Dziś zapraszam na zakończenie rozmowy z Pavlom Vyshebabą. To ukraiński poeta, pisarz, dziennikarz, eko-działacz oraz żołnierz. W tej chwili walczy na froncie w wojnie rosyjsko- ukraińskiej. Jego ostatni tomik wierszy „Tylko nie pisz mi o wojnie” został bestselerem w Ukrainie, ale także jest znany poza granicami kraju.
Jak wrażliwa osoba odnajduje się na froncie – mówi Pavlo Vyshebaba
Pavlo Vyshebaba:
Tak naprawdę nie interesuję mnie wojna. Temat wojny jest mi obcy, wszystko co dotyczy wojska, zabijania i tak dalej. To wszystko jest nieożywione. Interesują mnie ludzie podczas tych wydarzeń, interesuje mnie to, jak tego wszystkiego doświadczamy. Interesuje mnie, jak ludzie zachowują się w tak niezwykle złożonych sytuacjach. Nie interesują mnie operacje bojowe ani kaliber tego czy innego czołgu. To jest całkowicie poza moim zainteresowaniem. Dlatego wszystko, co wojskowe, pozostaje dla mnie obce. Uczestniczę sprawy wojskowe tylko dlatego, że jest to konieczne, aby moi bracia i ja mieli większe szanse na przetrwanie. To wszystko, ale musimy się tego uczyć. Medycyna taktyczna i tak dalej, ale nie jestem osobiście zainteresowany bronią. Wiecie, są ludzie, którzy interesują się bronią, strzelaniem itp. Ja jestem przeciwieństwem. Chodzę na strzelanie tylko z konieczności, ponieważ musimy umieć strzelać. Uważam, że to wszystko jest pozbawione życia. Wszystko pochodzi od śmierci i przynosi śmierć. Interesuje mnie życie podczas tych tragicznych wydarzeń. Jak zachować człowieczeństwo w absolutnie zwierzęcych warunkach. To, co dzieje się na froncie w XXI wieku, jest anachronizmem. Przypomina mi to czasy jaskiniowe. Tak nie powinno być w XXI wieku.
Anna Kovalova: Wielu Ukraińców żyje w zawieszeniu.
Pavlo Vyshebaba: To nie przyszło z dnia na dzień. Na początku inwazji na pełną skalę również myślałem, że wstrzymam swoje życie, a potem wrócę i będę je kontynuował. Ale kiedy widzisz kolegów zabieranych w czarnych workach, zdajesz sobie sprawę, że nie da się zatrzymać życia. To jest pierwsze objawienie. Drugim objawieniem było to, że życia w ogóle nie można zatrzymać. Ono albo się zatrzymuje i to jest śmierć, albo trwa, nawet podczas wojny. Jeśli ta wojna potrwa dziesięciolecia, co nie jest niemożliwe (wojna trwa już ponad 10 lat), to nie mam optymistycznych oczekiwań co do jej końca. Myślę, że to będzie długa wojna i nie widzę jej końca. Jeśli mamy żyć tylko w czasie wojny, to o jakiej przerwie możemy mówić? Musimy żyć tu i teraz, w warunkach, w jakich postawiły nas okoliczności. Co ciekawe, są pełne grupy populacji, jak szlachta w Polsce czy nasz hetmanat, Kozacy, którzy całe życie żyli w stanie wojny – to było ich życie. I myślę, że przekonaliśmy się, że można połączyć swoje życie ze sprawami wojskowymi, jeśli są takie okoliczności. To była norma dla szlachty i Kozaków. Pisali wiersze i grali na instrumentach muzycznych. Na przykład Iwan Mazepa – hetman, był poetą, jego wiersze przetrwały do dziś. Kozacy byli czystymi arystokratami. Oznacza to, że nie zajmowali się wyłącznie sprawami wojskowymi. Pytacie, skąd Pavlo Vyshebaba ma czas na pisanie wierszy? Iwan Mazepa miał czas, ale miał znacznie więcej obowiązków. Najważniejsze jest więc pragnienie.
Anna Kovalova:
Co pomaga utrzymać spokój ducha podczas wojny?
Pavlo Vyshebaba: W rzeczywistości przechodzimy przez bardzo różne etapy tej wojny. Rok 2022 różni się od 2023, a rok 2024 również różni się od poprzedniego. Wszyscy pamiętamy wzrost emocji na początku 2022 roku. Po każdym wzroście następuje spadek. Ja również doświadczam wypalenia, braku energii, braku zasobów i niechęci do robienia czegokolwiek, nawet wstawania rano z łóżka. Generalnie jednak motywuje mnie świadomość, że nie mamy gdzie się wycofać. Nie przemawia do mnie pomysł przeprawy przez Cisę. (tak robią niektórzy mężczyźni, żeby uciec do Rumunii). Dlatego rozumiem, że abyśmy mogli kontynuować lub ponownie zacząć wieść spokojne życie, musimy zakończyć tę wojnę. I chcę to zrobić razem z moimi braćmi, w towarzystwie ludzi, których szanuję.
Anna Kovalova: Czy jest coś, czego nie udało się Panu zrealizować przed wojną, a o czym Pan marzy po jej zakończeniu?
Pavlo Vyshebaba: Tak, cóż, ponieważ jestem jedynym, który pozostał w Ukrainie, Vyshebabą, muszę kontynuować ród. To jest to, co zapisał mi mój ojciec, i to jest to, co zapisał mu mój dziadek, aby zaporoski ród Vyshebabów nie wygasł. Jestem pochodzenia kozackiego. Nazwisko Vyshebaba pochodzi z Siczy Zaporoskiej i nie mam żadnych imienników na świecie. Zostało wymyślone w Siczy Zaporoskiej, a wszyscy Vyshebabowie na planecie są moimi bliskimi krewnymi. Z pokolenia na pokolenie przekazywano, że jest to rodzina zaporoska. Więc mam nadzieję, że będę miał syna, chociaż uwielbiam moją córkę i wychowuję ją tak, aby zachowała swoje nazwisko.
Anna Kovalova:
Moim gościem był Pavlo Vyshebaba. Dziękuję Państwu za dziś. Do usłyszenia za tydzień Anna Kovalova.
Fot. archiwum autorki
……………………………………
А зараз ви можете прослухати українською мовою.
Анна Ковальова:
Вже за мить ви дізнаєтесь, як військовий поет виховує свою доньку.
Вітаю, біля мікрофона Анна Ковальова.
Сьогодні запрошую на закінчення розмови Павлом Вишебабаю. Це український поет, письменник, журналіст, екоактивіст та військовий. Зараз воює на передовій у російсько-українській війні. Його остання збірка віршів «Тільки не пиши мені про війну» стала бестселером в Україні, але також добре відома і за її межами.
Про те, як вразлива людина почуває себе на передовій, розповість Павло Вишебаба.
Павло Вишебаба:
Мені не цікава насправді війна. Тема війни мені чуже все, що стосується війська, вбивств і так далі. Це все неживе. Мені цікаві люди під час цих подій, цікаво, як ми це все переживаємо. Мені цікава тема, як люди себе проявляють у таких надскладних історіях. Але це не війна. Мені не цікаві бойові дії або якого калібру той чи інший танк. Це геть просто поза межами моєї цікавості. Тому все військове для мене залишається чужим. Я вивчаю військову справу тільки тому, що це необхідно, щоб моїм побратимам і мені було більше шансів вижити. От і все, просто змушені це вивчати. Тактична медицина і так далі, але особистої цікавості до зброї немає. Знаєте, є люди, яким це цікаво – зброя, стрілянина тощо. Я навпаки. Їжджу на стрільби тільки з необхідності, тому що ми мусимо вміти стріляти. Але мені це абсолютно не цікаво, бо я вважаю це все неживим. Це все від смерті і несе смерть. А мені цікаве життя під час цих трагічних подій. Як це життя себе проявляє, як людяність зберігається в абсолютно тваринних умовах. Те, що зараз відбувається на фронті у XXI столітті, – це анахронізм. Це мені нагадує печерні часи. Так не має бути у XXI столітті.
Анна Ковальова: Зараз багато українців відкладає своє життя на потім. Що ви про це думаєте?
Павло Вишебаба:
Це не одразу прийшло. Я також на початку повномасштабного вторгнення собі подумав, що поставлю своє життя на паузу, а потім повернусь і продовжу його. Але коли бачиш, як хлопців вивозять у чорних пакетах, розумієш, що, можливо, не буде іншого періоду життя, який можна буде „зняти з паузи”. Це перше. А друге одкровення, яке було на поверхні це те, що життя взагалі неможливо поставити на паузу. Воно або зупиняється, і це смерть, або продовжується, навіть під час війни. Якщо ця війна триватиме десятиліттями, що не виключено (вже війна триває більше 10 років), то я не маю оптимістичних очікувань щодо її завершення. Думаю, це буде довга війна, і я не бачу її кінця і краю. Якщо нам жити під час війни залишилось лише, то про яку паузу можна говорити? Ми маємо жити тут і зараз, у тих умовах, у які нас поставили обставини. Що цікаво, є цілі верстви населення, як шляхта у Польщі або наше гетьманство, козацтво, які все життя жили в стані війни – це було їхнє життя. І я думаю, що в нас зараз пробуджується це почуття іншого уявлення про те, що можна пов’язати своє життя з військовою справою, якщо вже такі обставини. У шляхти та козацтва це було нормою. Вони писали поезії, грали на музичних інструментах. Наприклад, Іван Мазепа був поетом, його вірші дійшли до наших днів. Вони були аристократами чистої води. Тобто вони не займалися лише військовою справою. Ви питаєте, як Павло Вишебаба встигає писати вірші? Іван Мазепа встигав, а в нього було значно більше обов’язків. Так що головне – бажання.
Анна Ковальова: Що найбільше допомагає вам тримати моральний дух під час війни?
Павло Вишебаба:
В цій війні ми насправді переживаємо дуже різні етапи. 2022 рік відрізняється від 2023-го, і 2024-й також відрізняється від попереднього. Ви ж пам’ятаєте, який був емоційний підйом на початку 2022 року? Після будь-якого підйому йде спад. Я теж переживаю особисті етапи, і в мене зовсім не завжди моральний дух на підйомі. Я переживаю вигорання, нестачу сил, брак ресурсу і небажання взагалі хоч щось робити, навіть підніматися зранку зі спальника. Але в цілому мене мотивує розуміння того, що у нас немає куди відступати. Шлях переплисти Тису, мене якось не дуже вабить. Тому я розумію: для того, щоб ми продовжили або почали заново жити мирне життя, ми маємо закінчити цю війну. І я хочу це зробити разом зі своїми побратимами, в товаристві людей, яких я поважаю.
Анна Ковальова: Чи є щось, що ви не встигли реалізувати до війни і мрієте реалізувати після неї?
Павло Вишебаба:
Так, ну, оскільки в Україні з хлопців залишився тільки я — Вишебаба, тому я маю продовжити рід. Так мені завіщав тато, і так йому завіщав дідусь, щоб запорізький рід Вишебаб не закінчився. Я ж козацького роду, якщо ви помітили. Прізвище Вишебаба — це з Запорізької Січі, і в мене немає однофамільців у світі. Це як придумали на Запорізькій Січі, так і всі Вишебаби на планеті — це мої близькі родичі. У нас з покоління в покоління передавалося, що це запорізький рід. Тому я сподіваюсь, що все ж таки, я ще хотів би мати сина, при тому, що я обожнюю свою дочку і виховую її так, щоб вона залишила своє прізвище.
Анна Ковальова:
Моїм гостем був Павло Вишебаба. Дякую за увагу, біля мікрофону була Анна Ковальова.
Pliki dźwiękowe
25.10.2024 Borszcz Ukraiński po Lubelsku
