27.10.2023 Borszcz Ukraiński po Lubelsku

W dzisiejszym odcinku zapraszam Państwa do wysłuchania rozmowy z Ołeksandrem Mychedem.

To ukraiński pisarz, kulturoznawca, literaturoznawca i członek PEN Clubu. Jest autorem 9 publikacji.

Powodem spotkania była prezentacja jego książki „Zmieszam z węglem twoją krew. Zrozumieć ukraiński wschód”, za którą był nominowany do Nagrody im. Jurija Szewelowa. Tytuł ten znalazł się wśród najlepszych książek 2020 roku w rankingu BBC.

Więcej o tym jak powstała publikacja opowie sam autor, Ołeksander Myched.

Oleksandr Myched: W grudniu 2016 roku zacząłem prace nad multidyscyplinarnym projektem Metamisto: Wschód.

Nasz zespół liczył około 20 uczestników i każdy z nas miał swoje obowiązki. Pracowaliśmy do marca 2018 roku w 6 miastach obwodu donieckiego i Ługańskiego. Moim zadaniem było komunikowanie się z lokalnymi mieszkańcami, spędzanie czasu w archiwum i poszukiwanie historii. Miały być one istotne dla samoidentyfikacji lokalnych mieszkańców, a także miały powiedzieć nam coś o tożsamości konkretnego miasta. W ramach projektu zbierałem materiały, które potem były przekazywane ukraińskim artystom. Stworzyliby oni dzieło w przestrzeni publicznej, czy to rzeźbę, mural, wystawę. Projekt zakończył się w marcu osiemnastego roku dużą wystawą finałową w Kijowie, a moja praca nad książką nie zakończyła się i trwała aktywnie, aż do jej wydania wiosną 2020 roku.

Anna Kovalova: Czy mógłby Pan opowiedzieć jedną historię?

Oleksandr Myched: Cóż, weźmy na przykład miasto Pokrovsk. W mieście Pokrovsk dosłownie podczas naszej pierwszej wizyty w miejscowym muzeum, moją uwagę przykuło kilka późnosowieckich, klasycznych zeszytów szkolnych w linię, na które czasami natrafialiśmy w dzieciństwie. Skupił moją uwagę zeszyt z pismem, a obok było kilka zdjęć. Zacząłem dopytywać, co to były za zeszyty, czyje zdjęcia. Miejscowym wydawało się, że to oczywiste, bo każdy wie, jakie to zeszyty, jakie to zdjęcia. W tym przypadku chodziło o genialnego fotografa, który nazywa się Marko Mykytowycz-Zalizniak. Urodził się w 1893 r., zmarł w 1982 r. Po raz pierwszy sięgnął po aparat w wieku 12 lat czyli w 1905 roku i od tamtej pory w zasadzie nie wypuszczał aparatu z rąk. Brał udział w działaniach wojennych podczas I wojny światowej. Przeżył rozkułaczanie, Wielki Głód, musiał nawet walczyć w II wojnie światowej. W obu wojnach został ranny. W jego dorobku jest kilka tysięcy fotografii, które wykonał za życia, ale oprócz tych mitycznych tysięcy fotografii pozostawił też około 20 takich spisanych zeszytów z różnymi historiami ze swojego życia , o różnych okresach i jednym z wątków tej książki jest poszukiwanie archiwum Marka Zalizniaka. Tutaj należy powiedzieć, że ta książka jest skonstruowana w taki sposób, że istnieje sześć historii, za którymi stoją konkretne miasta w których pracowaliśmy – Pokrowsk, Dobropillia, Siewierodonieck, Łysyczańsk, Konstantynówka i Bachmut. Główną historią Pokrowska jest Marko Zalizniak, ale kolejną ciekawą rzeczą, która tworzy tę książkę jest to, że pojawiają się w niej rozmowy nie tylko z lokalnymi mieszkańcami, nie tylko głosami, które pochodzą z archiwów i tymi, których już z nami nie ma. Tutaj jest więcej rozmów z naszymi wybitnymi intelektualistami, pisarzami, artystami, a także artystką oraz historyczką, którzy urodzili się na wschodzie Ukrainy, w obwodzie ługańskim i obwodzie donieckim. Opowiadają oni tam o swoim dzieciństwie, o swoim rozumieniu regionu oraz o tym, czym właściwie jest rosyjska agresja militarna, która rozpoczęła się w 2014 roku.

Anna Kovalova: Teraz, większość z tych miast została zniszczona przez armię rosyjską.

Oleksandr Myched: Nie do końca zostały zniszczone miasta. Łysyczańsk i Siewierodonieck znów znalazły się pod okupacją. W 2014 roku, przez blisko 6 tygodni, Rosja próbowała zdobyć Bachmut. Jak wiemy, obecnie jest całkowicie zniszczony i jest to najdłuższa bitwa w historii Europy po II wojnie światowej. Konstantynówka jest stopniowo niszczona niemal cotygodniowymi atakami rakietowymi. Dobropilla również była kilkakrotnie ostrzelana. Cóż, jednym z ostatnich takich przykładów jest atak rosyjskiej rakiety na hotel w Pokrowsku, w którym mieszkali wszyscy dziennikarze oraz działacze międzynarodowi. Ja, pracując w tym mieście, również tam mieszkałem.

Anna Kovalova: Czy ma Pan obecnie kontakt z osobami, o których możemy przeczytać w książce?

Oleksandr Myched: Kiedy przygotowywano polskie tłumaczenie książki, wydawnictwo Czarne zaproponowało mi napisanie przedmowy lub epilog do inwazji, „co się zmieniło?”. Wydawało mi się to niezwykle ciekawym wyzwaniem i w marcu tego roku skontaktowałem się z większością głównych bohaterów z pytaniem: „Co się z nimi stało?”. Teraz w ukazuje się piąty nakład tej książki z posłowiem o inwazji, bo to ważne postscriptum do tego, co się wydarzyło. Na przykład fotografie i notatniki Marka Mykytowycza Zalizniaka są obecnie na terenach okupowanych.

Anna Kovalova: Do kogo jest kierowana ta książka? Kto powinien ją przeczytać?

Oleksandr Myched: Ważne było dla mnie, aby ta książka była wyrazem mojej miłości do ojczyzny. Trzeba zrozumieć, że wydarzenia, które miały miejsce w obwodzie donieckim i ługańskim, nie różnią się niczym od innych terenów Ukrainy, od mojego rodzinnego obwodu Czernihowskiego czy Chersońskiego. W zasadzie wszystkich nas dotykają te same poradzieckie traumy. To po pierwsze.

Po drugie, chciałem stworzyć książkę, która zachęci czytelników, niezależnie od tego, z jakiego kraju pochodzą. Aby to była inspiracja do poznania własnego kraju, a nie myślenia o ojczyźnie stereotypowo. Wydaje mi się, że to tylko przykład, jak można mówić o innym regionie, w którym się nie urodziło oraz próba znalezienia do niego własnego klucza. Jasne, że może to zająć trochę czasu, ponieważ odkrycie wszystkich historii zajęło mi 3 lata. Może innym zajmie to jeden tydzień, ale bez zainteresowania, zrozumienia i zaangażowania jest to moim zdaniem niemożliwe.

Dziękuję za wysłuchanie, do usłyszenia za tydzień Anna Kovalova.

Fot. Wojciech Szubartowski

______________

Вітаю, біля мікрофону Анна Ковальова.

У сьогоднішньому випуску запрошую вас послухати розмову з Олександром Михедом.

Це український письменник, культурознавець, літературознавець, член ПЕН-клубу. Автор 9 книжок.

Приводом для зустрічі стала презентація його книги польською мовою «Я змішаю твою кров з вугіллям. Зрозуміти український Схід», за яку висунуто на здобуття Премії ім. Юрій Шевельов. Ця назва потрапила до найкращих книг 2020 року в рейтингу ВВС.

Детальніше про те, як створювалася книга, розповість сам автор – Олександр Михед.

Олександр Михед: Я почав над нею працювати в грудні 2016 року в рамках мультидисциплінарного проекту, який називається «Метамісто: Схід».

Ми працювали до березня 2018 року в 6 містах Донецької і Луганської області. Наша команда була десь близько 20 учасників і у кожного з нас була своя задача. Моя задача була спілкуватись з місцевими жителями, проводити час в архіві, вишукувати історії, які могли б бути важливими для самоідентифікації місцевих жителів і могли нам взагалі промовляти щось про ідентичність того чи іншого міста і в підсумку в рамах цього проекту мали бути своєрідні технічні завдання або розповіді, які я б хотів би передати певному українському художнику або художниці, які б створили роботу в публічному просторі, буде це робота скульптура, мурал, виставка і так далі. Проект закінчився в березні 2018 року великою виставкою підсумковою в Києві, а моя робота над книжкою не закінчилась і тривала фактично до самого виходу весною 2020 року

Анна Ковальова: Чи не могли б ви розповісти одну історію?

Олександр Михед: Ну наприклад давайте візьмемо місто Покровськ. Місто Покровськ буквально в першу нашу поїздку в місцевому краєзнавчому музуї, мою увагу привернули кілька зошитів таких класичних в лініечку, шкільних, пізньо радянських, які в нашому дитинстві траплялись часом. Вони привернули мою увагу і таким кудрявим, кучерявим почерком і поруч було кілька фотографій. Я почав розпитувати, що це за зошити, чиї фотографії і місцевим здавалось, що це очевидно, бо всі знають, що це за зошити, що це за фотографії. В даному випадку йшлося про блискучого фотографа, якого звати Марко Микитович Залізняк. Він народився в 1893 року і помер в 1982 року. Вперше взяв до рук фотоапарат, коли йому було 12 років. Тобто в 1905 році і від тоді він в принципі фотоапарат з рук не випускав. Він був учасником бойових дій першої світової війни, він пережив розкоркулення, Голодомор, йому навіть довелось воювати вдруге в Другій світовій війні. На обох війнах він отримав поранення. Загалом в Залізнякознавстві є уявлення про 5 тисяч фотогріфій, які він зробив протягом життя, але окрім цих міфічних тисяч фотографій він також залишив по собі близько 20-ти ось таких списаних зошитів з різноманітними історіями про своє життя, про різні періоди і одна із детективних ліній цієї книжки це як раз розшуки архівум Марка Залізняка. Тут як раз важливо сказати, що книжка ця побудована таким чином, що в ній є шість сюжетних ліній за конкретними містами в яких ми працювали – Покровськ, Добропілля, Северодонецьк, Лисичанськ, Костянтинівка і Бахмут. Кожне із них веде свою лінію, як раз розповіді про певну ось цю центральну історію. Центральна історія Покровська це Марко Залізняк але ще одна цікава річ, яка створює цю книжку це те, що тут також вміщені розмови з не тільки з місцевими жителями, не тільки голоси, які лунають з архівів і тих, кого вже з нами немає, але тут ще розмови з нашими близькучими інтелектуалами, письменниками, художниками, художницею, історикинею, які народжені були на сході України, на Луганщині і Донеччині. Вони розповідають нам про своє дитинство і про своє розуміння регіону і про власне, що таке російська військова агресія, яка почалася 2014 року.

Анна Ковальова: Більшість цих міст зараз знищено російською армією.

Олександр Михед: Вони не те що знищені, звичайно, що втрачено багато. Лисичанськ і Северодонецьк зараз знову під окупацією, Бахмут, який був 5-6 тижнів під спробами росіян захопити його в 2014, нині, як ми знаємо знищений вщент і триває найдовша битва взагалі в історії Европи після Другої Світової за контролем над цим містом. Костянтинівка поступово руйнується з майже щотижневими ракетними ударами по цьому місту. Добропілля також було кілька разів під обстрілами. Ну і один із остатніх таких прикладів удар російської ракетою по готелю в Покровську, в якому зупинялися всі журналісти, міжнародні активісти і так далі. В той час, як ми працювали в цьому місті, то ми зупинялися також там

Анна Ковальова: Ви зараз підтримуєте зв‘язок з цими людьми про яких можна прочитати в книжці?

Олександр Михед: Коли готувався польський переклад книжки. Видавництво Czarne запропонувало мені написати передмову або післямову вторгнення, що змінилось. Мені здалось це надзвичайно цікавим викликом і в брезні цього року я сконтактував з більшістю головних героїв, з запитанням : «Що з ними відбулося» і тепер в принципі українські перевидання, вже 5 перевидання цієї книжки теж виходить з післямовою вторгнення, тому, що це важливий постскриптум тепер до того, що відбулось. Серед іншого перше, що спадає на думку, це те, що спадщина Марка Микитовича Залізняка нині майже в 99% всіх фотографій і зошитів перебувають під окупацією.

Анна Ковальова: Для кого ця книга? Кому варто прочитати?

Олександр Михед: Мені важливо було зробити цією книжкою присвяту любові до рідної землі. Важливо розуміти про те, що процеси, які відбувались на Донеччині і Луганщині вони нічим не відрізняються від портрету, як би це була моя рідна Чернігівщина чи Херсонщина чи щось таке. Ми всі в принципі помазані одними травмами пострадянськими і історичними виламими, які з нами траплялись. Це перше.

Друге, мені хотілось зробити книжку, яка б спонукала читачів незалежно від того з якої вони країни, знайомитись зі своєю власною країною і не мислити в категоріях стереотипів про свої рідні землі. Мені здається що це прсто приклад того, чи можна розповісти про інший регіон в якому ти ненароджений, але до нього спробувати підібрати власні ключики, ясно, що це може забрати у вас певний час, як у мене більше трьох років, щоб розпетляти всі ці історії. Можливо у вас це буде з однієї поїздки за тиждень, ви це збагнете і так далі, але без зацікаленння зробити, здобути цю інформацію самотужки мені здається неможливо, пізнання саме і рідної землі також.

На сьогодні це все. Дякую, за увагу біля мікрофону була Анна Ковалова.