05.07.2024 Borszcz Ukraiński po Lubelsku

Dziś Zapraszam Państwa na rozmowę z Anna Ivchenko – ukraińską artystką, którą poznałam w Galerii Labirynt w Lublinie. Anna jest artystką i muzykiem tworzącym instalacje dźwiękowe, performanse i wideo. W swojej praktyce artystka koncentruje się na tematach pamięci zbiorowej i osobistej, kwestiach środowiskowych i politycznych.

Anna Ivchenko: Jeszcze przed inwazją na pełną skalę nagrywałam odgłos płynących rzek z różnych regionów Ukrainy. Później te nagrania wykorzystałam do stworzenia strony internetowej, gdzie powstawały takie dźwiękowe portrety rzek – Lybid w Kijowie, Basowyi Kut w Równem i rzeki Horyn w obwodzie rówieńskim. Dla mnie logicznym rozszerzeniem była praca z rzekami za pomocą dźwięku, ale także z dźwiękiem jako raczej niewidoczną techniką. Z techniką, która nie pozostawia fizycznych śladów, i faktycznie, jeśli mówimy o pomniku rzeki Irpin, myślę, że jednym z najważniejszych gestów byłoby postawienie tego pomnika nie jako rzeczy materialnej, ale raczej jako czegoś, co mogłoby stworzyć przestrzeń do refleksji nad tymi nowymi formami wyrazu.

Anna Kovalova: Czy twoja twórczość zmieniła się od wybuchu wojny?

Anna Ivchenko: Tak, twórczość się zmieniła. Na początku było trudno wrócić do tej pracy, ponieważ trudno było znaleźć nowy język do opisania tragedii, którą wszyscy teraz przeżywamy. Ten powrót do ustalonej praktyki nagrywania w terenie, a także do praktyki badań i analizy archiwów oraz większe zanurzenie w historii poprzedniej wojny dla Ukrainy, czyli II wojny światowej, to wszystko pomogło znaleźć pewne powiązania z tą wojną i zastanowić się nad kwestią upamiętnienia historii oraz nad tym, jak mogliśmy uniknąć, na przykład, strategii, które były bardzo zakorzenione w wyniku sowieckiej okupacji.

Anna Kovalova: Na czym polegały te strategie?

Anna Ivchenko: W Związku Radzieckim nie było takiego pojęcia jak II wojna światowa. Zostało to zastąpione określeniem Wielka Wojna Ojczyźniana, a o Wielkiej Wojnie Ojczyźnianej już się mówi. Ma już w sobie słowo wielka. To gloryfikacja wojny i gloryfikacja zwycięstwa. Przez to rząd radziecki osiągnął swoje określone cele polityczne i ideologiczne cele. Skupiając się nie na tragedii wojny, nie na stratach ludzkich, nie na stratach środowiskowych, ale na budowaniu kultu zwycięstwa, który inspirowałby nowe wojny. Myślę, że bardzo ważne jest teraz, aby spróbować znaleźć czas na refleksję nad tym całym procesem. Zastanowić się, jakie miejsce zajmują te sowieckie pomniki i monumenty, które wciąż pozostają w Ukrainie. W jaki sposób można je rekontekstualizować w świetle obecnej sytuacji politycznej.

Anna Kovalova: Ile czasu poświęcasz na przygotowanie jednej pracy?

Anna Ivchenko: Nagrania terenowe trwają długo. Ważne jest dla mnie systematyczne, cykliczne powracanie do miejsca, które chciałabym w jakiś sposób uchwycić w tym nagraniu audio. Dźwięk, który jest teraz prezentowany na wystawie w Galerii Labirynt, jest również w pewien sposób przetworzony i to przetwarzanie wydaje mi się bardziej instynktowne i intuicyjne, ale oddaje dla mnie też to nowe pęknięcie krajobrazu.

Anna Kovalova: Posłuchajmy na chwile, jak to jest.

Anna Ivchenko: Pomnik rzeki Irpin jest w rzeczywistości próbą zastanowienia się nad nowymi formami upamiętnienia wojny i krajobrazu w ogóle. Rzeka Irpin była pierwszą linią obrony Kijowa w 1941 r., a w 2022 r. rzeka stała się również barierą przed rosyjską inwazją, a dzięki decyzji sił zbrojnych o wysadzeniu zapór udało się uratować wioskę. Warto zastanowić się nad tym, co by się stało, gdyby rzeki tam nie było. Przychodzi też refleksja o tym, że natura jest bardzo ważnym aktorem w obrazie walk.

Anna Kovalova: Mieszkasz teraz w Berlinie, jak często odwiedzasz Ukrainę?

Anna Ivchenko: Staram się tam być co kilka miesięcy. Na tyle, na ile mogę, ponieważ jest to bardzo ważne i bardzo trudne, żeby tam nie być, ale będąc w Niemczech, kontynuując moją praktykę artystyczną, ważne było dla mnie uczestnictwo w różnych projektach w Niemczech, które są również czasami inicjowane przez ukraińskich aktywistów. Wspólne kwestie historyczne między Niemcami a Ukrainą są bardzo ważne. Warto badać te związki, szczególnie w czasie II wojny światowej. W dokumentach upamiętniających II wojnę światową Ukrainy, jako oddzielnego bytu nie ma, ponieważ była częścią Związku Radzieckiego. Związek Radziecki dla Niemiec oznacza Rosja. Nawet nie biorąc pod uwagę faktu, że prawie całe terytorium Ukrainy było okupowane. Tylko 3% lub 5% Rosji było pod okupacją podczas II wojny światowej. Trzeba znajdować nowe miejsca, sposoby i obiekty upamiętnienia specjalnie dla Ukraińców i społeczności ukraińskiej w Niemczech. Jedyne, co pozostało, to pomniki w krajach postsowieckich, stworzone przez Związek Radziecki. Praktycznie nie ma innej optyki.

Anna Kovalova: Pracę Anny Ivchenko można oglądać na wystawie „Secondary Archive Women Artists in War” w Galerii Labirynt przy ul. Popiełuszki 5 w Lublinie do 18-go sierpnia.

Dziękuję Państwu za dziś. Do usłyszenia za tydzień, Anna Kovalova.

Fot. Z archiwum autorki

………………………………………….

Сьогодні я хочу запросити вас на розмову з Анною Івченко – українською художницею, з якою я познайомилася в галереї „Лабіринт” у Любліні. Анна – художниця і музикантка, яка створює звукові інсталяції, перформанси та відео. У своїй практиці мисткиня зосереджується на темах колективної та особистої пам’яті, екологічних та політичних питаннях.

Анна Івченко: Ще до повномасштабного вторгнення я займалась польовими записами річок в різних регіонах України. Пізніше з цих записів створювала сайт специфіка аудіоінсталяції, які були пов’язані з регіональним контекстом річки Либідь в Києві, Басового кута у Рівному, річки Горинь також у Рівненській області. Для мене логічним продовженням було також працювати з річками зі звуком, але також зі звуком, як з досить невидимим медіумом. З медіумом, який не залишає фізичних слідів і фактично, якщо говорити про монумент річці Ірпінь, мені здається одним з таких важливих жестів було б залишити цей монумент не матеріальним, але радше чимось, що могло б створити простір для роздумів, роздумів над цими новими формами коммеморації.

Анна Ковальова: Чи змінилася Твоя творчість після початку повномасштабної війни?

Анна Івченко: Так, творчість змінилася. Спочатку було важко до цієї творчості повернутися, тому що було важко знайти нову мову, якою можна користуватися для того, щоб описати трагедію, яку ми всі разом переживаємо зараз. Таке повернення до сталої практики польових записів, а також до практики дослідження і вивчення архівів, більше занурення в історію попередньої війни для України, якою була Друга світова війна. Це також допомогло знайти певні зв’язки з цією війною і задуматись про питання меморіалізації війни і як можна було б уникнути, наприклад, стратегії, які дуже активно закріпились внаслідок радянської окупації

Анна Ковальова: Можеш більш детальніше про це розказати?

Анна Івченко: В Радянському Союзі не існувало такого концепту, як Друга світова війна. Він був замінений Великою Вітчизняною війною, а Велика Вітчизняна війна вже звучить. В ній вже є слово велике і через цю глорифікацію війни і глорифікацію перемоги радянська влада досягала своїх певних політичних, ідеологічних цілей. Фокусуючись не на трагедії війни, не на людських втратах, не на екологічних втратах, а на будуванні культу перемоги, який надихав би починати нові війни. Мені здається дуже важливим зараз, також намагатися знайти час, для того щоб обдумати весь цей процес. Обдумати, яке місце зараз займають ці радянські пам’ятники і монументи, які все ще залишилися в Україні. Як можна було їх реконтекстуалізувати вже з огляду на сьогоднішню політичну ситуацію.

Анна Ковальова: Скільки часу Ти витрачаєш на те, щоб зробити одну таку роботу?

Анна Івченко: Практика збирання польових записів досить довга. Для мене важливо систематично, періодично повертатися в те місце, яке я хотіла б якимось чином закарбувати у цьому аудіозаписі. Аудіо, яке представлене зараз на виставці у галереї Лабіринт воно також оброблено якимось чином і ця обробка мені здається вже більш інстинктивно-інтуїтивна, але вона більше передає для мене вже цю якусь нову надламаність ландшафту.

Анна Ковальова: Давайте послухаємо, як це звучить.

Анна Івченко: Монумент річці Ірпінь є власне такою спробою замислитися над новими способами коммеморації цієї війни і над ландшафтом загалом. Якщо так поглянути на географічне положення ландшафту, загалом він часто кшталтує історичні події в яких ми зараз знаходимось і так само річки Ірпінь. У 1941 році тут проходила перша лінія оборони Києва і у 2022 році річка Ірпінь також стала таким бар’єром від Російської навали і завдяки рішенню збройних сил підірвати дамби, затопити селище, вони змогли врятувати людей. Якщо задуматись про те, а що було б, якби річки не було? І що було б, якби це було зовсім інше місце? Мені здається дуже важливо подумати про цей географічний контекст, ландшафтний контекст, те, як він укшталтовує певні події і так само про те, як він є пасивним, але дуже важливим актором у картині бойових дій і про те, що можливо для нього теж є місце в цій картині коммеморації війни.

Анна Ковальова: Ти зараз проживаєш в Берліні, як часто Ти буваєш в Україні?

Анна Івченко: Я намагаюся бути там, що кілька місяців. Настільки, наскільки це виходить, тому що фактично ну це дуже важливо і дуже важко бути не там. Знаходячись в Німеччині, продовжуючи свою художню практику, як українська художниця, для мене було важливим брати участь в різних резиденціях в Німеччині, які також іноді ініціюються саме українськими активістами, які намагаються знайти оці культурні поєднання чи історичні поєднання. Історичні спільні питання Німеччини і України також є дуже важливим вивчення оцієї невеликої спільної історії Німеччини та України, саме в Другій Світовій війні. Одним з дуже, як мені здається, важливих питань є те, що коммеморація Другої світової війни в Україні ще не до кінця представлена з позиції Незалежної України. Все ще є дуже багато залишків з радянського періоду, наприклад в картині, в ландшафті коммеморації Другої світової війни в Німеччині – України фактично не існує. Тобто Україна вона була, просто якоюсь малою частиною Радянського союзу, а Радянський союз для них в цій ситуації дорівнює росіяни. Навіть не враховуючи факту, що, якби, майже вся територія України була окупована. Тільки 3% чи 5% Росії були окуповані в Другій світовій війні. Чомусь це нічого не каже. Мені здається, що дуже важливо також піднімати ці старі теми, про які в Німеччині не дуже люблять говорити, тому що до них зараз ставлятьсяі можливо і раніше ставились досить обережно, до теми коммеморації Другої світової війни. Треба намагатися знайти нові місця, способи, об’єкти коммеморації саме для українців і українського ком’юніті в Німеччині. Наприклад, тому що зараз таких просто не існує. Єдине, що залишилось це те, що існує в світі коммеморації Другої світової війни для пострадянських країн, створено радянським союзом і немає фактично якоїсь іншої оптики з якої можна було б на це подивитися. Зараз українські активісти намагаються змінити цю ситуацію і відшукують місця примусової роботи, інші місця пов’язані з Україною в Другій світовій війні і дуже стараються на якомусь більш легальному рівні закріпити їх, як загальноприйняте місце коммеморації.

Анна Ковальова: Роботу Анни Івченко можна оглянути на виставці «Secondary Archive Women Artists in War” у галереї «Лабіринт», за адресою вул. Popiełuszki 5 y Люблінi до 18 серпня.

На сьогодні це все. Дякую за увагу, біля мікрофону була Анна Ковальова.