Wojna połączyła ich na scenie – znanego ukraińskiego artystę i żołnierza. O kim mowa, dowiedzą się Państwo już za chwile. Witam, przed mikrofonem Anna Kovalova.
Pianoboy, czyli Dmytro Shurov, to ukraiński muzyk, pianista, kompozytor i autor piosenek. Jego twórczość łączy rock, pop i muzykę alternatywną, z charakterystycznym brzmieniem fortepianu w centrum. Zagrał setki koncertów w Ukrainie i za granicą.
Miałam przyjemność spotkać go w Lublinie podczas tournée „Lepsze co jest”, gdzie wystąpił wspólnie z żołnierzem Mojsejem Bondarenką, który zamienił karabin na skrzypce. Razem zbierali środki dla jego brygady – na drony i medycynę taktyczną. W czasie wojny Pianoboy wspiera armię i cywilów, organizując koncerty w miastach frontowych oraz zbiórki na potrzeby wojska.
O tym, jak muzyka pomogła mu odzyskać sens życia, opowiada sam Pianoboy.
Pianoboy: W marcu byłem w fatalnej kondycji i nagle to wszystko okazało się dla mnie doświadczeniem niesamowitym, przełomowym. Z żoną należymy do ludzi, którzy wszystko analizują, dyskutują, ale nie wierzyliśmy, że coś takiego może się wydarzyć. Mamy wielu znajomych w ambasadach, przyjaciół, którzy rozumieli, co się dzieje i pisali: „Już jesteśmy we Lwowie”, „Amerykańska ambasada się przeniosła”. A my zostaliśmy. Myśleliśmy: „Nie, to niemożliwe”. Włożyliśmy całe nasze życie w Ukrainę. Od ponad 20 lat mieszkamy w Kijowie, wszystko, co mamy, jest tam. I nagle, kiedy to wszystko straciliśmy, choćby na jakiś czas, nie wiedziałem, od czego zacząć. Został mi bus, którym przyjechałem na koncert. W 2020 roku, po występie w Pałacu Sportu na 10-lecie „Piano???”, planowałem, że będzie to mobilne studio: chciałem wyruszyć w światową trasę i nagrywać album. Potem przyszła pandemia, a później wojna. Projekt się rozpadł, a ja w marcu po prostu wsiadłem za kierownicę. Zacząłem wozić różne rzeczy po kraju: odbierałem coś na granicy, zawoziłem do Mikołajowa, przewoziłem leki. Wszystko, co było potrzebne. I to mnie wtedy uratowało, bo miałem zajęcie. Było mnóstwo próśb. Część finansowaliśmy sami — kupowaliśmy i dostarczaliśmy. W pewnym momencie zadzwonił mój przyjaciel, reżyser Serhij Nekleva Kartyna, który pomagał przy koncercie w Pałacu Sportu. Powiedział: „Pojedziemy do żołnierzy”. A ja: „Nie, nie dam rady. Do pianina nawet podejść nie mogę — od razu płaczę. Jaka ze mnie pociecha dla wojska? Jeszcze mnie wygonią ze sceny”. On na to: „Dobrze, zadzwoń, kiedy będziesz gotowy”. Na początku kwietnia jednak się przełamałem i zagraliśmy pierwszy koncert. Było bardzo ciężko. To była tajna lokalizacja, trudno dostępna. Siedzieli tam wojskowi — dojrzali mężczyźni, którzy już zobaczyli pierwsze okropności wojny. Z oczami i twarzami, które mówiły wszystko. Zagrałem cztery utwory, połowę przepłakałem. A na koniec spontanicznie wykonałem We Are the Champions Queen. Wtedy coś we mnie pękło. Zrozumiałem, że muzyka może być moim sposobem, by odnaleźć się na nowo i odzyskać sens życia. W pierwszych miesiącach graliśmy setki koncertów. Pierwsi wystąpiliśmy w wyzwolonym Chersoniu — już czwartego dnia. A właściwie ja sam z pianinem, czasem dołączał perkusista, ale chętnych wtedy było niewielu. To mnie powoli przywracało do muzyki. Potem zdecydowaliśmy się wydać utwór „Trzymać swoich” i od tego momentu poczułem, że wracam na swoje miejsce. To był proces wzajemny: ja dawałem ludziom muzykę, a ludzie oddawali mi siłę.
Anna Kovalova: Cudzoziemcy często pytają: jak to możliwe, że Ukraińcy nie wariują: w nocy lecą „Shahidy”, nie śpią, a rano idą do pracy i jakoś normalnie funkcjonują.
Pianoboy: To bardzo trudne. W czasie wojny ludzie nie stają się cyborgami albo jakimiś stalowymi postaciami. Nie. To zwyczajni ludzie. Każdemu jest bardzo ciężko. Jest strach, trauma, ciągłe napięcie, łatwo wybuchają. I trudno to wyjaśnić komuś, kto tego nie przeżył. Życzę każdemu, żeby nigdy tego nie doświadczył, bo to naprawdę koszmar. Oczywiście są osoby, które wojna mobilizuje, którym daje poczucie sensu, bo w czasie pokoju nie potrafili się odnaleźć. Ale dla całego kraju to ogromny wstrząs, tragiczny czas. Jedyne, co możemy, to przejść przez niego z godnością i wyjść ku czemuś konstruktywnemu. Mam ogromną nadzieję, że uda się przerwać ten łańcuch zła choćby na chwilę.
Anna Kovalova: Występujecie z Mojsejem. Gdzie się poznaliście. Na froncie?
Pianoboy: Spotkaliśmy się w odeskim centrum rehabilitacyjnym, gdzie pracował jako medyk. Był wtedy przydzielony do tej jednostki. Po prostu usłyszałem, że jest taki Mojsej, którego wszyscy lubią i że gra na skrzypcach. Graliśmy koncert w wojskowej stołówce. I nagle on wyszedł ze skrzypcami: „Dmytro, dzień dobry! Tak się cieszę, że przyjechałeś. Myślałem, że wystąpi inna artystka. A marzyłem, żeby zagrać właśnie z tobą”. Ja na to: „No to dawaj! Co gramy?” A on: „Hallelujah Leonarda Cohena”. Zagraliśmy bez prób, bez przygotowania — poznaliśmy się na scenie. Moja żona siedziała z tyłu stołówki i nagrała wszystko na telefon. Po kilku dniach wrzuciliśmy nagranie i rozeszło się błyskawicznie. To była chwila muzycznego oddechu. Zrozumiałem, że trzeba go czasem „wyciągać” do muzyki, bo to bardzo ważne. Kimkolwiek byłeś przed wojną, swoje powołanie i zawód trzeba starać się zachować.
Anna Kovalova: Moim Gościem był Pianoboy. Za tydzień zapraszam do wysłuchania rozmowy z Mojsejem Bondarenką, żołnierzem, który gra na skrzypcach. Dziękuję Państwu za dziś. Do usłyszenia za tydzień Anna Kovalova.
Fot. nadesłane
_____________________________________________
Анна Ковальова: Війна поєднала їх на сцені – відомого українського митця та військового. Про кого йдеться, дізнаєтесь вже за мить. Вітаю, біля мікрофона Анна Ковальова.
—————–
Pianoбой, тобто Дмитро Шуров, – український музикант, піаніст, композитор і автор пісень. Його творчість поєднує рок, поп і альтернативну музику, а характерне звучання фортепіано стало його візитікою. Він зіграв сотні концертів в Україні та за кордоном. Мені випала нагода зустріти його в Любліні під час туру «Краще, що є», де він виступив разом із військовим Мойсеєм Бондаренком, який поміняв автомат на скрипку. Разом вони збирали кошти для його бригади – на дрони та тактичну медицину. Під час війни Pianoбой підтримує армію й цивільних, організовуючи концерти у прифронтових містах та благодійні збори для війська.
Про те, як музика допомогла йому віднайти сенс життя, розповість сам Pianoбой.
Pianoбой: Я сам був у дуже поганій формі в березні, і для мене це стало неймовірним, життєзмінним потрясінням. Ми з моєю дружиною — люди, які постійно щось аналізують, обговорюють. Але ми не вірили, що таке може статися. У нас багато знайомих у посольствах, друзів, які розуміли, що відбувається, і писали нам: «Ми вже у Львові», «Американське посольство переїхало». А ми залишалися. Чомусь думали: «Ні, такого не може бути». Ми вклали своє життя в Україну. Живемо в Києві понад 20 років, усе, що маємо, — там. І в якийсь момент, коли ми все це втратили, принаймні на певний період, я не знав, з чого почати. У мене був бус, на якому я приїхав на цей концерт. У 2020 після концерту в Палаці спорту на десятиріччя «Pianoбой» він задумувався як студія на колесах: я планував поїхати з ним у світовий тур і записувати альбом. Потім стався карантин, а згодом — повномасштабна війна. Проєкт, зрозуміло, накрився мідним тазом. В мене просто цей бус і у березні я сів за кермо. Почав розвозити різні вантажі по країні: забирав щось на кордоні, відвозив у Миколаїв, возив ліки. Загалом усе, що було потрібно, — я розвозив. І це мене тоді трохи врятувало, бо я був зайнятий. Тоді було дуже багато запитів. Ми фінансували щось власними коштами, тобто купували, привозили. В якийсь момент мені подзвонив мій друг, український режисер Сергій Неклева Картина, який допомагав робити концерт у Палаці спорту. Він сказав: «Давай їздити по військових». Я відповів: «Ні, я не можу. Я навіть до піаніно не можу підійти — одразу сльози. Яка з мене підтримка для військових? Вони мене ще зі сцени виженуть». Він сказав: «Добре, телефонуй, коли будеш готовий».
На початку квітня я все ж повернувся до нього, і ми зіграли перший концерт. Перший концерт мені дався дуже важко. Це була дуже секретна локація, дістатися туди було важко. Там були військові — зрілі чоловіки, які вже побачили перші жахи війни. Зі складними очима, обличчями. Я зіграв чотири пісні, половину концерту проплакав. А в кінці експромтом заграв We Are the Champions від Queen. Саме в цей момент мене трохи «розкрило». Я зрозумів, що це може бути для мене виходом, способом знайти своє призначення й повернутися в музику.
Перші місяці ми грали сотні концертів. Інколи ми були першими, хто виступав у деокупованому Херсоні — буквально на четвертий день. Ну як ми, я був сам із піаніно, іноді до мене приєднувався барабанщик, але охочих тоді було небагато. Це мене поступово повернуло до музики. Потім ми вирішили видати пісню «Тримати своїх», і відтоді я повернув своє місце в музиці. Це був взаємний процес: я віддавав людям, а люди повертали мене.
Анна Ковальова: Іноземці дуже часто питають: як українці не сходять з розуму, коли вночі летять «шахеди», люди не сплять, а зранку йдуть на роботу й наче функціонують нормально. Як це пояснити?
Pianoбой: Дуже важко. Насправді всі сходять з розуму — і це правда. Не треба думати, що люди під час війни — це якісь кіборги або металеві люди. Ні, це звичайні люди. Усім дуже важко. Є страх, травматичний досвід, люди часто зривaються один на одного, всі постійно на нервах. І це дуже важко пояснити тим, хто цього не пережив. Я бажаю всім ніколи цього не відчути, бо це справді жахливо. Є невелика кількість людей, яких війна «заводить», є ті, для кого вона стала порятунком, бо в мирному житті було складно, а тут з’явилася ясність. Але для країни це страшний час, величезне потрясіння. Єдине, що ми можемо, — пройти його з честю й вийти до якогось конструктиву. Я дуже сподіваюся, що зараз усе ж таки вдасться перервати цей ланцюг зла хоча б на якийсь час.
Анна Ковальова: Ви в цьому турі з Мойсеєм. Ви познайомились з ним на передовій?
Pianoбой: Ми зустрілися в одеському реабілітаційному центрі, де він працював медиком. Він тоді був прикріплений до тієї частини. Ми навіть безпосередньо не знайомилися: мені просто сказали, що є такий Мойсей, якого всі люблять, і що він грає на скрипці. Ми давали концерт у столовій для хлопців. І раптом він вийшов зі скрипкою: «Дмитре, доброго дня! Я такий радий, що ви приїхали. Я думав, що буде інша артистка, набагато більш народна. А я мріяв зіграти саме з вами». Я кажу: «Ну давай! Що будемо грати?» Він відповів: «Hallelujah Леонарда Коена». Ми зіграли без репетицій, без підготовки — познайомилися прямо на сцені. Моя дружина сиділа в кінці столової й тихенько зняла все на телефон. За кілька днів ми виклали відео, і воно розлетілося. Це був момент музичної віддушини. Я зрозумів, що його треба іноді «витягати» в музику, бо це дуже важливо. Ким би ти не був до війни, своє призначення й професію треба зберігати, наскільки можливо.
Анна Ковальова: Моїм гостем був Pianoбой. За тиждень запрошую вас на розмову з Мойсеєм Бондаренком – військовим, який грає на скрипці. Дякую за увагу. До зустрічі наступного тижня, Анна Ковальова.
Pliki dźwiękowe
24.08.2025 Borszcz ukraiński po lubelsku
