08.11.2026 Borszcz Ukraiński po Lubelsku

Anna Kovalova: Czy można odzyskać to, co historia próbowała wymazać? I jak wiele traci literatura, kiedy milkną całe pokolenia pisarzy? O tym już za chwilę. Witam, przy mikrofonie – Anna Kovalova.

—————-

Oksana Zabużko to uznana ukraińska autorka. Dziś chcę Państwu pokazać ją z zupełnie innej strony – jako biografkę. Spotkałyśmy się w Lublinie podczas prezentacji polskiego wydania powieści „Maleńki dramat” Waleriana Pidmohylnego – jednego z najważniejszych ukraińskich pisarzy XX wieku. Zabużko napisała do tej książki przedmowę, ale jej opowieść wykracza poza samą historie.

Oksana Zabużko: Napisałam tę przedmowę na zamówienie wydawnictwa „Pogranicze”, które przygotowało książkę Waleriana Pidmohylnego do swojej serii „Kawiarnia Europa”. Była to dla mnie znakomita okazja, żeby wreszcie napisać o Pidmohylnym wszystko to, o czym od dawna chciałam, ale dotąd nie miałam ku temu sposobności. Każdy pisarz gromadzi z biegiem lat mnóstwo pomysłów i tematów, które chciałby podjąć. Ale życie jest krótkie, a możliwości zrealizowania wszystkich zamierzeń jest znacznie mniej niż samych zamierzeń. Solomija Pawlyczko zawsze powtarzała: „Jest zamówienie – jest literatura, nie ma zamówienia – nie ma literatury”. Dlatego z ogromną przyjemnością odłożyłam inne sprawy i zabrałam się do pracy. W przedmowie, która liczy około pięćdziesięciu stron, piszę między innymi o tym, co traci literatura światowa, kiedy kolejnym pokoleniom odbiera się nazwisko pisarza, nie mówiąc już o jego tekstach. Nazywam to efektem motyla Bradbury’ego. W opowiadaniu Raya Bradbury’ego bohater przenosi się w czasy prehistoryczne i przypadkowo nadeptuje na motyla. Kiedy wraca do domu, okazuje się, że cały bieg historii uległ zmianie. W gruncie rzeczy historia naszej kultury w dużej mierze składa się właśnie z takich rozdeptanych motyli. Pidmohylny był genialnym młodym pisarzem. Aresztowano go, kiedy miał zaledwie 33 lata. To bardzo młody wiek dla prozaika. Dojrzałość powieściopisarza przychodzi zazwyczaj znacznie później, mniej więcej między 45. a 60. rokiem życia. To najlepszy czas na pisanie powieści. To, co Pidmohylny zdążył stworzyć przed aresztowaniem, świadczy nie tylko o jego talencie, lecz także o jego wyjątkowej pisarskiej klasie. W obrębie europejskiego modernizmu XX wieku zajmuje absolutnie szczególne miejsce. Podczas pierwszego spotkania autorskiego na Uniwersytecie Warszawskim zapytano mnie, jak rozwijałaby się jego twórczość, gdyby nie został rozstrzelany w Sandarmochu 89 lat temu i mógł dalej pisać. Moja przedmowa dotyczy zarówno samego Pidmohylnego, jak i jego powieści „Maleńki dramat”. Mam nadzieję, że udało mi się pokazać tę książkę z innej perspektywy, z dystansu czasowego, który pozwala dostrzec więcej. Nie chcę zdradzać szczegółów, ale gorąco polecam tę lekturę, szczególnie ludziom teatru. Mam nadzieję, że któryś z polskich reżyserów dostrzeże, jak pomysłowo można przenieść tę powieść na scenę.

Anna Kovalova: Mówi Pani o Pidmohylnym jako o pisarzu, którego ukraińska kultura właściwie utraciła wskutek represji. Czy ma Pani poczucie, że Europa dopiero dziś zaczyna odkrywać literaturę ukraińską, a zwłaszcza jej klasykę?

Oksana Zabużko: W Europie nie tyle brakuje ukraińskiej kultury. Ukraińska kultura dopiero zaczęła się w Europie. Ale tak dzieje się zawsze. Najpierw pojawia się zainteresowanie samym krajem — niesprawiedliwie skrzywdzonym, jak Czechosłowacja w 1968 roku, albo krajem, który bohatersko przeciwstawia się imperium, którego wszyscy się boimy, jak Ukraina w 2022 roku. Dopiero później przychodzi odkrywanie jego kultury. Zaczyna się oczywiście od współczesnych autorów — tych, których można przetłumaczyć, zaprosić, przeprowadzić z nimi wywiad. A dopiero później przychodzi kolej na klasykę. Jeśli współczesny pisarz jest interesujący, pojawia się naturalne pytanie: skąd się wziął? Kto był jego literackim ojcem, matką, dziadkiem i babcią? Właśnie zainteresowanie klasyką staje się swego rodzaju miernikiem jakości współczesnej literatury. Kiedy po spotkaniu z Oksaną Zabużko ludzie zaczynają pytać, kim była Lesia Ukrainka, o której opowiadała albo której słowa wykorzystała jako motto, to właśnie jest prawdziwy rezultat odkrywania kultury. Dlatego zgodziłam się zostać ambasadorką Pidmohylnego i reprezentować go za granicą. To jeden z moich ulubionych ukraińskich prozaików, pisarz o bardzo bliskiej mi literackiej grupie krwi. Kiedy po raz pierwszy przeczytałam jego utwór, miałam 27 lat. Była to nowela „Bez tytułu”. Wtedy poczułam dotkliwie, że zostałam ograbiona. Wszystko to, co dostrzegłam w jego twórczości, podczas studiów odnajdywałam u Camusa. Te same literackie witaminy docierały do mnie tranzytem przez Paryż, za pośrednictwem francuskich przekładów, bo wtedy jeszcze nie znałam francuskiego. Nie podejrzewałam nawet, że istniały również w mojej własnej kulturze. Stąd poczucie, że osobiście zostałam ograbiona. Pidmohylnego odebrano mnie osobiście, rozstrzeliwując go w 1937 roku w Sandarmochu. I odtąd moją odpowiedzialnością jest również przywrócenie go europejskiej przestrzeni kulturowej. Zresztą właśnie zaczyna się moda na Pidmohylnego. Jego powieść „Miasto” ukazała się w niemieckim przekładzie w 2022 roku i spotkała się z bardzo dobrym przyjęciem. Były wznowienia i dodruki. Obecnie w Niemczech przygotowywane jest wydanie Maleńkiego dramatu”. „Miasto” ma się również ukazać w Norwegii i na Łotwie. Pidmohylny staje się więc częścią współczesnego zainteresowania zapomnianym modernizmem. I choć wraca z niemal dziewięćdziesięcioletnim opóźnieniem, to jednak wraca. Ten powrót wiąże się oczywiście z pewnymi stratami. Ale sam fakt jest niezwykle ważny. Ukraińcy odzyskują w ten sposób swój paszport narodu kulturowego, którego imperium pozbawiło nas na długi czas. To również okazja, by uświadomić sobie, czym dysponujemy i czego musimy bronić. Albo – jak powiedział Winston Churchill w nieco innych okolicznościach – o co walczymy.

Anna Kovalova: O książce „Maleńki dramat” Waleriana Pidmohylnego rozmawiałam z Oksaną Zabużko, ukraińską pisarką i eseistką. Dziękuję za dziś i do usłyszenia za tydzień. Anna Kovalova, Radio Lublin.

Fot. Anna Kovalova

___________________________________________________________________________________________________________

Анна Ковалова: Чи можливо повернути те, що історія намагалася стерти? І скільки втрачає література, коли замовкають цілі покоління письменників? Про це говоритимемо вже за мить. Вітаю! Біля мікрофона – Анна Ковалова.

—————-

Оксана Забужко – одна з найвідоміших сучасних українських письменниць. Але сьогодні хочу показати ще одну грань її творчості – дослідження української літератури та повернення забутих імен. Ми зустрілися в Любліні під час презентації польського видання роману «Невеличка драма» Валер’яна Підмогильного – одного з найвизначніших українських письменників ХХ століття. Оксана Забужко написала передмову до цієї книжки, а наша розмова вийшла далеко за межі одного роману.

Оксана Забужко: Я написала цю передмову на замовлення видавництва «Пограниччя», яке підготувало книжку Валер’яна Підмогильного для своєї серії «Кафе Європа». Для мене це була чудова нагода нарешті написати про Підмогильного все те, про що давно хотіла, але досі не мала можливості. З роками в кожного письменника накопичується безліч сюжетів і тем, про які хотілося б написати. Але життя коротке, і можливостей реалізувати всі свої задуми значно менше, ніж самих задумів. Соломія Павличко завжди казала: «Є замовлення – є література, немає замовлення – немає літератури». Тому, коли видавництво запропонувало мені написати передмову до Підмогильного, я з величезним задоволенням відклала інші справи й узялася до роботи. У цій передмові, яка налічує близько п’ятдесяти сторінок, а може, і більше, я говорю, зокрема, про те, що втрачає світова література, сама того не усвідомлюючи, коли в наступних поколінь викрадають ім’я письменника, не кажучи вже про його тексти. Я називаю це феноменом метелика Бредбері. Якщо пам’ятаєте, в оповіданні Рея Бредбері герой потрапляє в доісторичні часи, вирушає полювати на тиранозавра й випадково наступає на метелика. Коли він повертається додому, виявляється, що весь хід історії змінився. Власне, історія нашої культури великою мірою складається з таких розтоптаних метеликів. Підмогильний був геніальним молодим письменником. Його заарештували, коли йому було лише 33 роки. За всіма критеріями це ще дуже молодий прозаїк. Адже зрілий романіст – це людина, якій близько п’ятдесяти або й більше. Золотий вік прози припадає приблизно на 45-60 років. Це найкращий вік для написання романів. Те, що Підмогильний устиг до свого віку і свого арешту зреалізувати, свідчить не просто про його талант, а про винятковий письменницький масштаб. У координатах європейського модернізму XX століття він посідає абсолютно особливе місце. Під час першої презентації у Варшавському університеті мене запитали, як, на мою думку, розвивалася б творчість Підмогильного, якби його не розстріляли в Сандармосі 89 років тому і він продовжив писати. Власне, моя передмова – і про Підмогильного, і про «Невеличку драму». Сподіваюся, мені вдалося сказати про цей роман те, чого попередні читачі й критики ще не помічали, – відкрити його з іншої перспективи, з тієї часової дистанції, яка дозволяє побачити більше. Не хочу розкривати всіх деталей, але дуже раджу прочитати цю книжку. Особливо звертаюся до людей театру. Сподіваюся, що комусь із польських режисерів після прочитання роману спаде на думку, наскільки винахідливо його можна поставити на сцені.

Анна Ковальова: Ви говорите про Підмогильного як про письменника, якого українська культура фактично втратила через репресії. Чи відчуваєте, що сьогодні Європа лише починає відкривати для себе українську літературу – зокрема її класику?

Оксана Забужко: У Європі не те щоб бракує української культури. В Європі тільки почалася українська культура. Але так відбувається завжди. Тобто спершу з’являється інтерес до країни, нехай несправедливо покривдженої, як, наприклад, Чехословаччина 1968 року, чи до країни, яка героїчно долає імперію, якої ми всі боїмося, як у випадку України 2022 року. Але спершу з’являється цей інтерес до самої країни, а вже за ним приходить відкриття її культури. Звичайно, починають із сучасних авторів – тих, кого можна перекласти, запросити, взяти в них інтерв’ю. А вже за ними приходить класика. Якщо сучасний письменник настільки цікавий, виникає цілком природне запитання: звідки він узявся? Значить, у нього в літературі були батько, мама, дідусь і бабуся? І саме інтерес до класики стає своєрідним показником якості сучасної літератури. Коли після знайомства з Оксаною Забужко починають запитувати, хто така Леся Українка, про яку вона розповідала або чиї слова використала як епіграф, – ось це і є справжній результат відкриття культури. Саме тому я погодилася стати, так би мовити, амбасадоркою Підмогильного і представляти його за кордоном. Це один із моїх улюблених українських прозаїків, письменник дуже близької мені літературної групи крові. Коли я вперше прочитала його у 27 років, це була повість «Без назви» – перша публікація Підмогильного в Радянському Союзі. Тоді в мене виникло гостре відчуття окраденості. Усе те, що я свого часу побачила в ньому, я в свої студентські роки вичитувала у Камю. Це були ті самі літературні вітаміни, які я отримувала транзитом через Париж, через французькі переклади, бо тоді я ще вільно не читала. Тобто я все це отримувала, так би мовити, лівою рукою через праве вухо. Тобто все одно якась літературна, мистецька якість цієї прози, те, що я називаю вітамінами, змушує шукати подібне в інших країнах, інших культурах, навіть не здогадуючись, що воно було у твоїй культурі. Звідси й відчуття, що мене особисто обікрали. Підмогильного забрали особисто в мене, розстрілявши його 1937 року в Сандармосі. І відтепер це також моя відповідальність – повернути його в європейський культурний простір. Відповідаючи на ваше запитання, скажу, що зараз на Підмогильного починається мода. Його роман «Місто» вийшов у німецькому перекладі ще 2022 року й отримав дуже добрий резонанс. Були перевидання та додаткові наклади. Нині в Німеччині готують до друку «Невеличку драму». Також «Місто» готують до видання в Норвегії та Латвії, а в Латвії, якщо не помиляюся, планують видати обидва романи одним томом.

Отже, Підмогильний стає частиною сучасного інтересу до забутого модернізму. І хай із запізненням майже на 90 років після смерті, але він повертається.

Звичайно, це повернення відбувається з певними втратами. Але сам факт надзвичайно важливий. І не лише тому, що українці таким чином знову отримують свій паспорт культурної нації, якого імперія на тривалий час нас позбавила. Це також можливість усвідомити, чим ми володіємо і що маємо захищати. Або, як казав Вінстон Черчилль за дещо інших обставин, — за що ми воюємо.

Анна Ковалова: Про роман Валер’яна Підмогильного «Невеличка драма» я розмовляла з Оксаною Забужко – українською письменницею, есеїсткою та літературознавицею. Дякую за увагу і до зустрічі наступного тижняю Анна Ковальова – Radio Lublin.