02.02.2024 Borszcz Ukraiński po Lubelsku

Dziś zapraszam Państwa na drugą część rozmowy z Kariną Synytsią, ukraińską artystką, urodzoną w Seweredonetsku.

Czy Twoi bliscy są bezpieczni?

Wyjechali do Dniepru. Z nimi wszystko w porządku, z mamą i babcią. Udało im się wyjechać jeszcze przed zajęciem miasta. Oczywiście bardzo trudno było im wyjechać, ale dzięki znajomym udało mi się znaleźć ładne mieszkanie i jestem za to bardzo wdzięczna. Nie mam już żadnych przyjaciół ani krewnych w Siewierodoniecku. Wszystkim udało się wyjechać.

Teraz sytuacja jest taka, że tak naprawdę nie ma miasta.

Tak, to prawie, że tak. Jak Mariupol, czyli cały obwód ługański, od 2022 roku, no cóż, alarm w telefonie, kiedy lecą rakiety po prostu się nie wyłącza. Ten obszar jest zawsze czerwony na mapce. Kompletna okupacja, nie wiadomo co się tam dzieje, nie ma zdjęć, nic. Jest kilka zdjęć zrobionych przez Rosjan, tylko trudno im wierzyć.

To bardzo przerażające, miejmy nadzieję, że wkrótce będzie to teren Ukrainy. Co robisz teraz w Lublinie? Nad czym pracujesz?

Teraz w Lublinie, pracuję nad projektem, o którym myślałam od dawna. W technice malarskiej wspominam w swoich pracach twórczość Bojczuków. Sztuka ukraińska lat 30. XX wieku. Szkoła Mychajla Bojczuka – artysty pochodzącego z Galicji, z Ukrainy. Studiował w Paryżu. Następnie po powrocie do Kijowa zaczął uczyć w Kijowskim Instytucie, obecnie jest to Narodowa Akademia Sztuk Wizualnych i Architektury w Kijowie, gdzie prowadził własną szkołę, głównie sztuki monumentalnej. W swojej twórczości nawiązał do sztuki bizantyjskiej, do dawnej sztuki ukraińskiej. Poprzez studia w różnych miastach, w tym w Paryżu, poznał różne techniki stylistyczne. Miał wielu uczniów. Pracowali, wykonywali wiele obrazów w Ukrainie, m.in. w Odessie w dwóch miejscach, w Kijowie oraz prace sztalugowe. W latach trzydziestych zostali zamordowani artyści, którzy uczyli się u niego grafiki. Władze sowieckie, bolszewicy, uznali, że w ich pracach jest coś nacjonalistycznego, proukraińskiego. Chociaż wykorzystywali także elementy ze związkiem radzieckim, ale i tak zostali zabici. Stylistycznie było widać, że robią coś o ukraińskiej wsi, zwracając się ku ikonie, zwracając się ku sztuce kościelnej, Bizancjum i tak dalej, a tego miało nie być.

W Związku Radzieckim.

Pamiętając te egzekucje, pamiętając tę zniszczoną sztukę i głos Ukraińców zrobiłam już kopie zniszczonego muralu w Odessie, na podstawie archiwalnej fotografii. Dodatkowo do tych prac będę miała swoje pejzaże. Krajobraz wojskowy, zbombardowana ziemia i tak dalej. Robię te rzeczy naśladując malowanie fresków i myślę z pewnym strachem o tym, co będzie dalej z nami wszystkimi, z moimi przyjaciółmi, ze mną, z naszą sztuką, czyli teraz widzimy, jak Rosja unicestwia dzieła artystów i poetów. Możemy podać przykład zabytkowych obrazów Poliny Raiko w obwodzie chersońskim. To wszystko trwa nadal i można te sytuacje obserwować niemal w każdym stuleciu. Opowiadając o Bojczukach, patrzę też na to, co aktualnie się ukazuje, no i jeszcze będą tu zdjęcia, które też robiłam w Akademii Narodowej w naszej pracowni, w której znajdują się murale studentów Bojczuków zamalowane przez bardzo długi czas. Już w czasach Niepodległości konserwatorzy odkryli fragmenty, które nadal są tu odsłonięte. W zeszłym roku znów zaczęła się renowacja, znowu małe otwarcie, zrobiłam temu zdjęcia i te zdjęcia też będą, czyli ta praca o tym zabitym pokoleniu, które teraz znów do nas wraca i my pamiętamy o nim. Galeria Arsenal w Kijowie miała bardzo interesującą wystawę o Bojczukach. Kilka lat temu ukazała się książka, więc o tym pokoleniu mówi się wiele.
Rozumiem, że jest to główny temat, nad którym obecnie pracujesz. Może są jeszcze jakieś plany?

Tak, są jakieś plany, co robić po powrocie do Kijowa, co narysować, czasami po prostu pracuję dla siebie poza projektami, dużo pracuję. Teraz skupiłam się tylko na jednej rzeczy.

Czy wcześniej wyjeżdżałaś po rozpoczęciu wojny?

Tak, w zeszłym roku byłam na rezydenturze w Rumunii. Tutaj w Polsce w grudniu byłam w Warszawie. Razem z koleżanką Oleną Kurzel otworzyłyśmy wystawę w Domu Ukraińskim. Kocham podróżować.

Dziękuję za wysłuchanie. Do usłyszenia za tydzień Anna Kovalova.

Fot. archiwum Karina Synytsia

……………………..

Сьогодні хочу запросити Вас на другу частини розмови з Каріною Синицею, українською художницею, яка народилася у Сєвєродонецьку.

Твої близькі в безпеці?

Karina Synytsia: Вони виїхали до Дніпра. З ними все добре, з мамою і бабусею. Вони встигли виїхати до окупації міста. Звісно, що дуже тяжко виїзжали, але вдалось знайти через друзів гарну квартиру і дуже за це вдячна. В Сєвєродонецьку в мене не залишилось друзів або родичів. Всі встигли виїхати.

Anna Kovalova: Зараз така ситуація, що там немає куди повертатись, насправді.

Karina Synytsia: Так, виходить, що так. Майже, як Маріуполь, тобто вся Луганська область вона з 2022 року, ну просто не вимикається повітряна тривога. Ця область завжди червона. Повна окупація, не зрозуміло загалом, що там коється, немає жодних фото, нічого, ти просто не знаєш, що там зараз. Трохи є фотографій росіян, але якби це все одно один раз і ти просто не знаєш взагалі, що там відбувається зараз.

Anna Kovalova: Це дуже страшно, будемо сподіватись, що незабаром, це буде знову частина України.
А що ти зараз робиш в Любліні? Над чим працюєш?

Karina Synytsia: Зараз тут в Любліні, я працюю над проектом, який вже дуже давно задумала. Я знову ж працюю над живописом і згадую Бойчукістів. Українське мистецтво 30-х років. Школа Михайла Бойчука – митця родом з Галичини, з України. Він навчався в Парижі. Потім після повернення в Париж, він почав викладати у Київському інституті, який зараз називається НАОМА, там в нього була своя школа монументального мистецтва, переважно. У своїй творчості він звертався до візантійського мистецтва, до старого українського мистецтва. Загалом він писав про те, що він через своє навчання у різних містах, у Парижі тому числі, зібрав різні стилістичні, технічні моменти, ось. В нього було багато учнів, Іван Падалка, його жінка також. Вони працювали, робили багато розписів по Україні, наприклад у Одесі в двух місцях, в Києві і станкові роботи також. Деякі художники займались графікою у нього, його студенти і у 30-х роках їх вбили. Радянська влада, більшовики визнали, що у їх творчості є щось націоналістичне, проукраїнське і так далі. Хоча вони, звісно, в цей період робили роботи про радянську владу, тобто у їх розписах є про октябрь і так далі. Тобто вони були про це, але їх всеодно вбили. Тому що якось стилістично було видно, що вони роблять щось про українське село, звертаються до ікони, звертаються до церковного мистецтва, Візантії і так далі, а цього немає існувати.

Anna Kovalova: В Радянському Союзі.

Karina Synytsia: Так, так, тобто ось цей переворот у 30-х, коли вже все дуже змінилося і почався ось цей соцреалізм і мій проєкт про них. Я згадую ці розстріли, згадую це знищене мистецтво, знищений голос українців і вже зробила дві копії розпису знищеного в Одесі, по архівній фотографії. До цих робіт в мене будуть просто мої пейзажі. Военний пейзаж, знищена земля і так далі. Тобто то саме, що я загалом писала останні роки. Я роблю ці робити імітуючи фресковий живопис і роздумую з деяким страхом про те, що може бути далі з нами усіма. З моїми друзями, зі мною, з нашим мистецтвом, тобто ми зараз бачимо, як Росія знищує митців, знищує поетів, можемо згадати меморіальні приклади, знищені розписи Поліни Райко на Херсонщині, який вже неможливо відновити. Це зараз все ще триває і майже кожне століття це можна побачити. Як би звертаючись до минулого, розказуючи про Бойчукістів я також дивлюсь на те, що зараз виходить і ще я робила фотографії в Національній Академії в нашій майстерні, в якій є розписи учнів Бойчукістів, які зафарбовані були дуже довгий час. У 70-х роках була пожежа у одній із майстерень і цю майстерню, де є розписи залило водою і потім побачили, що вони там є, але їх зафарбували знову. Вже в часи Незалежності, деякі реставратори робили відкриття фрагментів. В минулому році знову почалася реставрація, знову трошки відкриття і я робила фотографії цього і ці фото також будуть, тобто про те, як не забути цей голос, вбите це покоління, воно зараз знову для нас відкривається і ми памʼятаємо про нього. Дуже багато було виставок про Бойчукістів, в Арсеналі в Києві була дуже цікава виставка про Бойчукістів. Декілька років назад видана книга, тому про це покоління дуже багато говориться.

Anna Kovalova: Я так розумію, що зараз це основна тема над якою ти працюєш. Можливо ще є якісь плани?

Karina Synytsia: Так, є деякі плани, що робити по поверненню в Київ, що малювати, я іноді роблю просто поза межами проектів якісь роботи для себе, напрацьовую. Зараз просто сконцентрована на одному.

Anna Kovalova: А ти перший раз виїхала після початку повномасштабної війни? Чи вже виїзжала?

Karina Synytsia: Так, я була на резиденції у Румунії минулого року. Ось в Польщі в грудні була у Варшаві. Ми з моєю подругою Оленою Курзель відкривали виставку в Українському домі. І зараз тут трошки виїзжаю. Я дуже люблю подорожувати.

Anna Kovalova: Дякую за увагу. Біля мікрофону була Anna Kovalova.