13.12.2024 Borszcz Ukraiński po Lubelsku

Anna Kovalova:

Co ma wspólnego wojna z nagością ciała? Dowiedzą się Państwo już za chwilę. Witam, przed mikrofonem Anna Kowalowa.

Sztuka rodzi się z emocji, doświadczeń i czasem z trudnych momentów życia. Tania Bakum, ukraińska artystka, która w obliczu wojny postanowiła całkowicie poświęcić się swojej twórczości, dziś zaskakuje i porusza swoimi odważnymi pracami. Wykorzystuje w nich materiały o głębokim symbolicznym znaczeniu, takie jak domowe płótno z Ukrainy, a także swoje ciało jako narzędzie wyrazu. Jak wojna wpłynęła na jej spojrzenie na sztukę i jakie przesłanie niesie jej twórczość? Posłuchajmy tej niezwykłej opowieści.

Tania Bakum: Wszystko zaczęło się wraz z początkiem pełnoskalowej wojny. Kiedy wydarza się coś tak strasznego, najpierw konfrontujesz się z własnymi lękami. Pierwszym lękiem, z którym się zmierzyłam, był strach przed śmiercią: co będzie dalej, jak to będzie wyglądać? W pewnym momencie zadałam sobie pytanie: „A jeśli umrę, czego najbardziej będę żałować, że nie zrobiłam?” Moja odpowiedź była prosta: „Nie zajmowałam się sztuką”. Zawsze tego chciałam, byłam blisko, ale nigdy nie określałam się jako artystka. Wtedy postanowiłam, że zacznę. Jak już wspomniałyśmy przed rozmową, kiedy wyznaczasz sobie cel, wszystko zaczyna się układać. I już w kwietniu odbyła się moja pierwsza wystawa. Żeby zrozumieć, jak szybko to się wydarzyło.

Anna Kowalowa: Co to była za wystawa?

Tania Bakum: W tamtym czasie spotykałam się z artystą Dmytrem Krasnym. Otrzymał rezydencję w „Łaźni” w Gdańsku, więc pojechaliśmy tam razem. Była tam wystawa kuratorką której była Natalka Rywko, zatytułowana „Mogę mówić o wojnie. Mogę mówić nie tylko o wojnie”. To był bardzo ciekawy moment, ponieważ spotkali się tam artyści, a Dmytro zabrał mnie ze sobą. Nie rozumiałam, po co. W pewnym momencie powiedział Natalce: „Tania też zajmuje się sztuką”. Zapytała mnie: „Czym się zajmujesz?”. Odpowiedziałam, że mam fotografie. Ona: „Świetnie! Właśnie potrzebuję fotografii!”. Potem powiedziałam: „Mam jeszcze tkaniny”. I znowu: „Super, właśnie brakuje mi tkanin!”. Ostatecznie stworzyłam na tę wystawę sześć prac. Ostatnia była performance’em. A propos tkaniny, chciałabym o niej opowiedzieć. Kiedy przyjechałam z Ukrainy do Polski, zabrałam ze sobą dwie ważne rzeczy: aparat fotograficzny i ręcznie tkaną tkaninę konopną z Ukrainy z połowy XX wieku. Miała wtedy 70–80 lat. Zrozumiałam, że właśnie z tymi przedmiotami chcę spędzać czas w Polsce. To one stały się wtedy moimi głównymi mediami.

Anna Kowalowa: Ta tkanina była przekazana Ci w spadku? Jak znalazła się u Ciebie?

Tania Bakum: W tamtym czasie w Ukrainie można było łatwo kupić taką tkaninę. Zobaczyłam, że sprzedają ją w belach, i kupiłam kilka lat temu. Na początku chciałam szyć z niej ubrania, ale zostawiłam ją z myślą o ważniejszych rzeczach. Teraz używam jej w swoich performance’ach.

Anna Kowalowa: Wiem, że w swoich performance’ach poruszasz ważne tematy.

Tania Bakum: Tak, stawiam sobie za cel odnajdywanie słabych punktów w społeczeństwie i ich podkreślanie albo podejmowanie tematów, o których nie chce się mówić. Na przykład jeden z moich ostatnich performance’ów okazał się dość trudny – bardziej dla publiczności niż dla mnie. Wydarzył się w Zaporożu, 25 km od linii frontu, pół godziny jazdy samochodem, i już tam są Rosjanie. Byłam w pomieszczeniu, ubrana, w rękach trzymałam duże nożyce krawieckie. Stopniowo zaczęłam rozcinać na sobie ubranie. Było to nawiązanie do performance’u Yoko Ono z 1964 roku, kiedy siedziała na scenie, a widzowie mogli odcinać z niej ubranie. Jej performance nazywał się „Cut Piece” („Odcięcie”) i bardzo mnie zainspirował. W Zaporożu stałam i z odcinanego ubrania tworzyłam siatkę maskującą. Z każdym nowym fragmentem widziałam, jak wokół zbiera się coraz więcej ludzi. Kiedy oglądałam dokumentację, zauważyłam, jak bardzo publiczność przeżywała to, co robiłam. To wywoływało bardzo silne emocje. Kiedy zostałam całkowicie naga i skończyłam siatkę – to była duża siatka – zrobiłam to bardzo szybko, w 47 minut. To tempo przypomina obecny rytm naszej wojny, gdzie wszystko dzieje się w pośpiechu. Zbiórki pieniędzy są pilne, wszystko jest pilne. Kiedy skończyłam performance, pamiętam, że po prostu stanęłam z nożycami w rękach i mocno odetchnęłam. Tempo było szybkie, odzwierciedlając obecny rytm wojny. Odcięłam siatkę od siebie, pokazując, że stworzyłam ochronę z samej siebie, oddając ostatnie, co miałam. Ten gest symbolizował, że każda osoba, która pomaga w obronie Ukrainy, robi to przede wszystkim dla siebie – dla swojego bezpieczeństwa i wolności.

Anna Kowalowa: Zawsze mnie ciekawi, jak czuje się artysta, gdy obnaża się przed publicznością?

Tania Bakum: To ciekawe pytanie. Pamiętam, że w 2012 roku po raz pierwszy pojechałam na Krym. Była tam wielka plaża nudystów, gdzie po raz pierwszy zobaczyłam ponad setkę nagich ludzi w jednym miejscu. Kiedy wróciłam do Kijowa, całkowicie zmieniło to mój sposób myślenia. Przestałam bać się nagości. Wręcz przeciwnie, zaczęły mnie fascynować tematy tabu w społeczeństwie, na przykład pachy – są bardzo piękne! Lubię je fotografować. Nie widzę w ciele nic grzesznego ani odpychającego. Ciało jest czymś boskim. Często fotografuję nagie ciało i postrzegam je jako coś boskiego. Dlatego czuję się komfortowo, pokazując swoje ciało. To naturalne. Oglądałam swoje zdjęcia – jedyne, co mnie interesowało, to moja postawa. A że mam brzuszek czy siniaki? To jest fajne, to jest normalne, nie ma w tym nic strasznego.

Anna Kovalova:

Za tydzień zapraszam na drugą część rozmowy z Tanią Bakum. Dziękuje Państwu za dziś. Do usłyszenia za tydzień Anna Kovalova.

Fot. nadesłane przez artystkę

___________________________________

А зараз українською мовою.

Анна Ковальова:

Яке відношення війна має до оголеності тіла? Про це ви дізнаєтесь за мить. Вітаю, біля мікрофона Анна Ковальова.

Мистецтво народжується з емоцій, переживань, а іноді зі складних моментів у житті. Таня Бакум, українська художниця, яка вирішила повністю присвятити себе мистецтву в умовах війни, сьогодні дивує і зворушує нас своїми сміливими роботами. У них вона використовує матеріали з глибоким символічним значенням, такі як саморобне полотно з України, а також своє тіло як інструмент вираження. Як війна вплинула на її погляд на мистецтво і яке послання несуть її роботи? Давайте послухаємо цю надзвичайну історію.

Таня Бакум: Все почалося з початком повномасштабної війни. Коли стається щось таке страшне, у першу чергу стикаєшся зі своїми страхами. Перший страх, із яким я зіткнулася, був страх смерті: що і як буде далі. У якийсь момент я запитала себе: „А якщо я помру, про що буду шкодувати, що не зробила?” Моя основна відповідь була така: „Я не займалася мистецтвом”. Я завжди хотіла цим займатися, була десь поруч, але ніколи не визначала себе як мисткиню. Тоді я вирішила, що почну. Як ми з тобою говорили перед розмовою, коли ставиш мету, усе починає складатися. І буквально вже у квітні відбулася моя перша виставка. Тобто, щоб розуміти наскільки швидко це сталося.

Анна Ковальова: Що це була за виставка?

Таня Бакум: Я тоді зустрічалася із художником Дмитром Красним. Він отримав резиденцію в „Лазні” у Гданську, і ми поїхали туди разом. Там була виставка, якою керувала Наталка Ривко, і вона називалася „Я можу говорити про війну. Я можу говорити не тільки про війну”. Це був дуже цікавий момент, бо відбулася зустріч художників, і Діма взяв мене з собою. Я не розуміла, навіщо. У якийсь момент Діма сказав Наталці: „Таня теж займається мистецтвом”. Вона запитала мене: „Чим ти займаєшся?” Я відповіла, що в мене є фотографії. Вона: „Супер! Мені якраз потрібні фотографії!” Тоді я сказала: „У мене ще є тканини”. Вона знову: „Чудово, мені якраз не вистачає тканин!”. Урешті-решт я створила для цієї виставки шість робіт. Остання моя робота була перформансом. До речі, хочу розповісти про тканину. Коли я приїхала з України до Польщі, я взяла з собою дві важливі речі: свій фотоапарат і домоткане полотно з України — конопляне, середини XX століття. Йому було на той момент 70-80 років. Я зрозуміла, що саме з цими речами хочу провести час у Польщі. Вони й стали основними моїми медіумами тоді.

Анна Ковальова: Ця тканина була передана тобі у спадок? Як вона опинилася в тебе?

Таня Бакум: Насправді тоді було досить легко купити таку тканину в Україні. Я побачила, що її продають рулонами, і придбала її кілька років тому. Спершу хотіла шити з неї одяг, але вона залишилася в мене для чогось більш вагомого. Зараз я використовую її у своїх перформансах.

Анна Ковальова: Я знаю, що у своїх перформансах ти порушуєш важливі теми.

Таня Бакум: Так, я ставлю перед собою мету знаходити слабкі місця в суспільстві й підкреслювати їх, або піднімати теми, про які не хочуть говорити. Наприклад, мій один останніх перформансів виявився доволі складним, але більше для аудиторії, ніж для мене. Це було в Запоріжжі, за 25 км від лінії фронту, пів години на машині і там вже будуть росіяни. Я була в приміщенні, одягнена, в руках тримала великі кравецькі ножиці. Поступово почала розрізати одяг на собі. Це була відсилка до перформансу Йоко Оно 1964 року, де вона сиділа на сцені, а глядачі могли зрізати з неї одяг. Її перформанс називався «Cut Piece» в перекладі «Відріж»і він дуже мене надихнув. У Запоріжжі я стояла й той одяг, який зрізала,використовувала, щоб плести маскувальну сітку. З кожним новим відрізом я бачила, як довкола збирається все більше людей. Коли я переглядала документацію, то побачила, наскільки сильно глядачі співпереживали, коли я це робила. Це викликало дуже сильні емоції. Коли я залишилася повністю оголеною й доплела сітку, а це була дуже велика сітка. Я дуже швидко це зробила, за 47 хвилин. Тому що цей накал він йде зараз у нас у війні, темп все більше і більше пришвидшується. У нас грошові збори відбуваються вже терміново. Коли я закінчила перформенс я памʼятаю, що я просто стала з кожицями в руках і я дуже сильно видихнула. Тому що був швидкий темп, що нагадує нинішній ритм нашої війни, де все відбувається терміново. Я відрізала сітку від себе, показуючи, що створила захист із самого себе, віддаючи останнє. Цей жест символізував те, що кожна людина, яка допомагає захисту України, робить це насамперед для себе — для свого захисту й свободи.

Анна Ковальова: Завжди цікаво, як почувається митець, коли оголюється перед публікою?

Таня Бакум: Це цікаве питання. Пригадую, у 2012 році я вперше поїхала до Криму. Там був великий нудистський пляж, де я вперше побачила більше сотні оголених людей одночасно. Після цього я повернулась в Київ і це повністю перевернуло мій світогляд. Після цього я перестала боятися оголеності. Навпаки, мені цікаві моменти, які табуюються суспільством, наприклад, пахви — вони дуже красиві! Я люблю фотографувати їх. Я не бачу нічого гріховного, нічого неприємного в тілі. Тіло — це щось божественне. Я часто фотографую оголене тіло і мені хочеться його фотографувати, як божественне щось. Тому мені комфортно показувати своє тіло. Це нормально. Я розглядала свої фотографії єдине питання, що мене хвилювало, це моя постава. А що і мене животик чи синці? Це класно, це нормально, у цьому немає нічого страшного.

Анна Ковальова: Моїєю гостею була Таня Бакум. За тиждень запрошую на закінчення розмови з мисткинею. Дякую за увагу, блія мікрофона була Анна Ковальова.