Żona jest reżyserem, a mąż gra w jej spektaklach. Za moment usłyszą Państwo o tym, jak współpracować na scenie. Witam przy mikrofonie Anna Kovalova.
Dziś zapraszam Państwa na rozmowę z Anastasiią Pavlenko i Kostiantynem Novikovem, artystycznym duetem z Charkowa. Twórcy wzięli udział w projekcie artystycznym w Lublinie, gdzie stworzyli i zaprezentowali spektakl „Bullsh*t” na scenie Teatru Wschodniego. Przedstawienie bada mechanizmy propagandy, łącząc elementy satyry i farsy w interakcji z widzem.
Więcej o spektaklu opowiedzą jego twórcy Anastasiia Pavlenko i Kostiantyn Novikov.
Anastasiia Pavlenko: Stworzyliśmy spektakl, który analizuje, a może nawet bada podstawowe narzędzia wykorzystywane przez propagandę. To spektakl o propagandzie, ale nie można powiedzieć, że wprost tylko i wyłącznie o niej. Inspirujemy się i korzystamy z narzędzi, które ten rodzaj ludzkiej działalności wykorzystuje. Co więcej, spektakl opiera się wyłącznie na prawdziwych historiach. Nie wymyśliliśmy niczego – wszystko zostało przeanalizowane za pomocą metod teatralnych. Są to autentyczne historie, które znalazłam w literaturze, publikacjach i środkach masowego przekazu. Po prostu wzięliśmy je i przenieśliśmy na scenę. Każdy epizod, każda historia, każdy tekst – wszystko jest prawdziwe. Nasz spektakl nie dotyczy tylko Rosji – to przedstawienie o propagandzie jako o zjawisku. Propaganda tak naprawdę nie jest tylko celem. Propaganda to droga do celu, który to cel wyznacza dyktator. I jest doskonałym narzędziem w rękach dyktatora. Wydaje mi się, że to bardzo ważne, by to zrozumieć. Pomysł na spektakl o propagandzie narodził się tutaj, w Lublinie. W pewnym sensie Lublin zainspirował nas do tego. Osobiście odczuwam tutaj wolność, wsparcie i swobodę twórczą. Mam wrażenie, że odważne pomysły mogą tu być realizowane.
Anna Kovalova: Czy w spektaklu występuje tylko Kostiantyn, czy są też inne osoby?
Anastasiia Pavlenko: To monospektakl, ale nie można go nazwać klasycznym monodramem. W ukraińskim rozumieniu, dramat to jednak coś bardziej związanego z tradycyjnym teatrem. Naszego spektaklu nie da się zaklasyfikować jako typowy dramat. Owszem, mamy dramaturgię i dramatyczność, ale to mieszanka – jest tam farsa, trochę stand-upu, elementy interaktywne. Staraliśmy się podejść do tego tematu raczej w sposób satyryczny. Nie jest to czysta komedia, ale satyra z elementami farsy. Są tam zabawne piosenki i inne środki wyrazu, które trudno nazwać stricte dramatycznymi.
Kostiantyn Novikov: Gdy pisałem o tym spektaklu, określiłem jego gatunek jako społeczne, eksperymentalne, interaktywne monowidowisko.
Anastasiia Pavlenko: Tak, chyba „widowisko” to najbardziej trafne określenie dla gatunku.
Kostiantyn Novikov: Dokładnie, bo takich spektakli, przynajmniej w Ukrainie, a pochodzimy z Charkowa, nie pamiętam, żeby u nas były. W takim ujęciu, z taką perspektywą i w takim gatunku.
Anna Kovalova: Przy spektaklach pracujecie razem. Dwie silne osobowości ścierają się w teatrze i domu. Jak sobie z tym radzicie?
Kostiantyn Novikov: Trudno, bo trudno oddzielić pracę, zawód, teatr od życia domowego i codziennych obowiązków. Zawsze, gdy jesz śniadanie, od razu pytasz: „A jak ja mam to zrobić?” Wszystko się miesza. Chciałoby się to oddzielić – życie osobne, praca osobna – ale nie bardzo to wychodzi. Jednak ogólnie rzecz biorąc, praca z żoną jest ciekawa. Jesteśmy razem już 11 lat. W pewnym momencie czujesz, że ona cię albo odzwierciedla, albo uzupełnia, albo ty ją. Nawet jeśli się złościsz, to rozumiesz, że właściwie złościsz się na siebie. Bo ona pokazuje ci ciebie z innej strony, której sam nie możesz dostrzec. To ciekawe doświadczenie.
Anastasiia Pavlenko: Dla mnie to też jest nietypowe. Ale, czy to dobrze, czy źle, okoliczności tak się układają, że w pewnym sensie musimy pracować razem. Ja mam pewne umiejętności, Kostiantyn ma swoje. Byłoby dziwne i nierozsądne gdybyśmy ich nie połączyli. W pewnym stopniu to konieczność, ale z drugiej strony – bardzo ciekawe doświadczenie. Minusem jest to, że nawet w domu rozmawiamy o pracy i wszystko wokół niej się kręci. Ale to też przyspiesza proces, motywuje go, bo jesteśmy w tym cały czas. Rozmawialiśmy o tym, że to bardzo dziwne doświadczenie – nie zmęczyliśmy się pracą. Jakoś tak się złożyło, że wszystko przebiegło lekko, z miłością.
Kostiantyn Novikov: Dwa dni przed premierą po raz pierwszy w moim życiu, a w teatrze jestem od 2007 roku, było tak, że premiera była jutro lub pojutrze, a my spacerowaliśmy po parku i myśleliśmy: „Wszystko już gotowe”. Kiedy będzie premiera, to przyjdziemy na cztery godziny przed. Może wcześniej? Nie ma sensu. A gdzie to: „Przydałyby się jeszcze dwa dni, jeszcze pół godzinki”? Nie, tego nie było. I to było dziwne.
Anna Kovalova: Jesteście z Charkowa. Charkowianie w szczególny sposób kochają swoje miasto. Za czym tęsknicie najbardziej?
Kostiantyn Novikov: To bardzo trudne pytanie, bo od początku pełnoskalowej wojny minęło już sporo czasu, a przez ten okres wiele się zmieniło: miejsca, ludzie, nawyki, za którymi tęsknisz. Osobiście tęsknię za życiem sprzed wojny, za tym wszystkim, co miałem, w co byłem zanurzony. Ciągle wspominam ostatnie pół roku mojego życia przed inwazją na pełną skalę. Wtedy rozpocząłem pracę w Charkowskim Narodowym Akademickim Teatrze Opery i Baletu. Tak się złożyło, że w tamtym czasie miałem tę posadę, a dodatkowo pracowałem jako prowadzący podczas miejskich świąt. W sierpniu albo trochę później pomyślałem: „Boże, w końcu zarabiam tyle, ile chcę. W końcu mogę planować swoje życie, robić tylko to, co lubię, i dostawać za to odpowiednie wynagrodzenie. To jest niesamowite!”. Chyba to był najlepszy okres w moim życiu, za którym naprawdę bardzo tęsknię.
Anastasiia Pavlenko: Tęsknię za naszymi kotami. W Charkowie zostały dwa – kotka i kocur. Teraz mieszkają z rodzicami Kostii. Bardzo za nimi tęsknię, bo są dla mnie symbolem domu, ciepła, przytulności. Wiecie, jak to jest – wracasz do domu, one na ciebie czekają, leżą, patrzą. Ale tak naprawdę, jeśli mam mówić o drobiazgach, to Lublin i ten projekt artystyczny chyba wszystko mi uzupełniły.
Anna Kovalova: Moimi gośćmi byli Anastasiia Pavlenko i Kostiantyn Novikov.
Fot. Anna Kovalova
________________
Анна Ковальова:
Дружина – режисер, а чоловік грає в її виставах. За мить ви почуєте про те, як вони працюють на сцені. Вітаю, біля мікрофона Анна Ковальова.
Сьогодні я запрошую вас на розмову з Анастасією Павленко та Костянтином Новіковим, мистецьким дуетом з Харкова. Вони брали участь у мистецькому проекті в Любліні, де створили та представили виставу «Bullsh*t» на сцені Східного театру. Вистава досліджує механізми пропаганди, поєднуючи елементи сатири та фарсу у взаємодії з глядачем.
Детальніше про виставу розкажуть її творці Анастасія Павленко та Костянтин Новіков.
Анастасія Павленко: Ми створили виставу, яка осмислює, напевно, розслідує основні інструменти, за якими працює пропаганда. Тобто, це вистава про пропаганду, але так не можна сказати, що вона от прямо про пропаганду. За мотивами, з використанням цих інструментів, які використовує, власне, цей вид діяльності людини. Взагалі, ця вистава виключно на реальних історіях. Тобто, ми нічого не вигадували, ми тільки осмислили все методами театру. Це реальні історії, які я шукала в літературі, публікаціях, засобах масової інформації. Ми просто їх взяли і переклали на сцену. Тобто, абсолютно всі епізоди, всі історії, всі тексти – вони реальні. Наша вистава – це не тільки про Росію, це взагалі про пропаганду як явище. Насправді, пропаганда – це не мета. Пропаганда – це шлях до якоїсь мети, а мету встановлює диктатор. І це прекрасний інструмент в руках диктатора. Оце важливо, мені здається, усвідомлювати. Оця ідея вистави про пропаганду з’явилася вже тут, у Любліні. Тобто, певним чином, Люблін десь надихнув на це. Взагалі, тут я особисто відчуваю якусь свободу, підтримку, свободу для творчості. І якось такі, мені здається, сміливі ідеї можуть бути втіленими.
Анна Ковальова: У виставі бере участь лише Костянтин, чи є й інші учасники?
Анастасія Павлова: Це моновистава. Але не можна її назвати монодрамою, так. Бо в нашому сприйнятті, сприйнятті українців і в українській лексиці, все ж таки драма – це більше до театру має відношення. А наша вистава, напевно, не класифікується саме як драма. Так, драматургія, драматичність – це щось намішане: фарс, десь стендап, десь інтерактиви. Ми взагалі намагалися осмислити цю тему більш, напевно, сатирично. Тобто, це не зовсім пряма комедія, так, але це сатира з домішками, як я сказала, фарсу. Там є і пісні кумедні, і взагалі такі прийоми ми намагалися використати недраматичні.
Костянтин Новіков: Я для себе обрав такий жанр, коли писав про цю виставу, що це соціально-експериментально-інтерактивне моношоу.
Анастасія Павленко: О, так, напевно, шоу – це найбільш вдале визначення для жанру.
Костянтин Новіков: Так, тому що таких вистав, ось, наприклад, в Україні, ми з міста Харків, то я таких вистав не пам’ятаю у нас. У такому ракурсі, у такому розрізі, у такому жанрі.
Анна Ковальова: Ви працюєте разом у такому тандемі. Дві сильні особистості стикаються в театрі і вдома. Як ви з цим справляєтеся?
Костянтин Новіков: Важко, тому що важко розділяти роботу, професію, театр із домом, побутовими питаннями. Завжди, коли снідаєш, одразу питаєш: «Ой, а як там оце робити?» І воно дуже сплітається. А хочеться цього уникнути, щоб було окреме життя, окрема робота. Але не дуже таке виходить. Проте, якщо узагальнити, то з дружиною працювати цікаво, тому що ми вже поруч один з одним, мабуть, 11 років. У якийсь момент відчуваєш, що вона тебе або віддзеркалює, або доповнює, або ти її. Навіть якщо ти злишся чи ще щось, розумієш, що це, насправді, ти на себе. Бо це вона показує тобі тебе з іншого боку, який ти не можеш побачити. Тому це цікавий досвід.
Анастасія Павленко: Мені теж, насправді, незвично. Але, гарно це чи погано, обставини складаються так, що ми певним чином змушені працювати разом. У мене є такі скіли, у Кості – такі. Було б дивно і необачно не поєднувати їх. Тому це певною мірою вимушеність. А з іншого боку – це дуже цікавий досвід. Мінус у тому, що навіть вдома ти говориш про роботу, і все це навколо закручується. Але це, навпаки, пришвидшує процес, спонукає його, бо ти весь час у цьому знаходишся. Ми обговорювали, що дуже дивний досвід – ми не втомилися від роботи. Якось так склалося, що він пройшов легко, з любов’ю.
Костянтин Новіков: Навіть за два дні до прем’єри це було для нас дуже цікаво. Уперше в моєму житті, а я в театрі з 2007 року, за увесь цей час це вперше, коли у нас завтра або післязавтра прем’єра, а ми гуляємо в парку і думаємо: «А у нас вже все готово». Коли буде прем’єра? Коли прийдемо? Ну, за годинки чотири. Може, раніше? Немає сенсу. А як же оце: «Нам би ще два дні, нам би ще пів годинки»? Ні, такого не було. І це дивно.
Анна Ковальова: Ви з Харкова. Харківʼяни по-особливому люблять своє місто. За чим найбільше сумуєте?
Костянтин Новіков: Дуже важке питання, тому що багато часу пройшло від початку повномасштабної війни, і за цей період дуже багато змінилося: об’єкти, люди, звички, за якими ти сумуєш. Особисто я сумую за життям до війни, за всім тим, чим я жив, у що був занурений. Я постійно згадую останні пів року свого життя до повномасштабного вторгнення. Саме тоді я розпочав роботу в Харківському національному академічному театрі опери та балету. І якось так склалося, що в той час у мене була і ця посада, і ще робота ведучого на міських святах.
У серпні чи трохи пізніше я подумав: «Боже, нарешті я заробляю стільки, скільки хочу. Нарешті я можу планувати своє життя, робити лише те, що мені подобається, і отримувати за це відповідну винагороду. І це кайф». Напевно, це був найкращий період у моєму житті, за яким я дуже сумую.
Анастасія Павленко: Я сумую за нашими котиками. У нас двоє котів залишилося в Харкові – кішечка й котик. Вони зараз живуть із батьками Кості. Я за ними дуже сумую, бо для мене це символ дому, затишку, тепла. Знаєте, як це, коли приходиш додому, а вони чекають, лежать, дивляться на тебе. Але, насправді, якщо говорити про якісь дрібниці, то Люблін і ця резиденція, напевно, усе компенсували.
Анна Ковальова: Моїми гостями були Анастасія Павленко та Костянтин Новіков. Дякую вам за увагу. До зустрічі наступного тижня, Анна Ковальова.
Pliki dźwiękowe
19.01.2025 Borszcz Ukraiński po Lubelsku
