Dziś zapraszam Państwa na rozmowę z Kateryną Iakovlenko. To ukraińska dziennikarka, redaktor naczelna wydziału kultury w ukraińskiej telewizji publicznej Suspilne, badaczka sztuki współczesnej, kuratorka i pisarka. W 2019 roku wydała swoją książkę pt.: „Dlaczego w sztuce ukraińskiej są wielkie artystki”. Kateryna urodziła się na wschodzie Ukrainy, jednak obecnie mieszka i pracuje w Kijowie.
Dlaczego w swojej dziennikarskiej karierze postanowiła głównie zająć się sztuką, opowie Kateryna Iakovlenko.
Kateryna Iakovlenko: Kiedy pracowałam jako dziennikarka, pisałam na różne tematy i byłam bardzo zainteresowana tym, jak żyje społeczeństwo. Przeniosłam się do kultury z innych powodów, na przykład najpierw byłam wolontariuszką, a potem współpracowałam z Fundacją Izol?atsi?, której siedziba teraz zamieniła się w katownie w Doniecku, więc oni przeprowadzili się do Kijowa po zajęciu ich terytorium, a ja już pracowałam z nimi w Kijowie jako koordynatorka programu. W pewnym momencie wydawało mi się, że nie mogę już dalej wykonywać pracy dziennikarskiej i pisać o moim regionie, mówić o tym, co się tam dzieje, ponieważ było to zbyt emocjonalne i osobiste, ale czułam ogromną potrzebę mówienia o kulturze i robienia czegoś w tej dziedzinie. Od tego momentu zaczęła się kolejna strona mojej biografii, bardziej związana z wydarzeniami kulturalnymi. W 2015 roku zostałam zaproszona jako badaczka sztuki współczesnej do projektu badawczego PinchukArtCentre (to prywatne centrum sztuki współczesnej w Kijowie z kolekcją prac artystów ukraińskich i międzynarodowych) i właśnie tam zaczęłam zajmować się ukraińską sztukę wizualną od lat 80. do współczesności. W dużej mierze był to również okres pierestrojki, w związku z czym większy nacisk położono na projekty artystyczne.
Anna Kovalova: Jak teraz wygląda ukraińska sztuka?
Kateryna Iakovlenko: Jest bardzo różnie. Artyści przechodzą bardzo różne transformacje osobiste i twórcze. Powiedziałabym, że nawet w okresie od 2022 roku do dziś, bardzo się zmieniło, a ponadto są autorzy i autorki, którzy opuścili Ukrainę, co również ma duży wpływ na to. Globalnie, jeśli spojrzeć na to, to niby nic się nie zmieniło, są różne techniki, są różne tematy, ale oczywiście pojawiło sie wiele tematów wojennych, wiele tematów przemocy, związek człowieka z ziemią w całym tym procesie historycznym. Wszystko to stało się bardziej otwarte i obecne w sztuce.
Anna Kovalova: Czy sztuka ukraińska zaczęła być bardziej zauważana za granicą? Ponieważ wcześniej ukraiński artysta oznaczał rosyjski, był powszechny.
Kateryna Iakovlenko: Nie powiedziałabym, że zaczęli zauważać więcej. Rzeczywiście, było bardzo duże zainteresowanie w 2022, a nawet 2023 roku, ale dla mnie wskaźnikiem jest to, co dzieje się dalej z tym zainteresowaniem. Czy to zainteresowanie w jakiś sposób się instytucjonalizuje, czy prace ukraińskich artystów są kupowane, czy są oni zapraszani do jakiejś długoterminowej współpracy, czy to zainteresowanie jest uwzględniane w długoterminowym planowaniu, ponieważ to wsparcie było i pozostaje bardzo ważne, ale nie jest stabilne, z czasem może zostać zapomniane i ponownie przekształcić się w taką ignorancję. Ogólnie rzecz biorąc, bardzo ważne jest, aby ta wiedza pozostała w historii sztuki światowej i w samym procesie artystycznym. Niektórym artystom udało się zintegrować z systemem krajów, w których są obecni, ale jest ich bardzo niewielu i ogólnie widzimy, że zainteresowanie obecnie bardzo zanika, pojawiło się wiele stereotypów na temat tego, że: „O, fajną sztukę macie w Ukrainie”. Myślę, że naprawdę bardzo trudno jest utrzymać uwagę na tej samej rzeczy przez bardzo długi czas, ludzie się do tego przyzwyczajają, ale jestem pewna, że wciąż mamy coś do pokazania i zaskoczenia. Naprawdę nie chodzi tylko o wojnę, ponieważ nawet w tym temacie jest wiele imponujących rzeczy i tego, jak ludzie próbują pracować i tworzyć dzieła w tych warunkach. To naprawdę inspirujące i imponujące.
Anna Kovalova: To naprawdę imponujące, jak ludzie żyją w takiej atmosferze. Nie ma prądu, nie wiesz, kiedy może trafić bomba do twojego domu.
Kateryna Iakovlenko: Tak, to naprawdę trudne i w zasadzie dość nieludzkie warunki. Myślę, że przez te trzy lata jesteśmy w zasadzie gotowi na różne scenariusze i gotowi dostosować się do różnych warunków. Myślę, że nam trzeba przygotować się do trudnej zimy, będzie nawet trudniej niż w lecie, ale takie mamy warunki i w tej chwili nie będzie mieli innych, więc jesteśmy na to wszystko gotowi.
Anna Kovalova: Ważne jest, aby mówić o takich szczegółach, ponieważ Europejczykowi trudno jest wyobrazić sobie takie warunki życia.
Kateryna Iakovlenko: Tak, rzeczywiście, wiele szczegółów jest pomijanych, a temat Ukrainy znika z prasy, dopóki nie dojdzie do znaczących ostrzałów i są ludzie, którzy mogą nawet zapytać, czy wojna się skończyła. Tak więc może się to dziać na różne sposoby, ale pojawia się również pytanie, jak wyjaśnić ten kontekst, w którym żyje ukraińskie społeczeństwo, ponieważ nie chodzi tylko o brak wody czy prądu. Ta presja, która ma miejsce każdego dnia i czujesz, że istnieje ryzyko utraty życia, że jest tak wiele rzeczy, które bardzo trudno nawet opisać. Łatwo to poczuć, gdy się tam jest, ale jak wytłumaczyć komuś, kto nie mieszka w Ukrainie, że gdy opuścisz swój dom to możesz do niego więcej nie wrócić.
Anna Kovalova:
Z Kateryną Iakovlenko rozmawiała Anna Kovalova. Dziękuję Państwu za dziś do usłyszenia za tydzień.
Fot. nadesłane przez autorkę
………….
А зараз українською мовою.
Анна Ковальова: Вітаю, біля мікрофону Анна Ковальова. Сьогодні я запрошую вас на розмову з Катериною Яковленко. Це українська журналістка, головна редакторка відділу культури на Суспільному, дослідниця сучасного мистецтва, кураторка та письменниця. У 2019 році вийшла її книга “Чому в українському мистецтві є великі жінки-художниці”. Катерина народилася на сході України, але зараз живе і працює в Києві. Чому вирішила зосередитися на мистецтві у своїй журналістській кар’єрі, розповість Катерина Яковленко.
Катерина Яковленко: Коли я працювала журналісткою, то я писала в принципі на різні теми і мене дуже цікавило те, як живе суспільство. В культуру я більше перейшла з інших причин, наприклад, я спочатку була волонтеркою, потім співпрацювала з фондом «Ізоляція», місце якого зараз перетворилось на катівню в Донецьку. Вони приїхали в Київ після того, як їхня територія була захоплена і я вже з ними в Києві працювала, як програмна координаторка. В принципі мені в якийсь момент здавалося, що я більше не можу виконувати журналістську роботу і писати про свій регіон, говорити про те, що там відбувається, бо це занадто емоційно і особисто, але я відчувала величезну потребу говорити про культуру і робити щось в цьому полі. З цього моменту почалася інша сторінка моєї біографії, більше пов’язана з подіями культурними. В 2015-му році мене запросили, як дослідницю сучасного мистецтва в проєкт дослідницька платформа PinchukArtCentre і там власне я більше почала займатися вивченням українського візуального мистецтва, від 80 р. до сьогодні. Більшою мірою це теж період перебудови і через це там більше став фокус саме на мистецьких проєктах.
Анна Ковальова: Як зараз виглядає українське мистецтво?
Катерина Яковленко: Воно дуже різне. Художники і художниці переживають дуже різні трансформації особисті і творчі. Я би сказала, що навіть за цей час з 2022-го року по сьогодні воно дуже сильно змінилося, плюс є автори i авторки, які виїхали за межі України, це теж впливає. Я би сказала, що глобально, якщо дивитись воно є і воно не змінилось, є різні техніки, є різні теми, але очевидно, що багато теми війни, багато теми насильства, зв’язку з землею людини в цьому всьому історичному процесі. Це все стало більше оприявнено і присутньо в мистецтві.
Анна Ковальова: Чи українське мистецтво почали більше помічати за кордоном? Бо раніше українське означало російське, що це спільне, хоча ми знаємо, що це не так.
Катерина Яковленко: Я би насправді не сказала, що почали сильніше помічати. Дійсно був дуже сильний інтерес в 2022-му і навіть 2023-му році, але для мене таким індикатором є те, що відбувається далі з цим інтересом. Чи якось цей інтерес стає інституціалізованим, чи купують роботи українських художників, чи їх запрошують до якоїсь більш тривалої співпраці, чи цей інтерес включають в довгострокове планування, тому що дійсно була і залишається ця підтримка дуже важливою, але вона не є стабільною, вона згодом може забутися і знов перетворитися в таке незнання. Загалом дуже важливо, щоб це знання лишалося і в історії мистецтва світового, і в принципі в цьому художньому процесі. Комусь з художників і художниць вдалося вбудувати себе в систему тих країн, де вони є, але це одиниці і в принципі ми бачимо те, що інтерес зараз дуже сильно згасає, багато з’являється таких ніби стереотипів про те що: «О, у вас таке мистецтво», але це знову ж таки через низку причин, я би не казала, що це якесь ставлення специфічне, чи ні. Я просто думаю, що дійсно дуже складно зберігати увагу дуже тривалий час до одного і того самого, люди звикають, але я впевнена, що нам ще є, що показати і чим здивувати. Це дійсно не лише теми війни наприклад, бо навіть в рамках цієї теми є багато чого вражаючого і того, як люди намагаються в цих умовах працювати і створювати роботи. Це дійсно надихає і вражає.
Анна Ковальова: Це дійсно вражає, як люди живуть в цій атмосфері. Немає світла, не знаєш, коли може прилетіти ракета в твою домівку.
Катерина Яковленко: Так, це дійсно складно і в принципі це такі досить ніби нелюдські умови для існування. Я думаю, що за ці три роки ми в принципі вже готові до різних сценаріїв і готові адаптовуватися до різних умов. Я думаю, що в принципі всі готуються теж до складної зими, це буде ще складніше ніж влітку, але це ті умови, які в нас є і інших на разі не буде, тому ми готові до цього всього.
Анна Ковальова: Про такі деталі важливо говорити, адже європейській людині важко уявити такі умови існування.
Катерина Яковленко: Так, дійсно, дуже багато деталей упускаються і тема України зникає з преси, поки там не відбуваються якісь значні обстріли і є люди, які навіть можуть запитати чи закінчилась війна. Тобто буває по-різному, але тут ще питання, як пояснити цей контекст складний, в якому перебуває суспільство українське, адже це не лише насправді відсутність води чи електрики. Це тиск, який просто щодня відбувається і ти відчуваєш, що це ризик втрати життя, що дуже багато таких речей, які дуже складно навіть переповісти. Це можна легко відчути, коли ти там перебуваєш, але як пояснити можна людині, яка тут не живе, що виходячи з дому, тебе просто може не бути далі.
Анна Ковальова: З Катериною Яковленко розмовляла Анна Ковальова.Дякую за увагу. До зустрічі наступного тижня.
