25.10.2026 Борщ український по-люблінськи

Анна Ковальова:

Чи можна замкнути талант у клітці? І чи здатне кохання вийти за межі людської долі? Про це розповідає роман «Клітка для вивільги» українського письменника Володимира Даниленка. Про це вже за мить. Біля мікрофона – Анна Ковальова.

————————

Володимир Даниленко – український письменник і літературний критик. Ми зустрілися в Любліні під час цьогорічного Східного експреса літератури. Завдяки цій події польські читачі змогли познайомитися з його романом «Клітка для вивільги». Про джерела натхнення, незвичайну героїню та історії, що народжуються як із людської уяви, так і з реального життя, розповість сам Володимир Даниленко.

Володимир Даниленко: Це книжка про талант у тоталітарній країні. Загалом, звичайно, це книжка про любов – про любов як явище вселенське, всеосяжне. Про любов чоловіка до жінки, жінки до чоловіка, про любов дітей до батьків, про любов, на якій тримається світ.

Анна Ковальова: На що звернути увагу під час читання твору?

Володимир Даниленко: На одержимість головної героїні. У цьому романі показано, що справжні таланти, геніїв народжує космос. Це продукт світу, у якому вони живуть. Співачка Аліна Іванюк є частиною цього світу. У дитинстві вона наслідувала птахів, намагалася точно їх копіювати, і в неї розвинувся феноменальний музичний слух та пам’ять. Вона запам’ятовувала будь-яку мелодію з першого прослуховування, а потім точно її відтворювала. Вона слухала музику різними мовами й запам’ятовувала її. Коли їй казали: «Ти ж не знаєш мови», – вона відповідала, що музика – це любов, а любов не потребує перекладу. Музика – це душа людини. Це мистецтво, яке найбільше зворушує людей, і воно дуже органічно в ній жило. Її одержимість власним покликанням пов’язана з природою, частиною якої вона була. Вона виросла серед співочих птахів і зрештою до них повернулася, тому що їй не дали можливість побудувати кар’єру через

Анна Ковальова: Аліна Іванюк – це реальний персонаж чи вигаданий?

Володимир Даниленко: Ні, це вигаданий персонаж, але для створення цього персонажа, я, звичайно, взяв за основу образ своєї матері. Я думаю, що всі, хто бачив її, пам’ятають, як вона співала з ранку до вечора. Вона прокидалася і співала, співала – у неї в голові була величезна кількість текстів. Вона була дуже віддана життю, щось робила вдома й співала. І вона справді була призеркою обласного конкурсу, їй навіть давали направлення на навчання. Після війни вона мала їхати до Ленінградської консерваторії на навчання поза конкурсом. Тобто вона перемогла в конкурсі, отримала диплом і головний приз, який давав їй шанс вступити до консерваторії без іспитів. Але вона не поїхала, тому що мій дідусь після смерті своєї дружини і після війни, одружився вдруге. Він узяв собі молоду жінку й сказав, що не може їй допомогти, адже після війни, у ті роки, було дуже важко. Тож їй доводилося розраховувати тільки на себе. Тоді моя мати саме познайомилася з батьком. Вона вийшла заміж, народила дітей і, звичайно, вже не поїхала навчатися. Це така звичайна історія, яка була в нашій сім’ї. Але я використав її у творі, адже знав цей тип жінки – одержимої музикою, з доброю пам’яттю та гарним голосом. Мені не потрібно було нічого вигадувати, тому що я знав це з дитинства.

Анна Ковальова: Чому саме проза? Чому ви обрали такий напрямок?

Володимир Даниленко: Проза – це можливість розповідати історії. Я з дитинства постійно їх вигадував. Був у центрі уваги: хлопчики збиралися навколо мене, а я вигадував усе, що вони просили, – різні історії. Вони давали мені волоські горіхи, яблука аби я розповідав їм історії. Тому я захоплював їх різними оповідями. Я багато пародіював, розповідав історії про наших спільних знайомих, придумував різні сюжети. Мені легко давалося створювати й вигадувати історії. Але я використовую у своїх творах не лише вигадані історії, а й почуті. Історія, яка вже відбулася, яка сама по собі є сюжетом, дуже сильна. Якщо її грамотно використати, то твори, створені на основі життя, іноді бувають сильнішими за вигадані. У мене є сусід, я виріс біля нього. Він колишній міліціонер, уже давно на пенсії. Але всі вважають його брехуном. Я ж вважаю, що це нереалізований письменник. Він стільки всього вигадує! Я єдиний, хто постійно слухає його історії, тому що більше ніхто цього не робить. Усі вважають, що він просто бреше, а час, проведений із ним, – змарнований. Він цього не розуміє, приходить до мене й розповідає. І я використовую багато його історій, які сам не вигадую. У мене є оповідання, яке називається «Крик гриба». Це історія, яку мені розповів сусід. Коли він був хлопчиком, то стежив за дідом, який уночі ходив до лісу з ліхтарем, сідав під дубом і слухав, як тріскає земля, коли з неї вилазить гриб. Він ішов на звук і ставив там палички. А коли світало, повертався до цих паличок і зрізав гриби. Тобто він знаходив гриби на слух. У сусіда була й інша історія. Коли він був хлопцем, то закохався в одну жінку, але його конкурент був значно сильнішим, більшим і здоровішим за нього. Він знав, що програє. Тоді сестра порадила йому з’їсти молодого мухомора. Він з’їв мухомора, і на нього напав такий сказ, що він на коні помчав до свого конкурента. Коли той побачив його скажений вигляд, то просто деморалізувався. Сусід кинувся на нього й таким чином переміг. Після цього конкурент більше ніколи його не чіпав. Я опублікував цю історію в газеті «Літературна Україна». Після публікації мені почали телефонувати й просити рецепт мухомора. А все це вигадав мій сусід. Це історія, яку придумав він.

Анна Ковальова:

Моїм гостем був Володимир Даниленко – український письменник, літературознавець, літературний продюсер і критик. Запрошую вас послухати другу частину розмови з автором наступного тижня. Дякую, за увагу до зустрічі і до зустрічі наступного тижня! Анна Ковальова, Radio Lublin.