Czy można znaleźć piękno w wojennej rzeczywistości? Dowiedzą się Państwo już za chwilę. Witam, przed mikrofonem Anna Kovalova.
Drugą część rozmowy z Tanią Bakum – artystką, która w swojej twórczości łączy fotografię, performance i techniki eksperymentalne, tworząc obrazy pełne magii. Jej twórczość to dialog między naturą, cielesnością i architekturą – czasem piękną, czasem bolesną.
Więcej o fotografii opowiada Tania Bakum.
Tania Bakum: Tutaj będziemy już mówić o pięknie i boskości. Nie podejmuję w tym przypadku tak ciężkich tematów. Fotografia… Dwie rzeczy, które uwielbiam fotografować, to architektura i nagie ciało. Ciało fotografuję jak rzeźbę, ponownie podkreślając jego boski charakter. Uwielbiam odnajdywać w ciele, gdy człowiek się przede mną „odkrywa”, takie ujęcia, które podkreślają jego piękno. W większości przypadków ludzie są zaskoczeni, że mogą zobaczyć swoje ciało z innej perspektywy. Architektura to moja druga pasja zdjęciowa, ale niestety tutaj znów muszę dotknąć trudnego tematu. Mam obiektyw szerokokątny, który obejmuje dużą przestrzeń. Uwielbiam uwieczniać na zdjęciach monumentalne budowle. Jeden z ostatnich obiektów, który fotografowałam, to była dzielnica Północnej Saltiwki w Charkowie, gdzie budynki zostały zniszczone przez Rosjan. Kiedy tam byłam, pomyślałam: „Nigdy nie przypuszczałam, że będę fotografować taką architekturę”. Architektura to moja miłość i zawsze chciałam uwieczniać jej piękno. Ale życie pokazało, że ta miłość może odnosić się również do czegoś bardzo trudnego.
Anna Kovalova: Jak teraz wygląda sytuacja w Charkowie?
Tania Bakum: Jest piękny! Kiedy weszłam do parku… No wiesz, wojna. Oczekiwałam czegoś innego. Ale weszłam do parku, który był tak piękny! Czułam się, jakbym była w Paryżu. W pewnym momencie uchwyciłam kadry, które wyglądały jak z bajki. To miejsce jest teraz pełne kontrastów. Ludzi jest tam mało. Z jednej strony to miasto, w którym ciągle słychać alarmy, jest bardzo niepokojące i przerażające, a budynki są zniszczone. Z drugiej strony jest tam cisza, piękno, spokój. Nie wiem, jak to możliwe, że jedno miejsce może łączyć w sobie jednocześnie spokój i niepokój. Ale Charków bardzo mi się spodobał.
Anna Kovalova: Mówiłaś, że fotografujesz nagie ciało i że dla ciebie jest ono jak rzeźba. Czy to zwykle twoje ciało, czy innych osób?
Tania Bakum: Ciała innych osób. Swoje fotografuję rzadko. Mówię zawsze ludziom: „Zdejmę z was ubranie w delikatny sposób”. Ufają mi. Praca fotografa jest w rzeczywistości bardzo trudna. Fotograf to także psycholog. Mam pewne umiejętności psychologiczne, dzięki którym ludzie czują się swobodnie, nawet będąc nagimi. Dlatego wszystko wychodzi idealnie.
Anna Kovalova: Masz teraz wystawę. Opowiedz o niej.
Tania Bakum: To moja pierwsza indywidualna wystawa. Są to całkowicie moje cyjanotypie na szkle. Jestem bardzo szczęśliwa, bo otrzymałam stypendium miasta Gdańsk na stworzenie tych prac. Stworzyłam 50 dzieł. To przepiękna technika – niebieski kolor na szkle wygląda magicznie. A gdy te prace są podświetlone, magia nabiera jeszcze większej siły.
Anna Kovalova: Cyjanotypia na szkle… Opowiedz o tej technice. Jak to wygląda? Dla mnie, jako osoby niezwiązanej z fotografią, brzmi to bardzo niezwykle.
Tania Bakum: W rzeczywistości jest to dość skomplikowana technika. Opanowywałam ją przez prawie rok, bez nauczyciela. Technika polega na przenoszeniu zdjęcia w niebieskim kolorze na szkło. Obraz jest utrwalany za pomocą żelatyny. Wszystko wygląda szczegółowo, pięknie, wręcz magicznie. Uwielbiam, gdy ludzie patrzą na moje prace i pytają: „Jak to zostało zrobione?”. To oznacza, że osiągnęłam zamierzony efekt.
Anna Kovalova: Co przedstawiają te fotografie?
Tania Bakum: Na tych fotografiach widnieje nagie ciało. Projekt nosi nazwę „Ciało nie ciało”. To ludzie z okolic Gdańska. Fotografowaliśmy na plaży, w lesie. Formowałam z ciała obiekty i rzeźby, które ledwo przypominały ciało. To bezosobowe obiekty wpisywane w naturę. To swego rodzaju dialog między cielesnością a przyrodą. To także swoisty performance. Współpracowałam z ludźmi, aby tworzyli ten performance.
Anna Kovalova: Wspomniałaś przed rozmową, że obecnie żyjesz między dwoma krajami – Polską i Ukrainą. Jak przyjęła cię Polska?
Tania Bakum: Bardzo dobrze. Powiem tak: przede wszystkim otrzymałam wiele pozytywnych opinii na temat swojej działalności artystycznej. Czuję tu ogromne wsparcie. Ludzie starają się pomóc i to jest niesamowite.
Wystawę Tani Bakum pod tytułem „CiałoNieciało” można oglądać do 15 stycznia w Złotowskim Domu Kultury przy Alei Piasta 26 w Złotowie.
Fot. nadesłane przez artystkę
______________________
Анна Ковальова:
Чи можна знайти красу в реаліях війни? Дізнаєтесь за мить. Вітаю, біля мікрофона Анна Ковальова.
Сьогодні я запрошую вас на другу частину розмови з Танею Бакум, мисткинею, чия творчість поєднує фотографію, перформанс та експериментальні техніки, створюючи образи, сповнені магії. Її роботи – це діалог між природою, тілесністю та архітектурою – іноді прекрасний, іноді болісний.
Більше про свої фотографії розповість Таня Бакум.
Таня Бакум: Тут ми вже будемо говорити про красиве і божественне. Там у мене немає таких важких тем. Про фотографію… Дві речі, які я дуже люблю фотографувати, — це архітектура і оголене тіло. Тіло я фотографую як скульптуру і, знову ж таки повторюся, як божественне. Мені дуже подобається знаходити в тілі, коли людина переді мною «оголюється», то мені хочеться знайти ті ракурси, які допоможуть передати цю красу. У більшості випадків люди бувають вражені тим, як вони можуть з іншого боку побачити своє тіло. Архітектура — це просто моє. Але, на жаль, тут я знову торкнуся складної теми. У мене є ширококутний об’єктив. Ширококутний це коли він захоплює багато простору навколо себе. Я люблю вміщати у свої фотографії великі будівлі. Одна з останніх архітектур, яку я фотографувала, — це район Північної Салтівки в Харкові, де були розбиті будинки росіянами. У той момент, коли я там була, я сказала собі: «Ніколи не уявляла, що буду фотографувати таку архітектуру». Тому що архітектура — це моя любов, і я завжди хотіла передати щось красиве. Але виявилося, що реальність така, що моя любов може стосуватися і чогось дуже важкого.
Анна Ковальова: Як зараз у Харкові?
Таня Бакум: Воно таке красиве! Я, коли зайшла в парк… Ну ти уявляєш: війна. Я очікувала чогось іншого. Але я зайшла в парк, і він настільки красивий! Я відчула себе, наче я в Парижі. У якийсь момент я навіть ракурси зловила такі, що все виглядало дуже гарно. Це дуже контрастне місце на данний момент. Там залишилося небагато людей. З одного боку, це місто, у якому постійно лунають тривоги, дуже тривожно і страшно, а будівлі розбиті. А з іншого боку, там є якась тиша, краса, спокій. Я не знаю, як в одному місці можуть поєднуватися спокій і тривога водночас. Але Харків мені дуже сподобався.
Анна Ковальова: Ти казала, що фотографуєш оголене тіло, і воно для тебе як скульптура. Це зазвичай твоє тіло чи тіла інших людей?
Таня Бакум: Інших людей. Себе я фотографую рідко. Я кажу людям: «Я зніму з вас одяг приємно». Мені довіряють. Насправді робота фотографа дуже складна. Робота фотографа — це, серед іншого, і робота психолога. У мене є певні психологічні навички, завдяки яким людина може почуватися спокійно, навіть коли вона оголена. Тому все виходить супер.
Анна Ковальова: Ти зараз маєш виставку. Розкажи про неї.
Таня Бакум: Це моя перша персональна виставка. Повністю мої ціанотипії на склі. Я взагалі щаслива, тому що отримала стипендію від міста Гданська для створення цих робіт. Я створила 50 робіт. Це дуже красива техніка: блакитний колір на склі виглядає чимось магічним. І коли ці роботи підсвічені, це додає ще більше магії.
Анна Ковальова: Ціанотипія на склі… Розкажи про цю техніку. Як це виглядає? Бо я, наприклад, не займаюся фотографією, і для мене це щось дуже незвичайне.
Таня Бакум: Насправді це доволі складна техніка. Я опановувала її майже рік, і в мене не було вчителя. Техніка виглядає як перенесення фотографії синім кольором на скло. За допомогою желатину зображення фіксується. Все виглядає деталізовано, красиво, навіть магічно. Мені подобається, коли люди дивляться на мої роботи і питають: «Як це зроблено?». Це означає, що я досягла того ефекту, якого хотіла.
Анна Ковальова: А що саме зображено на цих фотографіях?
Таня Бакум: На цих фотографіях оголене тіло. Проєкт називається «Тіло не тіло». Це люди з околиць Гданська. Ми знімали на пляжі, у лісі. Я формувала з тіла такі об’єкти й скульптури, які мало нагадують тіло. Тобто це безособистісні об’єкти, які я вписувала у природу. Це своєрідний діалог між тілесністю і природою. Це також своєрідний перформанс. Я взаємодіяла з людьми, щоб вони створювали цей перформанс.
Анна Ковальова: Ти казала перед розмовою, що зараз живеш на дві країни — у Польщі та Україні. Як тебе прийняла Польща?
Таня Бакум: Дуже добре. Я скажу так: впершу чергу, я отримала відгуки щодо своєї мистецької практики. Я відчуваю тут сильну підтримку. Люди намагаються допомогти, і це дуже класно.
Анна Ковальова: Виставку Тані Бакум під назвою «CiałoNieCiało» можна побачити до 15 січня в Будинку культури Злотова за адресою Aleja Piasta 26 у Злотові.
Дякую за увагу. До зустрічі наступного тижня, Анна Ковальова.
