Prace ukraińskich i polskich artystek można oglądać w Galerii Labirynt na wystawie „Secondary Archive Women Artists in War”. Ekspozycja prezentuje pracę, które ukazują wojnę z perspektywy kobiet. Są to rzeźby, wideo, malarstwo. Wystawa powstała we współpracy fundacji Katarzyny Kozyry, Galerii Labirynt oraz Galerii Artsvit w Dnieprze.
Więcej o wystawie opowie jedna z kuratorów – Alya Segal.
Alya Segal: W tej wystawie chodzi nie tyle o opowiedzenie o wojnie w taki reaktywny sposób, jak to było na początku inwazji na pełną skalę, choć mamy prace powstałe w 2022 roku. Jest to raczej sposób na zbadanie języków, których używamy obecnie w środowisku artystycznym.
Badamy ogólnie, w jaki sposób artyści mówią o wojnie, nie tylko kiedy mówią o wojnie, ale także kiedy mówią o swoich ciałach, o ziemi jako obiekcie badań, kiedy mówią o domu, o wspomnieniach z dzieciństwa, ponieważ wojna narzuca pewien pryzmat percepcji, z którym niestety nie możemy nic zrobić, jest tam, a nawet kiedy mówimy o romantycznych związkach, nadal są one przesiąknięte tematem wojny, nawet jeśli nie mówimy o tym bezpośrednio.
Na tej wystawie zidentyfikowaliśmy trzy główne linie, poprzez które o tym mówimy. Są to: własne ciało, ziemia i dom oraz pamięć o domu.
Anna Kovalova: Proszę opowiedzieć więcej o tych pracach?
Alya Segal: Jeśli mówimy o linii ziemi, chciałabym opowiedzieć o pracach Kateryny Alijnyk. Artystka pochodzi z Ługańska, który jest okupowany od 2014 roku i przez pewien czas mogła odwiedzać Ługańsk, ale bardzo szybko miasto stało się dla niej niedostępne. Właściwie to nie tylko wspomnienia z domu, który nie jest już dostępny, nie tylko fizyczny dom, który staje się niedostępny, ale także krajobraz, który przestaje być taki sam jak był, chociaż wydawało się, że wojna dotyka głównie historii ludzi, ale w rzeczywistości wojna dotyka ziemi. W swoich dwóch dość wielkoformatowych pracach Kateryna Alijnyk faktycznie mówi o tym, co wojna pozostawia w glebie, mimo że oczywiście obraz czarnej ziemi jest bardzo ważny dla Ukrainy i ogólnie Ukraina jest często przedstawiana jako kraj rolniczy, a teraz widzimy, że kiedy dostawy zboża są zablokowane, na przykład, zaczynają się bardzo szerokie kryzysy, nawet w Afryce. Czyli widzimy, jak wszystko jest ze sobą powiązane i jak ważne są produkty wytwarzane na czarnoziemach Ukrainy. Jednocześnie, nawet jeśli nie mówimy o tak szerokim ekobójstwie, które ma miejsce również na terytorium Ukrainy. Możemy mówić o tym, że kiedy wystrzeliwane są łuski pocisków, dostają się one do gleby, kiedy linia frontu przechodzi przez jakiś obszar, przechodzi przez pola. Dziś wielu rolników pracuje na polach, które mogą być zaminowane. Oczywiście dochodzimy do punktu, w którym ta czarna gleba może teraz wchłonąć ciała martwych żołnierzy lub cywilów. Katya pracuje nad tym od dłuższego czasu, nie tylko wtedy, gdy rozpoczęła się wojna na pełną skalę, kiedy faktycznie rozpoczęła się w 14 roku, i zastanawia się nad tym krajobrazem, tą linią horyzontu i tym, co jest pod nią, latając nad tą żyznością czarnej ziemi, pokazując, co może dać, co może znieść z tym, co zasiała w niej wojna. Kiedy zobaczyłam te prace po raz pierwszy, zakochałam się w sposobie, w jaki zostały namalowane. Nie są to tylko prace mówiące o wojnie, ale są to po prostu bardzo zręczne prace.
Anna Kovalova: Waldemar Tatarczuk, dyrektor Galerii Labirynt mówi, że „Pokazujemy sztukę ukraińską nie dlatego, że jest ukraińska, ale dlatego, że to dobra robota”.
Alya Segal: Rzeczywiście, wystawa prezentuje, jak sądzę, artystów, którzy są obecnie najaktywniej pokazywani na Ukrainie, więc myślę, że może być interesująca dla polskiej publiczności, nie tylko ze względu na tematykę wojenną, ale także dlatego, że jest to po prostu dobra sztuka. Myślę, że jeśli mówimy o linii ciała, to być może jedną z najważniejszych serii na tej wystawie jest dla mnie praca Margarity Polovinko, artystki zajmującej się ewakuacją medyczną. Ostatnim razem, gdy rozmawiałyśmy, była w pobliżu Doniecka, na linii frontu. W rzeczywistości pełni tę rolę już od jakiegoś czasu, ale całą serię zaczęła tworzyć dawno temu. Ta seria nie ma tytułu, ale prawdopodobnie bardzo ważne jest zrozumienie ich materialności, tego, z czego są wykonane, dla ich percepcji, ponieważ prace są malowane krwią. Wykorzystując własną krew artystka, początkowo pobrała ten materiał z własnych ran, co było konsekwencją samookaleczenia się artystki. W ten sposób zdawała się przekazywać tę zbiorową traumę, której obecnie doświadcza Ukraina i Ukraińcy. Kiedy z nią rozmawiałam, powiedziała mi, że ogólnie interesuje ją przekazywanie tych zbiorowych stanów, w których wszyscy się znaleźliśmy, ponieważ wojna w jakiś sposób bardzo mocno zsynchronizowała wszystkich Ukraińców, ale im bardziej skomplikowane stawało się zrozumienie wojny, tym bardziej chciała uzyskać materiał od wewnątrz, aby go również skomplikować. Kiedy rozumiemy materiał, zwykle postrzegamy go inaczej, a Margarita tworzy tę serię od dłuższego czasu, opowiadając o doświadczeniach, które są daleko od niej, a które obserwowała w wiadomościach. Niestety, zaczęła też tworzyć prace o własnych doświadczeniach. Na przykład jedna z prac prezentowanych na wystawie pokazuje Margaritę i jej kolegów ładujących ciało owinięte w czarny worek do furgonetki. Jest to doświadczenie, którego nie chcesz mieć i z którym prawdopodobnie nie wiesz, co zrobić, ale ona je ma.
Anna Kovalova: Wystawę pt.: „Secondary Archive Women Artists in War” można oglądać w Galerii Labirynt przy ul. Popiełuszki 5 w Lublinie do 18 sierpnia.
Na dziś to wszystko a ja się z Państwem żegnam. Do usłyszenia za tydzień Anna Kovalova.
Fot. Diana Kołczewska
…………………
Роботи українських та польських художниць можна побачити в галереї «Лабіринт» на виставці «Secondary Archive Women Artists in War». Експозиція представляє роботи, які показують війну з точки зору жінок. Між іншим можна побачити: скульптури, відео та живопис. Виставка створена у співпраці між Фондом Катажини Козири, галереєю «Лабіринт» та галереєю «Артсвіт» у Дніпрі.
Детальніше про виставку розповість одна з кураторів – Аля Сегал
Alya Segal: Ця виставка вона не стільки розповідає про війну такими реактивними повідомленнями, як це було на початку повномасштабного вторгнення, хоча в нас є і роботи створені в 2022 році. Це скоріше спосіб дослідити якими мовами ми користуємося зараз в мистецькому середовищі. Ми досліджуємо загалом, як художниці говорять про війну, не тільки, коли вони говорять про війну але і коли вони говорять про власне тіло, про ґрунт, як обʼєкт дослідження, коли вони говорять про дім, про дитячі спогади, оскільки війна накладає певну призму сприйняття, ну з якою ми на жаль нічого не можемо зробити, вона є і навіть коли ми говоримо про романтичні стосунки вони все одно просякнуті темою війни, навіть якщо ми напряму про це не говоримо.
Власне на цій виставці ми виділили три основні лінії через які ми говоримо про це. Це власне тіло, земля і дім та пам’ять про дім.
Anna Kovalova: Розкажіть більш детальніше про ці роботи.
Якщо ми говоримо про лінію землі, то мені мабуть хотілось би розповісти про роботи Катерини Алійник. Художниця родом з Луганську, який є окупованим з 2014 року і деякий час ще художниця могла відвідувати Луганськ, але дуже скоро це місто стало для неї недоступно. Власне це не тільки спогади про дім, який вже недоступний так само тільки фізичний будинок, який стає недоступним але це і ландшафт, який перестає бути таким же яким він був, хоча здавалося, що війна торкається здебільшого ну історії людей, але насправді війна торкається і буквально ґрунту, залишаючи в ньому свої наслідки. Власне в таких двох доволі широкоформатних роботах Катерина Алійник власне і говорить про те, що залишає по собі війна в землі при тому, що звичайно для України дуже важливий образ чорнозему і загалом Україна часто презентується, як аграрна країна і зараз ми бачимо, що коли поставки зерна, наприклад, заблоковані, починаються дуже великі кризи навіть в Африці. Тобто ми бачимо наскільки все пов’язано і наскільки продукція, яка виробляється на чорноземах України є важливою, ключовою. При цьому дійсно, якщо ми навіть не говоримо про такий дуже шикрокий екоцид, який також відбуваються на території України, то ми можемо говорити про те, що коли гільзи від куль відстрілюються, вони потрапляють в ґрунт, коли певною територією проходить лінія фронту, вона проходить по полям. Сьогодні багато фермерів працюють в полях, які можуть бути замінованими. Ну і звичайно ми доходимо до того, що цей чорнозем зараз може вбирати в собі тіла загиблих людей, загиблих солдатів або мирних людей. Власне Катя працює з цим, вже давно, не тільки коли почалася повномасштабна війна, коли вона в принципі почалася в 14-му році і вона якраз розмірковує про цей пейзаж, цю лінію горизонту і що знаходиться під нею, переплітаючи оцю родючість чорнозему, показуючи, що він може дати, що він може нести з тим, що в нього засіяла війна. Ну власне ці роботи, коли я вперши їх побачила, я закохалася в те, як вони написані. Це не тільки роботи, які говорять про війну, але це просто дуже майстерні роботи. Загалом мені подобається, як директор галереї «Лабіринт» Вальдемар Татарчук про це говорить, що: «Ми показуємо українське мистецтво не тому, що воно українське, а тому що це хороші роботи». Дійсно, на виставці представлені, мені здається, художниці, які зараз найактивніше показуються і в Україні, тому я думаю, що це може бути цікаво і польському глядачу в тому числі не тільки через тему війни, а і тому що це просто хороше мистецтво. Думаю, що, якщо говорити про лінію тіла, тооо ну мабуть одна з найважливіших серій на цій виставці для мене є робота Маргарити Половінко це художниця, яка працює на медичній евакуації. В останнє, коли ми з нею спілкувалися вона була неподалік Донецьку, тобто в фронті. Власне вона вже певний час знаходиться в такій ролі, проте всю серію вона почала створювати ще давно.
В цієї серії немає назви і в робіт немає назви, поки що, мабуть і для їхнього сприйняття дуже важливо розуміти також їхню матеріальність з чого вони створені. Оскільки роботи написані кров’ю. Кров’ю власне художниці, початково вона брала цей матеріал з власних ран, тобто це був наслідок самопошкодження художниці. Таким чином вона, ніби, передавала оцю колективну травму через яку зараз проходить Україна, українці. Коли ми з нею спілкувалися, вона якраз розповідала, що загалом їй цікаво, важливо було передавати оці колективні стани в яких ми всі опинилися, оскільки війна якимось чином дуже сильно синхронізувала всіх українців, але чим більше ускладнювалося розуміння війни, тим більше їй хотілося, це була якась така потреба діставати матеріал зсередини ніби, теж ускладнювати його. Розуміючи матеріал, ми звичайно по-іншому його сприймаємо і Маргарита вже доволі довгий час створювала цю серію говорячи про досвіди віддалені від неї, які вона спостерігала через новини. На жаль, але вона почала створювати роботи і про свій власний досвід. Наприклад, на виставці одна з представлених робіт демонструє, як Маргарита з її побратимами завантажує тіло завернене в чорний мішок в бусік. Це досвід якого не хотілось б мати і це досвід з яким ти скоріш за все не знаєш, що робити, але тим не менш він в неї є.
Anna Kovalova: Виставку під неазвою „«Secondary Archive Women Artists in War” можна оглянути у галереї «Лабіринт», за адресою вул. Popiełuszki 5 y Люблінi до 18 серпня.
На сьогодні це все. Дякую за увагу біля мікрофону була Anna Kovalova.
