Dziś opowiem Państwu o człowieku, który stworzył kubizm w rzeźbie, Oleksandrze Archypenko. Był on również pierwszym Ukraińcem, który wziął udział w Biennale w Wenecji.
Oleksandr Archypenko urodził się 30 maja 1887 roku w Kijowie. Jego ojciec Porfirii był profesorem inżynierii na Uniwersytecie Kijowskim. Szybko dostrzegł zdolności matematyczne syna. Nie było wątpliwości, że w rodzinie rośnie kolejny wynalazca. Jednak pewnego razu, podczas jazdy na rowerze, Oleksandr złamał nogę, lekarze chcieli amputować mu nogę. Matka Oleksandra nie zgodziła się na to i powierzyła leczenie znachorce. Chłopiec musiał spędzić prawie rok w łóżku, aby zapewnić mu zajęcie, dziadek, który pisał ikony podarował mu albumy z dziełami Michała Anioła i Leonarda da Vinci. W ten sposób matematyka zeszła na dalszy plan.
W 1902 roku Archypenko wstąpił do Kijowskiej Szkoły Artystycznej. Studiował tam tylko trzy lata. Został skreślony z listy studentów z powodu udziału w strajkach studenckich. Postanowił kontynuować naukę w Moskwie. Dziewiętnastoletni Oleksandr nie miał pojęcia, że na zawsze opuszcza rodzinne miasto. Zawsze szukał oryginalnych form, próbując przedstawić rzeczywistość w nowy sposób. Nie znalazł jednak wsparcia ani u swoich moskiewskich nauczycieli, ani u tych paryskich, do których udał się później. Archypenko postanowił kontynuować studia w Luwrze. Inspirowały go rzeźby starożytnych Greków, Egipcjan i Asyryjczyków. W Luwrze nie było presji ze strony nauczycieli, a Archypenko oddał się twórczym eksperymentom. Jego prace były niezwykłe. Zamiast realistycznych obrazów tworzył dynamiczne i jednocześnie lakoniczne obrazy. Zamiast wybrzuszeń były wklęsłe linie. Zamiast twarzy czy brzucha – pustka. Nie ograniczał się do klasycznego brązu i marmuru. W swoich pracach wykorzystywał drewno, szkło i metal. Zaczął je również malować. Publiczność nie zawsze była gotowa zaakceptować takie podejście. Nawet społeczność ukraińska w Paryżu odmówiła wsparcia Kijowianina. Jewhen Baczynskij, jeden z jej członków, napisał: „Odwiedziłem studio Archypenko, ale nie podobały mi się jego prace, były obrzydliwe i nie chciałem zapłacić nawet 10 franków za rzeczy, które mi oferował”. Pomimo krytyki, Archypenko kontynuował swoją pracę. Kubizm stawał się coraz bardziej popularny, co oznaczało więcej okazji do wystawiania rzeźb obok obrazów.
Biennale w Wenecji. Była to pierwsza powojenna wystawa, a znalezienie się na liście uczestników uznano za zaszczyt. Wystawiał w pawilonie rosyjskim, zbudowanym za pieniądze ukraińskiego biznesmena i filantropa Bohdana Chanenki. Archypenko zaprezentował rzeźbę „Gondolier”, jeden z symboli miasta na wodzie. Dzieło spotkało się wówczas z dużą krytyką. Miejscowy kardynał również przyszedł zobaczyć skandaliczne dzieło artysty. „To zniekształca podobieństwo człowieka stworzonego przez Boga” – brzmiał jego werdykt. Rzeźbiarz miał jednak autorytatywnego zwolennika – Guillaume Apollinaire, poeta i najbardziej szanowany krytyk we Francji, pochwalił innowacyjną wizję rzeźbiarza, która zmieniła sytuację w społeczeństwie.
W wieku 34 lat Oleksandr Archypenko mógł pochwalić się kilkudziesięcioma wystawami w europejskich stolicach. Zdecydował więc, że nadszedł czas, aby przekazać swoje doświadczenie innym. Otworzył szkołę w Berlinie. Chętnie uczyli się u niego nie tylko początkujący, ale i znani niemieccy rzeźbiarze. Wśród nich była Angelika Schmitz, której prace miały szorstkie linie przypominające prehistoryczne rzeźby. Miał romans z Angeliką, który wkrótce przerodził się w małżeństwo. Para mieszkała w Berlinie, ale nie na długo. Wyczerpana I wojną światową Europa coraz mniej interesowała się sztuką, inflacja uszczuplała ich zarobki, a para zastanawiała się nad przeprowadzką za ocean. Wystawa w Nowym Jorku została dobrze przyjęta przez publiczność. W 1923 roku liniowiec pasażerski Mongolia przywiózł parę do Ameryki.
Rodzina stopniowo się ustatkowała – kupili samochód i psa. Artysta został zaproszony do nauczania na uniwersytetach w Nowym Jorku, Chicago i Los Angeles. Archypenko mówił, że Stany Zjednoczone „to kraj, który najbardziej napędza jego wyobraźnię”. I to naprawdę pomogło pokazać jego talent inżynierski. W 1927 roku rzeźbiarz wpadł na pomysł stworzenia mechanicznych obrazów – nazwał je „archypenturami” od swojego nazwiska. Specjalny mechanizm przewijał kolorowe paski w taki sposób, że powstawał nowy obraz. W tamtych czasach była to prawdziwa nowość, na którą artysta otrzymał nawet patent na 17 lat. Technologia ta jest obecnie wykorzystywana w billboardach.
W ostatnich latach żona Archypenko poważnie zachorowała. Nie spodziewał się już, że będzie w stanie kogokolwiek pokochać. Na jego zajęcia przychodziło wiele osób, ale pewnego dnia pojawiła się 19-letnia Frances Gray. Ich uczucia były wzajemne. W 68-letnim rzeźbiarzu młoda Amerykanka dostrzegła autentyczność, uczciwość i inteligencję, których brakowało jej rówieśnikom. Romans był potajemny, a gdy zmarła jego pierwsza żona, kochankowie wyjechali do Francji i pobrali się. Dla rodziców Frances był to prawdziwy szok. Pomimo swojego wieku, Archypenko był pełen energii – nadal tworzył. W międzyczasie naprawiał dom, wyprowadzał psa, zbierał pożółkłe liście, ciągle się czegoś uczył, niestety nie było im przeznaczone długo być razem. Oleksandr Archypenko zmarł w 1964 roku w Nowym Jorku, w wieku 77 lat, w swojej pracowni.
Więcej informacji można znaleźć na stronie localhistory.org.ua/. Dziękuję Państwu za dziś, do usłyszenie za tydzień Anna Kovalova.
Fot. CC0 4.0, wikipedia.org
……………………………………………
Сьогодні розкажу Вам про людину, яка заснувала кубізм в скульптурі, Олександра Архипенко. Також він є першим українцем, що брав участь у Венеційському бієнале.
Олександр Архипенко народився 30 травня 1887 року в Києві. Його батько Порфирій був професором-інженером Київського університету. Він швидко розгледів математичні здібності сина. Сумнівів не залишалося – у сім’ї росте ще один винахідник. Однак одного разу катаючись на велосипеді, Олександр настільки травмувався, що лікарі хотіли ампутувати йому ногу. Мама Олександра на це не погодилаcь і довірила лікування знахорці. Хлопцеві довелося провести в ліжку майже рік. Щоб якось зайняти дитину, дід-іконописець подарував йому альбоми з роботами Мікеланджело та Леонардо да Вінчі. Так математика відійшла на задній план.
В 1902 році Архипенко вступає до Київського художнього училища. Провчився там лише три роки. Його відрахували через участь у студентських страйках. Продовжувати навчання він вирішив у Москві. Дев’ятнадцятирічний Олександр навіть не здогадувався, що назавжди покидає рідне місто. Він завжди шукав оригінальних форм, прагнув по-новому зображати реальність. Але не знаходив підтримки, ані у московських викладачів, ані у паризьких, до яких поїхав пізніше, тож митець вирішив продовжувати навчання у Луврі. Його надихали скульптури давніх греків, єгиптян та ассирійців. У Луврі тиску зі сторони викладачів не було, Архипенко цілковито віддавався творчим експериментам. Його роботи були незвичні. Замість реалістичності зображення — динамічні та водночас лаконічні образи. Замість випуклостей – увігнуті лінії. Замість обличчя чи живота – порожнеча. Він не обмежувався класичною бронзою та мармуром. У своїх роботах використовував дерево, скло й метал. А також почав їх розфарбовувати. Публіка не завжди була готова сприймати такий підхід. Навіть українська громада Парижа відмовилася підтримати киянина. Євген Бачинський, один із її учасників, писав: “Я побував у студії Архипенка, але мені не сподобались його роботи, вони були гидкі, і я не хотів платити навіть 10 франків за ті речі, які він мені запропонував”. Незважаючи на критику Архипенко продовжує свою роботу. Кубізм стає дедалі популярнішим, а це означало, що з’явилося більше можливостей виставляти свої скульптури поряд із картинами.
Венеційське бієнале. Це була перша післявоєнна виставка, і потрапити до списку її учасників вважали за честь і удачу. Виставлявся він у російському павільйоні, зведеному за гроші українського підприємця і мецената Богдана Ханенка. Архипенко представив скульптуру “Гондольєр”, один із символів міста на воді. Тодішня робота дістала дуже велику хвилю критики. Подивитися на роботи скандального митця прийшов і місцевий кардинал. “Спотворює створену Богом подобу людини” – таким був його вердикт. Але скульптор мав авторитетного прихильника. Ґійом Аполлінер – поет і найшанованіший критик Франції – вихваляв новаторське бачення скульптора, це трохи змінило ситуацію в супспільстві.
У 34 роки Олександр Архипенко міг похвалитися кількома десятками виставок у європейських столицях. Тож вирішив, що настав час передавати досвід іншим. Він відкрив школу в Берліні. У нього прагнули навчатись не лише початківці, а вже й знані німецькі скульптори. Серед них була Ангеліка Шмітц, чиї роботи мали грубі лінії, що уподібнювало їх до доісторичних скульптур. З Ангелікою в них стався роман, який незабаром переріс у шлюб. Пара проживала в Берліні, але не довго. Виснажена Першою світовою війною Європа все менше цікавилася мистецтвом, інфляція з’їдала зароблені кошти, і подружжя замислилося про переїзд за океан. Сумніви розвіялa новинa, що в Нью-Йорку публіка дуже добре сприйняла його виставку. У 1923 році пасажирський лайнер Мongolia доставив подружжя до Америки.
Сім’я помалу обживалася – купили автомобіль, завели собаку. Митця запрошували викладати в університети Нью-Йорка, Чикаго, Лос-Анджелеса. Архипенко запевняв, що США – “це країна, що найбільше розпалює його уяву”. І вона справді допомогла проявити його інженерний хист. У 1927 році скульптору спало на думку створювати механічні картини – він назвав їх за власним ім’ям “архипентури”. У них спеціальний механізм прокручував кольорові смужки таким чином, щоби утворювалося нове зображення. Тоді це була справжня новинка, за яку митець навіть отримав патент на 17 років. Подібну технологію тепер використовують у білбордах.
Останні роки дружина Архипенка важко хворіла. Він вже не розраховував на те, що може когось покохати. До нього на заняття приходило чимало людей, але одного разу прийшла 19-річна Френсіс Ґрей. Їх почуття виявилися взаємними. У 68-річному скульпторі юна американка побачила ту автентичність, цілісність та розум, яких бракувало в однолітках. Роман був таємним, а коли перша дружина померла, закохані поїхали до Франції й одружилися. Для батьків Френсіс це стало справжнім потрясінням. Попри сій вік, Архипенка переповнювала енергія – він продовжував творити. А поміж тим лагодив дім, гуляв із собакою, грабав пожовкле листя, постійно щось вивчав, але їм не судилося довго прожити разом. Помер Олександр Архипенко 1964 року в Нью-Йорку, у віці 77 років, у своїй майстерні.
Більше інформації можно дізнатись на сторінці localhistory.org.ua/. Дякую за увагу, біля мікрофону була Анна Ковальова.
