Kochała życie, walczyła, a nawet w obliczu śmierci nie pozwoliła sobie na słabość – dziś historia kobiety, która wybrała drogę honoru, nie lękając się ani wrogów, ani własnego losu.
Olena Teliha urodziła się 21 lipca 1906 roku w podmoskiewskim Iljinskim w rodzinie inżyniera Iwana Szowhenowa. Rodzina miała ukraińskie korzenie, ale żyła w środowisku zdominowanym przez rosyjską kulturę. Dzieciństwo Olena spędziła w Petersburgu, uczęszczała do gimnazjum, w którym nauczano wyłącznie po rosyjsku, i przez długi czas uważała się za Rosjankę. Język ukraiński był jej obcy, a rozwijający się ruch narodowy nie budził w niej większego zainteresowania.
Wszystko zmieniło się po 1918 roku. Jej ojciec, popierając Ukraińską Republikę Ludową, przeniósł się do Kijowa, a po klęsce URL musiał udać się na emigrację wraz z rodziną. Trafili do Czechosłowacji, gdzie istniała już silna diaspora ukraińska. To tam po raz pierwszy zetknęła się z kulturą ukraińską. Nie było to jednak dla niej takie proste. Długo nie mogła zaakceptować języka ukraińskiego, trudno jej było się go nauczyć, początkowo czuła się obco wśród ukraińskiej młodzieży. Jej brat Serhij, zachował prorosyjskie poglądy, co często prowadziło do konfliktów między nimi. Olena jednak uparcie pracowała nad sobą – czytała ukraińską literaturę, otaczała się ukraińskojęzycznymi znajomymi, aż w końcu język ten stał się jej bliski. Co więcej – stał się jej bronią.
W Podiebradach ukończyła kursy i została studentką wydziału historyczno-literackiego Ukraińskiego Wyższego Instytutu Pedagogicznego im. M. Dragomanowa w Pradze. Tam poznała swojego męża Mychajlę Telihę – ukraińskiego emigranta, inżyniera, wojskowego.
Olena zaczęła pisać poezję, która wyraźnie różniła się od tego, co było wówczas popularne wśród ukraińskich twórców. Jej wiersze nie opowiadały o melancholii i tęsknocie za utraconą ojczyzną, lecz o sile, pasji, walce. Pisała o kobiecie, która może być silna, odważna i zdolna do walki na równi z mężczyznami.
Wkrótce małżonkowie przeprowadzili się do Warszawy. W tych latach Olena aktywnie publikowała swoje wiersze, prozę i artykuły publicystyczne w „Wistnyku” i innych czasopismach. Występowała przed ukraińskimi studentami, brała udział w dyskusjach o przyszłości Ukrainy. Wierzyła, że niepodległa Ukraina nie może istnieć bez kultury i świadomości narodowej.
Gdy w 1941 roku wybuchła wojna i Niemcy zajęli Kijów, Olena postanowiła wrócić do miasta, mimo zagrożenia. Stanęła na czele Związku Ukraińskich Pisarzy, organizowała życie kulturalne, wspierała artystów. Zachowała otwarte poglądy i odm?wiała współpracy z okupacyjnymi władzami.
W lutym 1942 roku w Kijowie Olena Teliha i dwustu innych ukraińskich działaczy zostało aresztowanych przez Gestapo. Olena przyszła na zebranie Związku Pisarzy i w ślad za nią pojawił się także jej mąż Mychajlo. Gestapo zastawiło pułapkę i zatrzymało wszystkich obecnych na spotkaniu. Mychajlo, choć nie był pisarzem ani członkiem Związku, przedstawił się jako taki, by podzielić los swojej żony. Kilka dni później zostali rozstrzelani. Dokładna data pozostaje nieznana. Przyjmuje się, że było to 21 lutego 1942 roku w Babim Jarze – miejscu, które stało się symbolem jednej z największych tragedii II wojny światowej. Jesienią 1941 roku zamordowano tam blisko 34 tysiące kijowskich Żydów, a później tysiące ukraińskich nacjonalistów, Romów, jeńców wojennych i przedstawicieli inteligencji.
Olena nie tylko pisała o walce – żyła nią. Udowodniła, że nawet osoba, która nie wychowała się w środowisku ukraińskojęzycznym, może świadomie wybrać swój naród i oddać mu wszystko. Jej życie to historia o sile wyboru, odwadze i wierności swoim ideałom i o tym, że miłość do własnego kraju może być silniejsza niż strach.
Więcej informacji można znaleźć na stronach uain.press, suspilne.media, kpi.ua.
Fot. memory.gov.ua
___________________________________
Вона кохала життя, боролася, і навіть перед смертю не дозволила собі слабкості – сьогодні історія жінки, яка обрала шлях честі, не боячись ні ворогів, ні власної долі. Вітаю, біля мікрофона Анна Ковальова.
Народилася Олена Теліга 21 липня 1906 року в підмосковному Іллінську у родині інженера-гідротехніка Івана Шовгенова. Родина була українського походження, але жила в середовищі, де панувала російська культура. Дитинство Олена провела в Санкт-Петербурзі, навчалася в гімназії, де викладали лише російською, і тривалий час вважала себе росіянкою. Українська мова була для неї чужою, а український рух, що набирав сили, не викликав у неї особливого інтересу.
Все змінилося після 1918 року. Батько Олени, підтримавши Українську Народну Республіку, переїхав до Києва, а згодом, після поразки УНР, змушений був емігрувати разом із сім’єю. Вони опинилися у Чехословаччині, де вже існувала потужна українська діаспора. Саме тут Олена вперше відкрила для себе українську культуру. Але цей шлях був для неї непростим. Вона довго не могла прийняти українську мову, їй важко було її вивчати, і спочатку вона почувалася чужою серед української молоді. Її брат Сергій, навпаки, зберігав свою проросійську позицію, через що між ними часто виникали суперечки. Олена наполегливо працювала над собою: читала українську літературу, спілкувалася з україномовними друзями, і поступово ця мова стала для неї рідною. Більше того – вона стала її зброєю.
У Подєбрадах Олена закінчила курси та стала студенткою історико-літературного відділу Українського вищого педагогічного інституту ім. М.Драгоманова у Празі. Там вона познайомилася зі своїм чоловіком Михайлом Телігою – українським емігрантом, інженером, військовим.
Олена почала писати поезію, яка сильно відрізнялася від того, що тоді було популярним серед українських митців. Її вірші – не про журбу й тугу за втраченою батьківщиною, а про силу, пристрасть, боротьбу. Вона писала про жінку, яка може бути сильною, сміливою, яка здатна боротися нарівні з чоловіками.
Згодом подружжя переїхало до Варшави. У ці роки Олена активно друкує у «Віснику» й інших журналах не тільки свої вірші, а й прозу та публіцистику. Вона виступала перед українськими студентами та брала участь у дискусіях про майбутнє України. Вона вірила, що незалежна Україна неможлива без культури, без національної самосвідомості.
Коли у 1941 році почалася війна і німці захопили Київ, Олена вирішила повернутися в місто, незважаючи на небезпеку. Вона очолила Спілку українських письменників, організовувала культурне життя, підтримувала митців. Але її відкрита позиція та відмова співпрацювати з окупаційною владою зробили її мішенню.
В лютого 1942 року в Києві Олену Телігу і ще 200 українських діячів заарештувало гестапо. Олена Теліга пішла на засідання Спілки письменників, за нею слідом пішов і її чоловік Михайло. Гестапо влаштувало засідку і заарештувало всіх, хто прийшов на засідання. Михайло Теліга хоча й не був письменником і членом Спілки, але назвався таким, аби розділити долю своєї дружини. Вже за кілька днів їх розстріляли. Точне число донині залишається невідомим. Умовна дата – 21 лютого 1942 року в Бабиному Яру. Це місце, що стало символом однієї з найбільших трагедій Другої світової війни. Восени 1941 року там було вбито майже 34 тисячі київських євреїв, а згодом – тисячі українських націоналістів, ромів, військовополонених і представників інтелігенції.
Олена не просто писала про боротьбу – вона нею жила. Вона довела, що навіть людина, яка не народилася в українськомовному середовищі, може усвідомлено обрати свою націю й віддати їй усе. Її життя – це історія про силу вибору, сміливість і вірність своїм ідеалам, що любов до своєї країни може бути сильнішою за страх.
Більше інформації можна дізнатись на сторінках: uain.press, suspilne.media, kpi.ua.
Дякую за увагу, біля мікрофона була Анна Ковальова.
