolorystyka to zieleń, brąz i żółć na białym tle. To ceramika szkliwiona, na której pojawiają się motywy ptaków, kwiatów i rozety — czyli geometryczne, okrągłe wzory. Ceramika sokalska jest raczej stonowana — harmonijna i elegancka w swojej prostocie. Ciekawe, że w XIX wieku konkurowała całkiem skutecznie z ceramiką kosowską, czyli huculską. Wtedy działało dwóch znanych mistrzów, reprezentujących swoje regiony: na Sokalczynie — Wasyl Szestopalec, a na Huculszczyźnie — Oleksa Bachmatiuk. Zachowały się nawet afisze wystaw, na których wspólnie prezentowali swoje prace we lwowskich muzeach.
Anna Kovalova: To ciekawe, bo kiedy podeszłam do waszego stoiska, pomyślałam najpierw, że to ceramika kosowska — ale jednak coś w niej było innego.
Serhii Ivashkiv: Tak, wielu ludzi tak mówi: „To chyba kosowska ceramika?”. I trudno się dziwić — kosowska jest znacznie bardziej znana, bo przetrwała do dziś. Pomogło jej to, że Huculszczyzna zawsze była regionem turystycznym: przyjeżdżali tam ludzie, działały sanatoria, każdy chciał zabrać ze sobą jakąś pamiątkę. Dlatego miejscowi garncarze mieli dla kogo pracować. A na Sokalczynie w ciągu ostatnich stu lat władza zmieniała się pięć razy. Garncarze przestali przekazywać fach dzieciom — bo przestało się opłacać. Dzieci wybierały inne zawody i garncarstwo stopniowo zanikło. Tradycja przerwała się na całe stulecie.
Anna Kovalova: Co Pan w swojej pracy lubi najbardziej?
Serhii Ivashkiv: Lubię robić wszystko, ale najbardziej pociągają mnie duże formy — na przykład wazony o wysokości 50–60 centymetrów, a nawet do metra. Lubię też talerze, dzbany, misy. Staram się tworzyć to, co ludziom sprawia radość — żeby mogli kupić i cieszyć się naszymi wyrobami.
Anna Kovalova: A co najczęściej kupują? Czy są jakieś trendy?
Serhii Ivashkiv: W Ukrainie obecnie widać silny trend — powrót do tradycji. Ludzie coraz częściej ustawiają tradycyjną ceramikę na świątecznych stołach. Robimy więc dużo naczyń właśnie na Boże Narodzenie — talerze, misy, dzbany, garnki, kubki — wszystko, co może się pojawić na świątecznym stole. Zaczęło się od Świąt, ale teraz tradycyjna ceramika towarzyszy też innym okazjom. Ludzie chcą, by ich stoły wyglądały tak, jak kiedyś.
А зараз ви можете прослухати матеріал українською мовою.
Анна Ковальова:
Заявка:
Що спільного між соколом і керамікою? І як давнє гончарство із Сокальщини повертається до життя? Дізнаєтесь вже за мить. Вітаю, біля мікрофону — Анна Ковальова.
Підводка:
Сьогодні запрошую вас на розмову із Сергієм Івашковим — майстром чорнодимленої кераміки. Ми познайомилися в Любліні, на Ярмарку Ягелонському. Сергій — майстер народного мистецтва України. Разом із дружиною, Аллою Івашків, він відроджує давню традицію — сокальську кераміку, що колись була забута. Про те, як вони відродили сокальську кераміку, розповість сам Сергій Івашків.
Сергій Івашків:
Сталося так, що я мав навчити деяких учнів традицій нашого краю, зокрема історії нашої кераміки — тобто сокальської. Мене зацікавило, чи були в нас гончарі, і я почав це досліджувати. З’ясувалося, що поруч є місто Сокаль. Взагалі, колись це вся територія називалася Сокальщиною. Шептицький — відносно нове місто. У XIX столітті в Сокалі було понад 40 гончарських дворів. Протягом усього того століття сокальську кераміку виготовляли дуже активно. Найвідомішим майстром того часу був Василь Шестопалець, адже він брав участь у виставках, мав визнання, фактично „забрендував” своє ім’я і пов’язав його з сокальською керамікою. Коли я почав глибше цікавитися цією темою, то дізнався, що у Львові є науковиця, яка у 2007 році видала каталог цих виробів. Їх майже ніде не знайти — вони зберігаються або у музейних фондах, або в приватних колекціях. Вона все це досліджувала, їздила по музеях — навіть у Варшаві, у Музеї етнографії, де також є такі вироби. І що найцікавіше — вона має те саме прізвище, що й я, Івашків. Тож я сприйняв це як знак згори, що саме мені треба відродити цю традицію. До речі, коли ми починали, до нашої майстерні залітала пташка, а одна знайома подарувала старий глечик, знайдений у себе на горищі. Його ніде не можна було дістати, і це теж сприйнялося як символ. Так, крок за кроком, ми відтворили сокальську кераміку. І зараз вона вже досить успішно живе — багато людей знають про неї й люблять її. На ній зображена традиційна пташка — це своєрідний символ. Вона дуже гарна. Взагалі, ця пташка — то сокіл, адже „Сокаль” походить від слова „сокіл”. І в нас там справді багато соколів літає. Згодом гончарі почали малювати не лише соколів, а й інших пташок, яких бачили навколо. Отак і відродилася історія сокальської кераміки.
Анна Ковальова:
Сокальська кераміка — це пташки, а що ще зображують на виробах? І яка має бути кольористика?
Сергій Івашків:
Кольористика — це зелений, коричневий і жовтий кольори на білому тлі. Кераміка полив’яна, тобто покрита поливою, і на ній зображують пташок, квіти та розетки. Розетки — це такі округлі геометричні елементи. Взагалі, сокальська кераміка досить лаконічна — стримана, гармонійна, витончена. Цікаво, що в XIX столітті вона досить успішно конкурувала з косівською (гуцульською) керамікою. У той час було два знані майстри, які представляли свої регіони: на Сокальщині — Василь Шестопалець, а на Косівщині — Олекса Бахматюк. Навіть збереглися афіші виставок, де вони разом представляли свої вироби у львівських музеях.
Анна Ковальова:
До речі, це дуже цікаво, бо коли я підійшла до прилавка з вашими виробами, то спершу подумала, що це косівська кераміка, але ніби щось інше.
Сергій Івашків:
Так, багато хто каже: „Це, мабуть, косівська”. І це зрозуміло — косівська кераміка більш відома, бо вона збереглася до наших днів. Вона вціліла завдяки тому, що Гуцульщина завжди була туристичним регіоном: туди приїздили люди, були санаторії, і кожен хотів привезти звідти якийсь сувенір. Тому місцеві майстри завжди мали роботу. А на Сокальщині за останні сто років п’ять разів змінювалася влада. Гончарі перестали передавати свою справу дітям, бо вона стала невигідною. Дітей віддавали в інші професії, і гончарство поступово зникло. На ціле століття традиція перервалася.
Анна Ковальова:
Що саме з виробів вам найбільше подобається робити?
Сергій Івашків:
Люблю робити все, але найбільше мене приваблюють великі, масштабні речі — наприклад, вазони висотою 50–60 сантиметрів, навіть до метра. Також люблю тарілки, глечики, макітри. Загалом стараюся робити те, що людям до вподоби — щоб вони купували і тішилися нашими виробами.
Анна Ковальова:
А що найбільше купують зараз? Є якісь тренди?
Сергій Івашків:
Зараз в Україні потужний тренд — відродження традицій. Люди ставлять традиційну кераміку на святкові столи. Ми багато робимо посуду саме для різдвяного столу — тарілки, миски, макітри, глечики, горнятка — усе, що може бути на такому застіллі. Це почалося з Різдва, а тепер переходить і на інші свята — люди хочуть бачити традиційний посуд на своїх столах.
Анна Ковальова:
Фотографію старого дзбанку, знайденого на горищі, про який говорив пан Сергій на початку, ви можете побачити на сайті нашого радіо у вкладці „Borszcz ukraiński po Lubelsku”. Моїм гостем був Сергій Івашків. Дякую за увагу, до зустрічі наступного тижня – Анна Ковальова.
Fot. nadesłane
Pliki dźwiękowe
02.01.2025 Borszcz ukraiński po lubelsku
