Anna Kovalova: Towarzyszy ludziom w najszczęśliwszych i najtragiczniejszych chwilach życia. O czym mowa? Dowiedzą się Państwo za chwilę. Wyszywanka to coś więcej niż tylko koszula. To kod narodowy, nić pamięci i znak siły, który przeszedł przez pokolenia. Noszono ją na szczęście, jako ochronę dla uczczenia ważnych chwil w życiu. Więcej o wyszywance opowie Khrystyna Chyr, instruktorka sztuki ludowej.
Khrystyna Chyr: Wyszywanka to przede wszystkim odzież uroczysta, która często pełniła również rolę ochronną i duchową. Często haftowane były przez matki, ukochane dziewczyny lub chłopaków. Znam także osoby, które haftują i to są dorośli mężczyźni. Wyszywanka pełniła również funkcje obrzędowe – była wykorzystywana na weselach, w obrzędach, a czasem nawet na pogrzebach. Bardzo często używana była również na chrzcinach i w innych ważnych momentach życia człowieka. Na co dzień ludzie nie nosili wyszywanych koszul, a raczej zwykłe lniane, konopne lub z pokrzywy. Dopiero na różne święta przygotowywano wyszywanki, które były haftowane w różny sposób. W zależności od regionu i czasów, symbole oraz używane do haftu nici i barwniki różniły się. Kiedyś, w XI-XII wieku, stosowano złote i srebrne nici, które były naprawdę złote i srebrne, co sprawiało, że były one bardzo drogie. Wyszywanka na wesele często była tak piękna, że nigdy jej nie noszono – stawała się raczej amuletem przechowywanym w skrzyni. Była to rzecz, którą można było sprzedać, by przetrwać, zwłaszcza w czasach Wielkiego Głodu na Ukrainie. Dlatego wschodnia Ukraina ma dziś bardzo mało zachowanych starych wyszywanek, ponieważ były one sprzedawane lub wywożone.
Anna Kovalova: Przez długi czas wyszywanki były niemodne w Ukrainie, a nawet przez pewien okres zabronione. Dlaczego?
Khrystyna Chyr: Były czasy, kiedy noszenie wyszywanki mogło prowadzić do śmierci, wywózki na ciężką pracę lub do obozów, nawet koncentracyjnych. To naprawdę był ogromny problem, który nasi przodkowie pamiętają. Psychologia mówi, że to przerażenie mija po co najmniej trzy pokolenia, żeby zapomniano o tym strachu.
Anna Kovalova: Kiedyś wyszywanka była symbolem ochronnym, ale dzisiaj również pełni taką rolę. Mam znajomą, która wyszywała wyszywankę dla swojego brata, aby chroniła go na wojnie.
Khrystyna Chyr: Tak, to bardzo ważne, bo haftowanie dla kogoś to nie tylko coś dla tej osoby, ale także dla ciebie. Kiedy masz lękowe myśli o swoim bracie czy ukochanym, haftujesz ornamenty i przekazujesz mu swoje dobre myśli. On, czując tę miłość, staje się silniejszy. Przeczytałam kiedyś książkę o kobiecie, która przeżyła oboz koncentracyjny – Edith Eger. Pomogło jej przetrwać myślenie o miłości. Wyszywanka pełni podobną rolę – to przedmiot ochronny, który przypomina o tym, co naprawdę ważne. Oczywiście, nie ma magicznych właściwości w tej tkaninie i nitkach, chodzi o energię, którą przekazujemy.
Anna Kovalova: 19 lat temu studentka Uniwersytetu Czerniowieckiego, Lesia Woroniuk, zapoczątkowała akcję „Dzień Wyszywanki”. Moim zdaniem dzień ten nabrał szczególnego znaczenia po 2014 roku, kiedy rozpoczęła się wojna na Ukrainie.
Khrystyna Chyr: Zaczęło się od młodej studentki, która wpadła na ten pomysł, a później akcja rozwinęła się i otrzymała wsparcie państwowe. Najważniejsze to organizować takie święta, aby popularyzować fakt, że wyszywanka to coś wyjątkowego, że jest symbolem naszego narodu, naszego ludu i państwa. To świetna okazja, by każdy mógł założyć wyszywankę, podzielić się tym, skąd ją ma, jak ją haftował, wymienić się pomysłami i ornamentami.
Anna Kovalova: Dzień wyszywanki obchodzony jest w Ukrainie w trzeci czwartek maja. Tym razem to był 15 maja. Moim gościem była Khrystyna Chyr, instruktorka sztuki ludowej. Do usłyszenia za tydzień Anna Kovalova.
Fot. nadesłane
_____________________________________
Анна Ковальова:
Її носили в найщасливіші й найтрагічніші миті життя. Про що мова? Дізнаєтесь за мить. Вітаю біля мікрофона Анна Ковальова.
Вишиванка — це більше, ніж просто сорочка. Це код нації, нитка пам’яті й знак сили, що пройшов крізь покоління. Її носили на щастя, на захист і навіть — на прощання. Більше про вишиванку розкаже Христина Чир, інструкторка з народного мистецтва.
Христина Чир: Вишиванка сама за себе говорить — це є вишита сорочка. Зараз вона є більш широко вживаною. Колись це був виключно святковий одяг, тому що вишивання сорочки займало багато часу і потребувало багато матеріалів, яких люди, насправді, не дуже мали, тому що це було досить дороге задоволення. Колись вона мала типово обрядове значення — для весілля, похоронів, для різних святкувань. Особливо це було актуально, коли дівчата були „на виданні”. Переважно були різні сорочки. Найяскравішою, найбагатшою мала бути весільна сорочка. За давніх часів її вдягали один раз — виключно на весілля. От тому її там вишивали мало не цілою родиною і півжиття. Ну, не півжиття, звісно, але поки дівчина не вийшла заміж. І переважно вона відкладалася і служила таким своєрідним оберегом дому. Але також із дуже практичних міркувань, як показали тяжкі часи в Україні, вона теж була способом вижити, бо це була крайня річ, яку могли продати, наприклад, за їжу. Що, на жаль, сталося у Східній Україні. І тому ми маємо дуже мало збережених екземплярів старовинних вишиванок саме зі Східної і Північної України.
Анна Ковальова: До речі, дуже цікаво. Я, наприклад, не знала, що вишиванку продавали як останню річ. Бо в нас зараз продають прикраси, а тоді — вишиванку.
Христина Чир: Так, тому що вона була оберегом, по-перше. По-друге, дуже часто у вишиванках, особливо у найдавніші часи і у святкових вишиванках, використовували срібні й золоті нитки. Особливо в козацтві. І вони були справді срібні й золоті, тобто це не був золотистий люрекс, а справжні дорогоцінні метали. І також всім подобались вишиванки. Тобто вишиванка — це не суто українська річ. У нас є свої орнаменти, свої моделі, які ми носимо, але вишивали по всьому світу. І за океаном також. Тобто кожен хотів у свій спосіб оздобити одяг — оздобити можна було кількома способами: розмалювати, оздобити або вишити. Так, відповідно, вишиванка — це було щось таке, що можна було частково вишити і вже носити, а потім собі довишити. Якщо ви також зауважите, на багатьох вишиванках можна побачити один орнамент, наприклад, спереду — по одних нитках, а зовсім інші нитки — на рукавах. І це теж пов’язано з тим, що люди, коли мали час, тоді собі дошивали. Тобто ми маємо трошки легше ставитися, менше сакралізувати ці вишиванки, але розуміти, як це відбувалося у простих людей — таких, як ми з вами. Вони не були святі, це були звичайні люди, які намагалися поєднати приємне з корисним і робили все, що було в їхніх силах.
Анна Ковальова: Багато часу вишиванка вважалася шароварщиною. Чому?
Христина Чир: Вона дійсно вважалася «шароварщиною», бо так хотіли ті, хто це нав’язав. Тому що роками Східну Україну пригноблювали, зокрема з боку Росії. Так, дуже багато часу при Росії була Україна, а точніше — східна частина України, як я вже згадувала, — люди віддавали останні сорочки і рушники за їжу. Люди там повимирали. Ці всі території були заселені або родинами російських військових, або навіть в’язнями. Бо треба було асимілювати ті території. Їх туди заганяли на постійно спустошені, знищені землі. Звісно, звідки у них будуть усі ці традиції? Звідки в них ця любов? Залишалася ця традиція тільки в селах, де людям вдалося вижити. І тому в містах здавалося, що це щось примітивне, старе, нудне. Натомість Радянський Союз дозволив вишиванку в такому нудному традиційному стилі — оці червоні стрічки на віночку, спідничка така дуже класична, два маки, волошки і ромашки — і ось тобі вишиванка. Воно нудно навіть тепер, так. Але якщо ми підемо далі в глибину, почнемо це все досліджувати, ми побачимо, яке маємо багатство цієї спадщини. Ну і це такий дуже глибокий зв’язок з нашим родом.
Анна Ковальова: 19 років тому студентка Чернівецького університету Леся Воронюк започаткувала акцію «День вишиванки». На мою думку, цей день набув особливого значення після 2014 року, коли почалася війна в Україні.
Христина Чир: Це дуже важливо — мати на державному рівні якусь підтримку. Тому що, як ми вже з вами говорили, чому в деяких регіонах вишиванку не вдягали? Крім того, що це було немодно, ще могло бути й небезпечно, тому що ви виражали свою активну патріотичну позицію. Вас могли побити за це. Це просто переслідувалося державою. І, переважно, психологія говорить, що три покоління пам’ятають травму роду. І якщо людей вбивали, вивозили в якісь страшні краї, вони мусили покинути свій рідний дім тільки за те, що мали вишиванку — не те, що вдягали! То, звісно, це пам’ятається довго. Так от, коли є державна підтримка, такі підсилені, скажімо, популістичні заходи допомагають нам знайти своє. Вони допомагають підтримувати цю національність і роблять це не через примус, а сучасною мовою: люди просто отримують фан, задоволення. Роблять паради. Кожен хоче собі здобути вишиванку. Якщо цього року немає, то думають: „Ах, на наступний рік я вже точно матиму вишиванку!
Анна Ковальова: Цікаво те, що раніше вишиванка була оберегом. Але і зараз — теж. Я маю знайому, яка вишивала сорочку своєму брату, щоб вона його захищала на війні.
Христина Чир: Це така енергія, як я казала, яка передавалася. Мама синові вишивала. І ту вишиванку часом клали і брали з собою, наприклад, якщо йшли воювати або якщо їхали в далекі країни на заробітки. Це не тільки вишиванок стосувалося, а й рушників. Бо рушник міг нести різну функцію — був оберегом. А ще дуже цікава інформація, що часто на хрестини дітям шили вишиванки з батьківської вишиванки. От мені цікаво, як це на практиці відбувалося, тому що батько один, а дітей було 12–15 колись. Тому не знаю, як це ділили. Але також знаю, що це є якийсь оберіг, пам’ять. Ти собі знаєш, що ця людина є поряд з тобою. І також служила оберегом.
Анна Ковальова: День вишиванки в Україні відзначають традиційно у третій четвер травня. Цього разу це було 15 травня. Моєю гостею була Христина Чир, інструкторка з народної творчості. До зустрічі наступного тижня Анна Ковальова.
Pliki dźwiękowe
Borszcz Ukraiński po Lubelsku - wyszywanka
