Dobry wieczór przed mikrofonem Anna Kovalova.
Dziś zapraszam Państwa do wysłuchania rozmowy z Sofiją Korotkevych. To ukraińska artystka, która mieszka i pracuje we Lwowie. Główne zajmuje się techniką szkła artystycznego, grafiką, drobnym plastikiem, instalacją oraz land artem.
Jej twórczość była prezentowana na wystawach nie tylko w Ukrainie ale także za granicą.
Więcej o tym, dlaczego przyjechała do Lublina opowie sama Sofia Korotkevycz.
Sofia Korotkevych: Lublin i Galeria Artswit współpracowały. Wiosną tego roku dyrektorka Artswit Iryna Polikarchuk przyjechała do Lublina z wizytą partnerską, zapoznała się z inkluzyjnymi programami Labiryntu, aby jakoś wpasować te praktyki w swoje działania i gdzieś w tej całej komunikacji między Valdemarem Tatarczukiem i Iryną powstał pomysł współpracy i stworzenia rezydencji dla ukraińskich artystów, którzy chcieliby spróbować zrealizować swój projekt poza Ukrainą. W ten sposób Labyrint ogłosił wspólny konkurs z Artswitem, a ja zgłosiłam swoją kandydaturę i przeszłam proces selekcji. Aktualnie już ukończyłam tę rezydencję i wracam do Lwowa.
Anna Kovalova: Czy dużo osób wzięło udział w tym konkursie?
Sofia Korotkevych: Z tego, co wiem, konkurs był dość duży, nie znam dokładnych liczb. Wiem, że wcześniej planowano przyjąć dwóch artystów, ale w rezultacie zespół postanowił spróbować znaleźć dodatkowe środki i zaprosić 11 artystów.
Anna Kovalova: Jaką pracę Ty zaproponowałaś?
Sofia Korotkevych: Od razu zaproponowałam projekt, nad którym chciałam pracować, a po przybyciu tutaj wraz z Valdemarem – kuratorem i Moniką – menegerką projektu – dopracowaliśmy pomysł. Zastanawialiśmy się, czy potrzebne są jakieś zmiany, poprawki i dopiero wtedy rozpoczęła się właściwa praca.
Anna Kovalova: Jak wyglądała ta praca? Opowiedz o niej.
Sofia Korotkevych: To były instalacje w przestrzeni miasta, a dokładnie kilka obiektów w różnych lokalizacjach. Każdy z tych obiektów składa się z kilku elementów, elementy te są niejako słupkami odgradzającymi z taśmą graniczną, jakie możemy spotkać na budowach czy w miejscach, gdzie trzeba zachować ostrożność, nie można przejść. Również w Ukrainie taśma ta służy do wyznaczania obszarów zaminowanych lub miejsc, które są obecnie oczyszczane z materiałów wybuchowych. W środku tych drewnianych kolumn zostały umieszczone samodzielnie wykonane płytki. Na płytkach namalowane są motywy roślinne i kontury materiałów wybuchowych. Prace te stanowią kontynuację mojego cyklu pt. „Skamieliny”. Tutaj robię taką aluzję do tego, że te najnowsze skamieniałości są faktycznie materiałami wybuchowymi w ukraińskich realiach. Niestety, są to rzeczy, które pozostają w ziemi i nie wiadomo czy zostaną odkryte, a stanowią groźne niebezpieczeństwo i zmienią nasz krajobraz nie tylko fizycznie, ale także, że tak powiem, metafizycznie.
Anna Kovalova: To bardzo trudne i smutne. Nie mogę sobie wyobrazić, ile czasu zajmie usunięcie wszystkich min.
Sofia Korotkevych: Tak, właściwie to też jest moje największe zmartwienie. Ile lat będzie trwał ten proces rozminowywania, ile gruntów będzie jeszcze bezużytecznych, jak duża jest skala klęski żywiołowej, a na razie niewiele o tym mówimy, bo uwaga skupia się na innych sprawach. Jednak te procesy rozminowywania i eksploracji terytoriów trwają. Jest to proces globalny.
Anna Kovalova: Rozumiem, że zainteresowałaś się tym tematem po rozpoczęciu wojny na pełną skalę?
Sofia Korotkevych:
Tak, teraz prawie wszystkim, jeśli nie 100% artystów w Ukrainie, trudno jest przejść na inne tematy. Tak to się dzieje. To właściwie naturalne. Wojna nie jest czymś naturalnym, ale reakcja artysty na takie czynniki drażniące jest, delikatnie mówiąc, bardzo naturalnym procesem, dlatego ukraińscy artyści przez długi czas będą w swojej twórczości skupiać się na tematyce wojny. Jestem o tym przekonana.
Anna Kovalova: A co przed wojną można było zobaczyć w Twojej twórczości? Co w niej przeważało ?
Sofia Korotkevych: Przed wojną w mojej twórczości artystycznej dominowały prace związane ze środowiskiem naturalnym, tzw. Land art, Environment art., czyli sztuka środowiskowa. Nie zawsze interesuje mnie to, co w języku artystycznym nazywa się „Białym sześcianem”, co oznacza sterylne białe galerie. Jest to zdecydowanie jeden z formatów obserwacji sztuki, ale zawsze byłam trochę bardziej zainteresowana wypróbowaniem tego co jest poza tym „Białym Sześcian”. Podobała mi się praca ze szkłem w naturze, tworzenie nietypowych kompozycji, subtelnych koncepcji metafizycznych. Nie wszystko było możliwe w jednym procesie, było to jednak bardziej intuicyjne. Nie mogę powiedzieć, że wszystkie prace miały ten sam temat. Przecież przed wojną zakres tematów, które starałam się poruszyć, był szerszy. Większość z tych tematów dotyczyła percepcji emocjonalnej, niektórych zjawisk w społeczeństwie lub w człowieku.
Anna Kovalova: Bardzo ciekawe techniki. Nie słyszałam o nich wcześniej.
Sofia Korotkevych: Jeśli mówimy o land artcie i environment artcie to ten trend najbardziej rozwinął się w Ameryce w latach 60-70xx, kiedy duża część środowiska artystycznego była już trochę przesycona sztuką, a poza tym nastąpił taki wyraźny skok w sztuce komercyjnej. W odpowiedzi na znudzenie pop-artem i konsumpcjonizmem zaczął rozwijać się land art, jako swego rodzaju przejście do tego, co podstawowe, do natury, do wyciszenia. W Ukrainie ten kierunek zaczął się kształtować w latach 90-tych. Aktualnie mamy kilka takich ośrodków w różnych miastach, które zajmują się tylko land artem. Między innymi największy i znany festiwal jest w województwie Sumskim, który nazywa się Mohryca. Na razie nikt tam nie organizuje żadnych wydarzeń właśnie przez to, że jest to terytorium zaminowane i znajduje się bardzo blisko granicy z Rosją. Kolejnym kierunkiem, którym się zajmuję czasie wojny, jest grafika. Mieszkam we Lwowie i teraz nie wiele rakiet do nas dociera, ale na początku wojny było ich sporo. W marcu 2022 roku ze swojego okna zobaczyłam rakietę i był to dla mnie moment przełomowy. Obserwowałam ją i nie odczuwałam żadnego strachu, ale tak naprawdę zrozumiałam to dopiero później. To co zobaczyłam i poczułam patrząc na rakietę przedstawiłam w grafice techniką linorytu. Linoryt to tłoczenie pod prasą na papierze, co zwykle dzieje się w wydaniu drukowanym. Zamiast tego zrobiłam te odbitki nie takie same, ale z takim gradientem od bardzo, bardzo przezroczystego do maksymalnie czarnego. Dla mnie jest to po prostu aluzja do tego, jak powstaje świadomość takich krytycznych i stresujących momentów w życiu człowieka i są one jakby filmem w zwolnionym tempie. Wychowałam się na szeregu takich odcisków i właściwie na tych odciskach zacząłem odzwierciedlać nie tylko lwowskie domy, nie tylko te, które widziałam, ale także te, które widzieli moi przyjaciele i znajomi z innych miast. Często przedstawiałam plac budowy z rakietą lub innymi obiektami latającymi w tle. Bo dla mnie plac budowy to coś, co za chwilę zapełni się ludźmi, miejsce przyszłości, rakieta, która choć niezbyt duża, to jednak niesie ze sobą zagrożenie, zniszczenie i zakłócenie przyszłości. Wkrótce podjęłam próbę przedstawienia tej serii na innym papierze. W czasach sowieckich karty dziurkowane były używane nie tylko w Związku Radzieckim. Karty dziurkowane to arkusze, na których są przedstawiane liczby, a gdy trzeba było warunkowo przekazać jakąś informację komuś dalej w jakiejś fabryce lub produkcji, wówczas w miejscu tych numerów robiono dziury, a następnie były one odczytywane ręcznie i w ten sposób otrzymywane dane do dalszej pracy. Byłz to poprzednicy dyskietek. Technologia ta jest już zapomniana, ale ja zakupiłam takie karty dziurkowane i używam ich jako papieru do tych odcisków. Oznacza to, że widzimy różne odciśnięte domy, ale w tle te liczby dają nam pewnego rodzaju symboliczne zrozumienie, że te miasta, te domy mogą być współrzędnymi kogoś z drugiej strony. Dla mnie te dziurkowane karty są aluzją do faktu, że kraj spadkobiercy Związku Radzieckiego w dalszym ciągu nas terroryzuje i postrzega nasze miasta po prostu jako liczby, jakieś dane.
Prace Sofii Korotkevych można oglądać na podwórku przed Galerią Labirynt przy ul. Popiełuszki 5 w Lublinie.
Na dziś to wszystko a ja się z Państwem żegnam do usłyszenia za tydzień Anna Kovalova.
fot. Gabriela Gawęda / Fb Galeria Labirynt Lublin
…………..
Вітаю білямікрофону Анна Ковалова.
Сьогодні запрошую вас послухати розмову з Софією Короткевич. Це українська художниця, яка живе і працює у Львові. Софія Короткевич займається художнім склом, графікою, інсталяцією, екологічним мистецтвом та ланд-артом.
Її роботи були представлені на виставках не лише в Україні, а й за кордоном.
Дeтальніше про те, чому приїхала до Любліна, розповість сама, Софія Короткевич.
Sofia Korotkevych: Люблін і Галерея Артсвіт вони співпрацювали. Навесні цього року директорка Артсвіт – Ірина Полікарчук приїзжала в Любліна з партнерським візитом. Вона ознайомилась з інклюзивними програмами Лабіринту для того, щоб ці практики якось вписувати в їхню діяльність і десь в цій всій комунікації між Вальдемаром Татарчуком і Іриною виникла ідея співпраці. Створити резиденцію для українських митців, які б хотіли спробувати реалізувати свій проєкт поза Україною. Лабіринт таким чином оголосив спільне з Артсвітом open call і я запропонувала свою кандидатуру на цей open call і пройшла відбір. Тому зараз я вже завершила цю резиденцію.
Anna Kovalova: Багато було людей на цей конкурс?
Sofia Korotkevych: Наскільки мені відомо, то конкурс був доволі великий, точних цифр не знаю, але знаю, що попередньо було заплановано взяти двох митців/мисткинь, але в результаті команда вирішила спробувати знайти додаткове фінансування і взяти 11.
Anna Kovalova: Яку роботи Ти запропонувала?
Sofia Korotkevych: Я пропонувала одразу проєкт над яким я хотіла працювати, а приїхавши сюди ми ще разом з Вальдемаром – куратором і проектною менеджеркою – Монікою допрацьовували ідею. Думали чи потрібні якісь її зміни, корегування, ну і почала саму роботу вже в матеріалі.
Anna Kovalova: Як виглядає ця робота? Розкажи про неї
Sofia Korotkevych: Це є інсталяція в просторі міста, точніше кілька обʼєктів в різних локаціях. Кожен з цих обʼєктів складається з кількох елементів , ці елементи це є такі, як би загороджуючі стовбці з обмежувальною стрічкою, таку яку ми можемо побачити на будівництві або в місцях де потрібно бути обережним, куди не можна заходити, не можна перетинати. Також в Україні цю стрічку використовують для обмежування від замінованих територій або місць, які зараз проходять ось цю очистку від вибухівок. Всередині цих дереяних стовбців розташовані власноруч зроблені плитки. Ці плитки є з нафарбованими рослинними мотивами і силуетами вибухівок. Ці роботи є продовженням моєї серії, яка називається «Обʼєкти скамʼянілості». Тут я проводжу таку алюзію на те, що ці новітні скамʼянілості зараз в українських реаліях, як раз таки є вибухівками. На жаль це речі, які залишаються в землі, які не факт, що виявлять і які становлять небезпечну небезпеку і змінюють наш ландшафт не тільки фізично, а й більш так би мовити метафізично. Це є алюзія на такі ось речі.
Anna Kovalova: Це дуже тяжко і сумно. Не уявляю скільки треба часу, щоб все розмінувати.
Sofia Korotkevych: Так, власне, це теж є моєю великою стурбованістю. Скільки років цей процес розмінування займе, скільки земель ще й досі буде не придатними, наскільки це великий масштаб природньої катастрофи і про це ми на разі багато не говоримо, оскільки в фокусі уваги інші справи, але ці процеси здемінування і дослідження територій триває постійно. Це дуже глобальний процес.
Anna Kovalova: Я так розумію, що цією тематикою Ти почала цікавитись після початку повномасштабної війни?
Sofia Korotkevych: Так, зараз практично всім, якщо не 100% всім митцям в Україні складно переключитись на якісь інші теми. Це так воно відбувається. Це насправді природньо. Війна це не природньо але це дуже природній процес для митця, реагувати на такі м’яко кажучи подразники, тому українські митці ще довго будуть сфокусовані на темі війни у своїй творчості.
Я в цьому переконана.
Anna Kovalova: А до війни, що можна було побачити в Твоїй творчості? Що більш переважало?
Sofia Korotkevych: До війни в моїх мистецьких роботах переважали роботи, які були повʼязані з природнім середовищем, це те, що називається land art, environment art. Мені не завжди цікавило те, що називається мистецькою мовою «Білий куб». Мається на увазі стерильні білі галереї, це однозначно один формат спостереження мистецтва. Мені завжди було трішки цікавіше пробувати його поза цим «Білим кубом». Мені подобалися роботи зі склом в природі, створювати якісь незвичні композиції, якісь тонкі метафізичні поняття, це все не було таким можливо одним процесом, це все все одно було більш таким інтуїтивним. Я не може сказати, що там всі роботи, які мали одну тематику. Все таки до війни був якийсь ширший спектр тем, які я намагалась охопити. Більшість з цих тем стосувались емоційного сприйняття, якихось явищ в суспільстві або всередині людини.
Anna Kovalova:
Дуже цікавий напрямок. Я раніше про нього не чула.
Sofia Korotkevych:
Якщо ми говоримо про land art, environment art. то цей напрямок найбільше розвинувся у Америці в 60-70xx раках, коли велика частина художньої спільноти вже трохи перенаситилась мистецтвом. Плюс був такий явний стрибок комерційного мистецтва теж, те, що ми знаємо про Pop art, це все що стосувалося консюмеризму. На противагу цьому почав розвиватись land art, як якийсь такий перехід до базового, до природи, до заспокоєння, стишення і власне цей напрямок почав розвиватися там. В Україні цей напрямок, я би сказала, що почав зароджуватися у 90х. Так воно в принципі є. У нас трішки пізніше такі інтервенції почали виникати і зараз у нас є кілька таких осередків в різних містах, які займаються саме land artom. Я також пригадую, що у них є своя спільнота і до речі одна з територій такого найбільш великого і давнішого фестивалю у Сумській області, який називається «Могриця» зараз там не проводять жодних фестивалів, власне через те, що територію заміновано і вона надзвичайно близько до російського кордону. Я до речі про це співвідношення до зараз не замислювалась. Також інший напрямок в якому я працюю, можна навіть сказати, що почала працювати під час війни це є графіка. Колись у березні 2022 року зі свого вікна, а я живу у Львові. До Львову не так багато ракет долітає зараз, але на початку війни ми спостерігали їх досить багато. Зі свого вікна одного ранку я побачила ракету і для мене це став такий переломний момент, тому що я спостерігала за нею але я не відчувала ніякого страху, це був такий супер сповільнений момент усвідомлення, що відбувається, який наздогнав мене набагато пізніше, ніж сам факт побаченого і я зобразила цей сюжет, скажімо так в графіці. Ліногравюрі це тиснення під пресом на папері, яке зазвичай відбувається в тиражному випуску, але натомість я зробила ці тиражі не однаковими, такими ідеальними, максимально добре відтиснутими, а з таким градієнтом від дуже-дуже прозорого до максимально чорного. Це для мене є як раз, як алюзія на те, як відбувається усвідомлення таких критично-стресових моментів в житті людей і вони як би, як сповільнена зйомка, розкадрування, ДіО фільми можна ще теж назвати і з цього моменту в мене виросла серія, таких утиснень і власне на цих тисненнях я почала відображати не тільки Львівські будинки, не тільки ті, які я бачила, але й ті, які бачили мої друзі, мої знайомі з інших міст. Я часто зображувала будівельний майданчик з ракетою або з іншими літаючими обʼєктами на фоні. Тому що для мене будівельний майданчик це як те, що незадовго буде заселений людьми, місце майбутнього, а ракета яка, хоч не дуже велика, але все ж таки несе в собі загрозу, руйнації і обривання майбутнього, ось. Невдовзі я ще цю серію спробувала зобразити на інакшому виді паперу. Колись ще за радянських часів і не тільки в Радянському Союзі використовували перфокарти. Перфокати це листки на яких зображені цифри і коли потрібно було умовно на якомусь заводі чи виробництві передати якусь інформацію, комусь далі на опрацювання, то на місці цих цифр робились отвори і на далі в ручному режимі їх зчитували і таким чином отримували дані на роботу далі. Це свого часу були попередники дискет. Ця технологія зараз забута але я придбала такі перфокарти і використовую їх, як папір для цих тиснень. Тобто ми можемо побачити різні відтиснуті будинки але на фоні ці цифри дають нам таке, якби символічне розуміння, що ці міста, ці будинки можуть бути координатами в когось з того боку. Ці перфокарти для мене, як алюзія на те, що країна спадкоємиця Радянського союзу далі нас тероризує і бачить наші міста просто, як цифри, якісь дані.
Anna Kovaalova: Роботи Софії Короткевич можна оглянути на подвір’ї перед Галереєю Лабіринт за адресою вул. Popiełuszki 5 у Любліні.
Дякую з увагу, біля мікрофону була Anna Kovalova.