Anna Kovalova:
Za miłość do Ukrainy zapłaciła dziewięcioma latami w obozach, ale to jej nie złamało. Po powrocie do domu znów zaczęła tworzyć – mimo bólu, chorób i milczenia wokół. O kim mowa – dowiedzą się Państwo już za chwilę. Witam przy mikrofonie Anna Kovalova.
Anna Kovalova:
Paraska Plytka-Horycvit to osoba, dla której życie stało się służbą Bogu i sztuce. Pisała książki i ikony, malowała, fotografowała, tworzyła wycinanki, ale przede wszystkim żyła modlitwą. Tak wspomina się ją dziś w huculskiej wsi Krzyworównia.
Miałam okazję spędzić kilka dni w tej wiosce i porozmawiać o tej słynnej artystce z księdzem, który znał ją osobiście z Ivanem Rybarukiem.
Ksiądz Ivan Rybaruk:
Paraska Plytka-Horycvit urodziła się 1 marca 1927 roku w wsi Bystrec. Jej rodzice, Stefan i Anna, posiadali tam ziemię, bo Bystrec i Krzyworównia to sąsiadujące wsie.
Tam Paraska Stepanivna mieszkała półtora roku, a później przeprowadziła się do Krzyworówni, do rodzinnego domu, który stoi do dziś. Obok jest też dom, który później Paraska sama wybudowała – na ziemi rodziców. Jest więc Krzyworównianką, bo rodzice stąd pochodzili i tu dorastała.
Gdy wybuchła wojna, [wtrącenie]a jej ojciec bardzo dobrze znał języki – niemiecki i polski, w Krzyworówni była niemiecka komendantura i korzystając ze znajomości języków, Paraska Stepanivna, wtedy jeszcze dziewczyna, pracowała w komendanturze. Było to dla nas bardzo korzystne, bo ludzie wiedzieli, co się dzieje i w ten sposób można było się chronić przed wieloma problemami.
Na początku bardzo chciała wyjechać do Niemiec na naukę, bo młodzieńcze marzenia były różowe. Ale po przyjeździe tam stała się po prostu Ostarbeiterem i pracowała w trudnych warunkach, co bardzo różniło się od jej wyobrażeń.
Po powrocie do domu została łączniczką w armii. Zajmowała się edukacją i samokształceniem. Była świadomą Ukrainką i już od młodych lat walczyła o Ukrainę, za co została skazana – za zdradzona przez lokalną społeczność. Jak mówił jeden żołnierz: „Gdybyś wiedziała, co o tobie mówiono… Moglibyśmy cię rozstrzelać za wszystko, co o tobie powiedziano”. Ludzka niedoskonałość – pozostała. Przeżywszy 9,5 roku na kazachskich stepach, w Spasku koło Karagandy, Paraska Stepanivna naprawdę doświadczyła piekła na ziemi. Była bardzo młodą dziewczyną, a swoje najcenniejsze lata spędziła praktycznie na katordze w Związku Radzieckim, gdzie prawie straciła nogi i przemyślała całe życie na nowo.
Po powrocie z zesłania złożyła śluby – wychwalać pokój Boży. I pojawiło się w niej marzenie, które zaczęła realizować w życiu.
Zaczęła pisać książki i malować obrazy, później pisała ikony, lepiła figurki, tworzyła wycinanki, a później stała się fotoreporterką w Krzyworówni. Ale najważniejsze – jej życie było modlitwą. Była prawdziwą mniszką w świecie i mówię o tym, bo wszystko inne z tego wynikało.
Anna Kovalova:
Malowała, pisała, fotografowała, tworzyła wycinanki – ale spośród tego wszystkiego było coś, co kochała najbardziej.
Ksiądz Ivan Rybaruk:
Trudno powiedzieć, co kochała najbardziej. Widzieliśmy już efekty jej pracy. Gdy pod koniec życia traciła wzrok, zostawały jej kartki, na których po prostu zapisywała tekst, nawet nie widząc – widać, że ręka już nie pisała, to były tylko krótkie chwile. Dlatego pisała do samego końca, dopóki mogła. Później przeszła operację na zaćmę. Moja siostra spędziła z nią tydzień w szpitalu, dopóki doszła do siebie. Po tym Paraska Stepanivna jeszcze trochę pracowała, a potem zachorowała i niestety nie pokonała zapalenia płuc.
Chyba jej największą miłością były jednak książki. Nazywała książki swoimi dziećmi, obrazów i ikon tak nie nazywała.
Anna Kovalova:
Wydaje mi się, że dziś postać Parasky Plytki-Horycvit dopiero zaczyna nabierać rozgłosu. Czy tak jest?
Ksiądz Ivan Rybaruk:
Tak, myślę, że tak. Za życia była mało znana, choć znana w kręgach etnografów. Odwiedzali ją studenci ze Lwowa i Kijowa, rozmawiała z naukowcami, zwłaszcza z Narodowego Muzeum Tarasa Szewczenki w Kanewie. Ale ogólnie wiedza o niej była niewielka. Warunki w Związku Radzieckim nie sprzyjały popularyzacji jej twórczości. Gdy Ukraina się odrodziła, zaczęto podnosić te tematy i stopniowo postać Parasky Stepanivny zyskiwała rozgłos.
Była osobą zamkniętą, modlącą się. Nie otwierała się przed wszystkimi, nie lubiła krzykliwości ani szumu politycznego. To była osoba, która przeszła przez piekło i potrafiła docenić prawdziwe wartości. Otwierała się tylko przed tymi, którzy byli z nią na tej samej fali.
Po jej śmierci zaczęliśmy pracować nad zachowaniem spuścizny. Przez pierwsze siedem lat nic się nie udawało – to była prawdziwa mistyka. Dziś, gdy coś robimy, zawsze proszę w sercu: „Parasko Stepanivna, pomóż nam”. I naprawdę pomaga. Nawet udało się zdobyć lokal na salę wystawową, oczywiście nie bez walki – i wiele innych rzeczy.
Anna Kovalova:
Paraska Plytka-Horycvit zmarła 16 kwietnia 1998 roku w Krzyworówni. O niej opowiadał ksiądz z Krzyworówni I?an Rybaruk. Do usłyszenia za tydzień – Anna Kovalova.
Fot. nadesłane
__________________________________________________________________________________________________________
А зараз українською мовою.
Анна Ковальова:
За любов до України вона поплатилася дев’ятьма роками таборів, але це її не зламало. Повернувшись додому, вона знову почала творити – всупереч болю, хворобам і мовчанню довкола. Про кого мова – дізнаєтеся вже за мить. Вітаю, біля мікрофона Анна Ковальова.
—- музика —-
Анна Ковальова:
Параска Плитка-Горицвіт – людина, для якої життя стало служінням Богові та мистецтву. Вона писала книги й ікони, малювала, фотографувала, створювала витинанки, але передусім жила молитвою. Саме так про неї сьогодні згадують у гуцульському селі Криворівня.
Я мала нагоду залишитись там, на кілька днів та поговорила про цю знамениту мисткиню зі священником – Іваном Рибаруком, який знав її особисто.
Священник Іван Рибарук:
Параска Плитка-Горицвіт народилася 1 березня 1927 року в селі на Бистрець. Її батьки, Штефан і Анна, мали там землю, бо Бистрець і Криворівня – споріднені села. І там Параска Степанівна прожила півтора року, а від півтора року жила вже в Криворівні, у власній батьківській хаті, яка сьогодні ще стоїть. Поруч також є хата, яку потім Параска сама побудувала – на батьківській землі. Отже, вона криворівнянка, адже батьки звідси родом і тут вона виросла.
Коли почалася війна, батько дуже добре знав німецьку та польську мови. Тут була німецька комендатура, і, використовуючи знання мов, Параска Степанівна, тоді ще дівчиною, працювала в комендатурі. Це було дуже вигідно для нас, бо люди знали, що відбувається, і таким чином можна було себе убезпечити від багатьох неприємностей.
Спочатку вона дуже хотіла поїхати до Німеччини на навчання, бо юнацькі мрії були рожевими. Але, поїхавши туди, стала просто остарбайтером і працювала в тяжких умовах, що дуже відрізнялося від її уявлень. Повернувшись додому, вона стала зв’язковою в армії, займалася освітою та самоосвітою. Вона була свідомою українкою й уже з юних років боролася за Україну, за що й була засуджена – за зраду місцевих людей, які її видали. Як казав один військовий: «Якби ти знала, що про тебе наговорили, ми могли б розстріляти тебе за все те, що про тебе наговорили». Людська недосконалість – вона залишилася.
Проживши 9,5 років у казахських степах, у Спаську біля Караганди, Параска Степанівна дійсно пережила пекло земне. Зовсім юна дівчина, і її найцінніші роки пройшли фактично на каторзі у Радянському Союзі, де вона чуть не втратила ноги та переосмислила життя.
Повернувшись з заслання, вона дала обітницю – славити мир Божий. І у неї з’явилася мрія, яку вона втілювала в життя.
Вона почала писати книги й картини, з часом – ікони, ліпила скульптурки, виготовляла витинанки, а пізніше стала фотолітописцем у Криворівні.
Але найголовніше – її життя було молитвою. Вона справді була черницею в миру, і я про це кажу перш за все, бо все інше постало саме з цього.
Анна Ковальова:
Вона малювала, писала, фотографувала, робила витинанки – але з усього цього було щось одне, що вона любила найбільше.
Священник Іван Рибарук:
Мені важко сказати, що вона найбільше любила робити. Ми вже бачили результат. Коли вона втрачала зір наприкінці життя, в неї залишилися листки, на яких вона просто виводила текст, навіть не бачачи – видно, що рука вже не писала, це були просто хвильки. Тому до останку вона писала, поки могла.
Потім ми їй зробили операцію на катаракту. Моя рідна сестра провела з нею тиждень у лікарні, поки вона одужувала. Після цього Параска Степанівна ще трохи працювала, а потім захворіла і, на жаль, не змогла подолати запалення легенів.
Мабуть, все-таки її найбільша любов – книги. Вона називала книги своїми дітьми, ікони й картини так не називала.
Анна Ковальова:
Мені здається, що зараз постать Параски Плитки-Горицвіт тільки починає набирати масштаби. Чи це так?
Священник Іван Рибарук:
Так, думаю, що так. При житті вона була мало знаною, хоча й відомою в колах етнографів. До неї приїздили студенти зі Львова та Києва, вона спілкувалася з науковцями, особливо з Національного музею Тараса Шевченка в Каневі. Але загального знання про неї не було. Умови Радянського Союзу не сприяли популяризації її творчості. Коли постала Україна, почали піднімати ці теми, і поступово постать Параски Степанівни набирала обертів. Вона була затворницею, молитвенницею. Не всім відкривалася, не любила шарварщини й епатажу – політичного та іншого. Це була людина, яка пережила пекло і вміла цінувати справжні цінності. Вона відкривалася лише тим, хто йшов на одну хвилю з нею. Після її смерті ми почали працювати над збереженням спадщини. Перші сім років нічого не вдавалося робити – це була містика. Сьогодні, коли щось робимо, я завжди прошу в серці: «Параско Степанівно, допоможіть нам». І вона реально допомагає. Навіть приміщення для виставкової зали вдалося здобути не без бою – і ще багато іншого.
Анна Ковальова:
Параска Плитка-Горицвіт померла 16 квітня 1998 року в Криворівні. Про неї розповідав священник із Криворівні – Іван Рибарук. Дякую за увагу, до зустрічі наступного тижня, Анна Ковальова.
Pliki dźwiękowe
Borszcz Ukraiński po Lubelsku - Paraska Plytka-Horycvit
