Druk ludowy to dawna technika zdobienia tkanin, która (choć dziś przez wielu zapomniana) pozwalała kiedyś w prosty sposób nanosić wzory za pomocą drewnianych klocków pokrytych farbą. Miałam okazję spróbować tej techniki podczas warsztatów. A o tym, czym dokładnie jest druk ludowy i jak można przenieść go do współczesności, opowie Khrystyna Chyr – instruktorka sztuki ludowej.
Khrystyna Chyr: To jest dawna metoda ozdabiania tkanin, która była tańszą i szybszą alternatywą dla haftu i tkactwa. Dlatego była dość popularna w dawnych czasach – zarówno w Polsce, jak i na Ukrainie oraz w innych krajach. Dziś chcemy poszerzyć wiedzę o tym druku ludowym, który nazywamy też drukiem klockowym, i pokazać, że można go z powodzeniem wprowadzić do nowoczesnego życia.
Uczestnik: Warsztaty bardzo mi się podobały, chociaż na początku zostałem zmuszony przez żonę do zrobienia napisu.
Anna Kovalova: Jaki to napis?
Uczestnik: To napis: „Kocham Irenkę i tylko Irenkę”. To także hasło, które muszę podać w sklepie, gdy odbieram klucze do mieszkania. Chciałem też dodać, że nie wiedziałem, iż mam w sobie taki twórczy talent – odkryłem go dzięki tym warsztatom.
Khrystyna Chyr: To rzeczywiście była tańsza i szybsza alternatywa dla haftu i tkactwa. Oczywiście haft i tkactwo są nadal popularne, ale druk klockowy pozwalał szybko ozdabiać tkaniny. Robiono to w ten sposób, że na drewnianych klockach rzeźbiono ornamenty. Następnie nakładano na nie farbę – specjalnie przygotowaną, gotowaną przez długi czas. Farba ta była robiona z naturalnych olejów, na przykład z konopi, kukurydzy czy rzepaku, oraz z naturalnych barwników. Ciekawym sposobem sprawdzania, czy farba jest gotowa, było zanurzenie w niej piórka – jeśli wchłaniało farbę, znaczyło, że jest gotowa. Jeśli nie – trzeba było gotować dalej. Wokół tkaniny często zostawała tłusta plama od oleju. Do dziś technika ta jest wykorzystywana, także w nowoczesnej modzie – obecnie mamy wiele takich przykładów.
Uczestniczka:
Warsztaty były bardzo ciekawe i kreatywne. Można było drukować farbą, tworzyć litery, ornamenty, eksperymentować z kolorami. Ja zrobiłam torebkę, ale dziewczyny robiły też serwetki. Był nawet jeden uczestnik, który zrobił bardzo ciekawą, kolorową torbę.
Uczestniczka: To bieżnik – są na nim geometryczne ornamenty oraz koziołki. Wygląda bardzo ludowo. Jeszcze nie wiem, czy zostawię to jako bieżnik, czy przerobię na poszewki na poduszki – ale najważniejszy jest sam proces twórczy.
Anna Kovalova: To było popularne nie tylko w Ukrainie, ale też w wielu innych krajach.
Khrystyna Chyr: Tak, czasem wydaje nam się, że coś jest tylko „nasze”, gdy dostajemy ludowe pamiątki, ale wiele krajów korzystało z tej techniki. Na przykład Indie stosują druk klockowy do dziś – tam jest bardzo popularny. Podobnie na Hawajach, mamy też normandzkie motywy. W Meksyku również bardzo popularny był druk ludowy na płótnie. Oczywiście wykorzystywano tam materiały i barwniki dostępne lokalnie.
Anna Kovalova: A jak wygląda ta sytuacja w Polsce?
Khrystyna Chyr: W Polsce druk klockowy również zyskuje na popularności, choć nadal kojarzy się głównie z czymś bardzo starym. W Łodzi znajduje się muzeum, gdzie można zobaczyć klocki, tkaniny, barwniki oraz cały warsztat pokazujący, jak ta technika działała. Druk był często wykorzystywany w strojach – na przykład na spódniczkach i fartuchach. Popularne były też makatki z napisami – inspirującymi cytatami lub motywami, które przypominały nam, skąd jesteśmy i o czym mamy pamiętać.
Uczestnik: W ogóle nie spodziewałem się, że dzisiaj wezmę udział w warsztatach. Przyjechałem jako opiekun, a wychodzę z własnoręcznie wykonaną torebką, na której jest masa różnych zwierzątek domowych. Myślę, że wygląda to całkiem przyzwoicie.
Anna Kovalova: Wygląda bardzo fajnie, a kolorystyka jest taka letnia.
Uczestnik: Tak, zwierzęta i lato w pełni – wszystko ułożyłem na jednym wzorze, mieszając kolory, żeby jakoś to dopełnić. I myślę, że wyszło całkiem nieźle.
Fot. Anna Kovalova / nadesłane
_______________________________
А зараз українською мовою.
Анна Ковальова:
Ця техніка колись була майже в кожному домі, але зараз повертається як джерело натхнення та творчих експериментів. У чому ж вона полягає? Дізнаєтесь вже за мить. Вітаю, біля мікрофона Анна Ковальова.
—-
Народна вибійка – це старовинна техніка декорування текстилю, яка (хоча сьогодні багатьма забута) дозволяла наносити візерунки простим способом за допомогою дерев’яних брусків, покритих фарбою. Я мала можливість спробувати цю техніку під час майстер-класу. А про те, що таке народна вибійка і як її можна перенести в сучасність, розповість Христина Чир, інструкторка з народної творчості.
Христина Чир: Техніка вибійки стає все більш популярною у світі, вона відроджується. Це був такий спосіб дешевшого і швидшого оздоблення тканин, який був хорошою альтернативою вишиванню та ткацтву. Чому вона лише тепер почала відновлюватись? Очевидно, зразки не збереглися, адже вишивка і ткацтво зберігалися краще, ніж вибійка, тобто оздоблення фарбами. Але зараз ця техніка відновлюється, і хочеться впровадити це народне мистецтво в сучасність, дати йому нове життя.
Учасник: Мені дуже сподобався цей майстер-клас. Дружина змусила мене зробити напис. «Люблю Іренку і тільки Іренку». Це також пароль, який я мушу називати в магазині, коли отримую ключі від квартири. Ще хочу додати, що я не знав, що у мене є такий творчий талант — відкрив його завдяки цьому майстер-класу.
Христина Чир: Вибійка давно використовувалась в Україні. Перші згадки та елементи вибійки знайдені на півночі України ще з IX століття. Звісно, це не були тканини, бо вони не збереглися, але це були штампи та білий барвник, який був найбільш витривалим. Ці знахідки знайдені в курганах, і з цього робимо висновок, що вже в княжі часи вибійкою досить широко користувалися. Вибійка — це техніка, коли дерев’яними великими брусками з вирізьбленим орнаментом наносять фарбу та компонують цей орнамент у загальну композицію, якою оздоблювали різні тканини. Фарбу використовували олійну, зазвичай з натуральних компонентів — переважно кукурудзяні, конопляні олії. Фарбу варили досить довго і перевіряли її готовність пір’їнкою: якщо пір’їнка всмоктувала фарбу — вона була готова, якщо ні — варили ще. Якщо фарба не була добре виварена, вона залишала навколо орнаменту велику пляму олії. Тож це був довгий, майже магічний процес виготовлення олійної фарби. І, звичайно, тканини завжди були натуральними — лляними, конопляними, з кропиви, що дуже цікаво. Вони мали бути особливими — без грубих потовщень, рівномірно та гарно витканими.
Учасниця: Дуже цікаві майстер-класи, дуже креативні. Тут можна було друкувати фарбою, робити літери, орнаменти, експериментувати з кольорами фарб. Я зробила сумку, але дівчата також робили серветки. Був навіть один учасник, який зробив дуже цікаву кольорову сумку.
Учасниця: Це скатертина-доріжка, на ній, здається, геометричні орнаменти та такі козлики — дуже по-народному виглядає. Ще не зовсім знаю, чи це буде доріжка, чи просто наволочки для подушок, але важливий сам творчий процес.
Анна Ковальова: Вибійка була популярна не тільки у нас, а й в інших країнах.
Христина Чир: Так, нам часто здається, що народне мистецтво — це щось унікально наше, але ні. Цілий світ використовував цю техніку, яка могла видозмінюватися по-різному. До сьогодні Індія дуже часто застосовує ручну вибійку, також Гаваї. Ми також знаходимо нормандські відбитки — тобто ця техніка була поширена у світі. Тут все залежало від того, з чого місцеві могли зробити тканину і фарбу.
Анна Ковальова: А як було в Польщі?
Христина Чир: В Польщі вибійка також дуже часто використовувалась. Там були дуже популярні макатки — це своєрідні ткані оздоби, які вішали на стіни. Вони були тонкі, як серветки, але виконували роль картини чи килима. На них часто наносили різні орнаменти вибійкою, супроводжували натхненними гаслами, прислів’ями і приказками. Вибійку також використовували в строях, зокрема на спідницях і фартухах.
Учасник: Я зовсім не очікував, що сьогодні прийду на майстер-клас. Приїхав як супроводжуючий, а вийшов з власноруч зробленою сумкою, на якій зображено багато домашніх тваринок. Мені здається, вона виглядає цілком пристойно. Тварини і літо в повному розпалі — я все розмістив на одному малюнку, поєднав кольори, щоб якось доповнити. І думаю, вийшло зовсім непогано.
Анна Ковальова: А мою, редакційну серветку ви можете побачити на сайті нашого радіо: www.radiolublin.pl у вкладці : «Borszcz ukraiński po Lubelski». Дякую за увагу, до зустрічі наступного тижня, Анна Ковальова.
Pliki dźwiękowe
06.07.2025 Borszcz Ukraiński po Lubelsku
