11.10.2026 Borszcz Ukraiński po Lubelsku – Anna Rupa, autorka mozaiki „…o pięknej złotniczance”

Anna Kovalova:

Nowa mozaika w Lublinie kryje w sobie nie tylko historię pięknej złotniczanki z ulicy Złotej, ale też… nas samych. O co chodzi? O tym już za moment. Witam, przy mikrofonie – Anna Kovalova.

———————–

Dziś chciałam opowiedzieć Państwu o nowej mozaice pt. „…o pięknej złotniczance”, która pojawiła się na lubelskim Starym Mieście. Jej autorką jest Anna Rupa – ukraińska fotografka i artystka, która od kilku lat mieszka i tworzy w Lublinie. Skąd wziął się pomysł na mozaikę „…o pięknej złotniczance”? Posłuchajmy.

Anna Rupa: Zaprosili mnie na nowy festiwal „Festiwal na Złotej”, i był poświęcony ulicy Złotej, jak widzimy z nazwy. Moim zadaniem było stworzyć mozaikę, która będzie dotyczyła tej ulicy. Zaczęłam swój tak zwany research, po prostu od czytania wszystkich wzmianek, takich bardziej starych, o ulicy Złotej, czyli legend, jakichś wpisów historycznych o różnych postaciach, które mieszkały albo spędzały czas na tej ulicy. Ale trudno było tę historię zwizualizować i to w takiej technice, żeby było to, powiedzmy, czytelne. Dlatego wybrałam legendę, bo legenda to jest jak bajka – widzimy dużo różnych symboli. Możemy też kolorami się pobawić. Na przykład w legendzie było napisane, że miała kręcone włosy, chociaż w innych wersjach już tego nie było, i dlatego widziałam, że mogę zilustrować tę legendę. No i też to byłby już od razu obiekt turystyczny, czyli patrzysz na mozaikę, zastanawiasz się, o czym jest, i można tam przeczytać na tablicy, że dotyczy legendy o pięknej złotniczance. I stąd też nazwa mozaiki – „O pięknej złotniczance”, tylko po prostu nie legenda, a mozaika.

Anna Kovalova: Co właściwie przedstawia mozaika? Co chciałaś opowiedzieć poprzez tę postać?

Anna Rupa: Na mozaice widzimy dziewczynę, która patrzy w lustro, ale też nie widzimy jej odbicia – widzimy w lustrze swoje odbicie. I to jest nawiązanie do tego, że nie wiemy, jak ona wyglądała i że piękno jest subiektywne. Ale też chodzi o to, żebyście popatrzyli w lustro i zrozumieli, że jesteście sami tą piękną dziewczyną czy przystojnym mężczyzną. Lustro też się rozpływa od tego, że ona to lustro dotyka, i jakby rozpływa się jej odbicie. I to jest taka trochę magia – że jakby, jeżeli dotkniecie, to może coś się stanie.

Anna Kovalova: Czy był moment, kiedy pomyślałaś: „O Boże, ja chyba nie zdążę”?

Anna Rupa: To było kilka razy. Jeden raz może nie na poważnie, bo kiedy zaczynasz, to wydaje się, że jest minimum pracy. Też masz tak, że zaczęłam na przykład sukienkę, dróżkę pod nogami tej pięknej złotniczanki i ci się wydaje, że dobra, już jest początek, ale później rozumiesz, że aha, jest inna płytka na włosy, inna płytka na skórę.

W ogóle lustro – to jest ogromna praca po prostu przy lustrze. Może też dlatego, że nigdy z tym nie pracowałam, oczywiście, ale no, to jest trudna praca. Mieliśmy osobny pokój, żeby ciąć lustro, bo to tak się sypie i tak wszystko tam po prostu jest niebezpieczne. No, chyba najtrudniejsze było po prostu zdążyć i poradzić sobie z lustrem, bo z lustrem no to docinaliśmy i zmienialiśmy te kawałki po prostu wielokrotnie. Tym bardziej, że lustro się tnie inaczej niż płytki ceramiczne. I jakoś tak, że no, było trudno, bo wiadomo, że jak pierwszy raz… Ja w ogóle można powiedzieć, że drugi raz używam lustra, ale pierwszy raz używałam kilku kawałków w „Rybach dla Nocy Kultury”, więc to się nie liczyło, bo nie było tak trudno jak z tym ogromnym.

Anna Kovalova: To już Twoja druga mozaika, która pojawiła się na Starym Mieście w Lublinie. Co to dla Ciebie oznacza, szczególnie jako Ukrainki, która mieszka i tworzy w Lublinie?

Anna Rupa: Tak, czuję się jeszcze bardziej w domu, na swoim miejscu, bo nie wiem, możliwe, że to wpływa, bo idziesz na Stare Miasto i już wiesz, że tam kawał, taki kawałek ciebie jest na Starym Mieście. W sensie nikt o tym nie wie, ale ty o tym wiesz. Też jest takie spostrzeżenie: ktoś już ciebie kojarzy z mozaiki, ale też twoje znajome, a nawet przyjaciele i rodzina przyjeżdżają i już nie przyjeżdżają do ciebie – oni przyjeżdżają zobaczyć mozaikę po raz pierwszy, jeżeli wcześniej nie wiedzieli. I to jest takie bardzo fajne. Jak ja na przykład widziałam swoich znajomych i przyjaciół w Warszawie przed początkiem stworzenia „…o pięknej złotniczance”, to ja już mówiłam, że jak przyjedziecie jesienią, to już będziecie mieli do zobaczenia aż dwie mozaiki. I to taka fajna też motywacja, nie wiem, jakieś takie już poważne zaproszenie do Lublina. I też a propos Lublina, nie wiem, chyba ta mozaika sprzyja temu, żeby zwracać uwagę, żeby tak trochę jeszcze może więcej turystów zapraszać, bo lustro sprawia to, że jednak trudno przejść mimo i dużo, dużo osób podchodzi robić sobie zdjęcie w tym lustrze, więc dla mnie chyba to będzie taki punkt turystyczny. Przynajmniej ja tak chciałam i na razie widzę, że tak jest.

Anna Kovalova:  Jeśli chcą Państwo zobaczyć na własne oczy mozaikę Anny Rupy „…o pięknej złotniczance”, znajdą ją Państwo przy ulicy Złotej 1 na lubelskim Starym Mieście. Dziękuję Państwu za uwagę. Do usłyszenia za tydzień. Anna Kovalova, Radio Lublin.

Fot. Anna Rupa / nadesłane

________________________________________________________________________________________________________________________

Анна Ковальова:

Нова мозаїка в Любліні розповідає не лише історію прекрасної доньки золоторя з вулиці Злотої, а й… дещо про нас самих. Що саме? Про це – вже за мить. Вітаю, біля мікрофону Анна Ковальова.

——

Сьогодні я хочу розповісти вам про нову мозаїку «…про прекрасну доньку золотаря», яка з’явилася на Люблінському Старому місті. Її авторка – Анна Рупа, українська фотографка та мисткиня, яка вже кілька років живе і працює в Любліні. Звідки виникла ідея створити мозаїку «…про прекрасну доньку золотаря»? Послухаймо.

Анна Рупа: Ідея виникла після того, як я отримала запрошення на «Фестиваль на Золотій», який відбувся 19 вересня. Моє завдання полягало у створенні мозаїки, присвяченої вулиці Золотій.

Я почала читати все, що могла знайти в інтернеті про цю вулицю: від історичних фактів до легенд і різних дописів про те, що там відбувалося. Але найскладніше було проілюструвати прочитану історію.

Історичні факти, мабуть, було б складніше зобразити, адже вони передбачали б багато різних деталей і нюансів. Тому я обрала легенду. До того ж це цікаво і дітям, і дорослим. Легенда – це ніби казка: тут можна багато чого нафантазувати, дописати, домалювати, а можна й залишити все як є. Її просто легше візуалізувати. Біля мозаїки можна прочитати, що вона пов’язана з певною легендою. Але я запрошую всіх також прочитати або послухати легенду біля Козла Терески, який розташований на вулиці Золотій. Там є QR-код, за допомогою якого можна послухати або прочитати цю історію.

Анна Ковальова: Розкажи детальніше, який вигляд має мозаїка.

Анна Рупа: На самій мозаїці ми бачимо головну героїню – прекрасну доньку золотаря з волоссям, яке розвівається від вітру та має таку природну хвилясту форму. Вона дивиться на себе в дзеркало. Її поза така, ніби ще за секунду, під іншим кутом, ми побачимо її обличчя. Але насправді ми його так і не бачимо. У дзеркалі також немає її відображення. Я навмисно залишила цю таємницю, щоб ми не дізналися, який вигляд вона мала. Вона ніби хоче торкнутися дзеркала, тягнеться до нього, а воно в цей момент розпливається. Власне, уся мозаїка побудована за цим принципом: дзеркало не є цілісним, воно також складається зі шматочків, тому й розпливається. Ще один елемент мозаїки – півень, який розташований вище й трохи далі від головної героїні. Його важко помітити, тому я іноді нагадую людям, що варто підняти голову або відійти трохи далі й подивитися вгору. Саме півень був єдиним свідком її вечірнього й нічного життя. Він спостерігав за всім здалеку, тому й розташований на кам’яниці трохи осторонь від героїні. Водночас він є важливим елементом усієї історії. Без нього можна було б подумати, що це історія про Алісу в задзеркаллі чи інша казка. Хоча героїня рудоволоса, а не блондинка, півень усе одно відіграє важливу роль у цій легенді.

Анна Ковальова: У тебе було мало часу на створення цієї мозаїки. Чи був момент, коли ти думала, що не встигнеш?

Анна Рупа: О, так! Таке траплялося, мабуть, двічі, а може, навіть і більше. Перший раз – ще на початку, коли ти вже щось почав робити, але ще не до кінця розумієш, скільки всього попереду. Водночас бачиш, як багато роботи й скільки різних матеріалів потрібно використати: і дзеркало, і плитку, і каміння. Тоді дуже важко навіть оцінити, чи встигаєш ти, чи ні. Починається паніка: здається, що нічого не встигнеш. Хочеться покликати мільйон людей на допомогу, але водночас надмірна кількість помічників може трохи заважати. Другий раз це сталося вже тоді, коли можна було реально оцінити обсяг виконаної роботи й зрозуміти, чи встигаєш ти. І ти усвідомлюєш, що не встигаєш, але не можеш просто сказати: «Перенесімо все на один день». Адже це конкретний фестиваль, який тривав лише один день – 19 вересня. Монтаж мозаїки мав відбутися 18 вересня, тож жодних відтермінувань не було. Було дуже важко. Довелося щодня викладатися на максимум і працювати понад 12 годин. Так тривало шість днів поспіль – по 12-14 годин на день. Ти мав вийти з майстерні лише тоді, коли виконав певні завдання, завершив конкретні елементи. Хоча навіть тоді я дозволяла собі деякі послаблення: казала собі, що наступного дня прийду раніше й дороблю ті кілька відсотків, які не встигла завершити напередодні. Це дуже важко, адже за такого темпу роботи ти просто не встигаєш відновитися за ніч. Ти не повертаєшся наступного ранку зовсім іншою людиною, сповненою сил, і тобі дедалі важче викладатися на максимум.

Анна Ковальова: Це вже друга твоя мозаїка в просторі Старого міста Любліна. Чи змінилися після цього твої стосунки з містом?

Анна Рупа: Мені здається, що так. Коли я влітку приїжджала до Любліна після від’їзду, то відчувала зовсім інші емоції. Ніби мені видали сертифікат, який підтверджує: ось, тепер я справді мешканка Любліна. Можливо, я саме так інтерпретувала ключі, адже багато хто казав, що це ключі від міста. Тож, мабуть, я їх усе-таки отримала. Можливо, на це також вплинули нові знайомства, адже тепер хтось уже чув моє ім’я. Не знаю, наскільки це змінило моє ставлення, але щонайменше тепер, коли я приходжу до Старого міста, я відчуваю, що там є величезна частина мене, частина моєї душі. І як тепер не відчувати зв’язку з Любліном? Я й раніше вважала його своїм домом, але тепер цей зв’язок став іще міцнішим, а моє ставлення до міста наповнилося додатковим теплом. Насправді, коли мене не було тут близько місяця, мені дуже хотілося повернутися. І я вже знала, що перебуваю на своєму місці. Ще одним цікавим відкриттям для мене стало те, що тепер друзі приїжджають до Любліна не лише заради зустрічі зі мною, а й для того, щоб побачити мої мозаїки. У серпні я була у Варшаві й уже запрошувала друзів приїхати у вересні або жовтні – не обов’язково на відкриття, а просто для того, щоб побачити вже дві мої мозаїки.

Анна Ковальова:

Якщо ви хочете побачити мозаїку Анни Рупи «…про прекрасну доньку золотаря» на власні очі, шукайте її за адресою: вулиця Злота, 1, на Люблінському Старому місті.

Дякую за увагу. До зустрічі наступного тижня. Анна Ковальова, Радіо Люблін.