18.10.2026 Борщ український по-люблінськи

Анна Ковальова:

Вовна, ткацький верстат і традиційні візерунки. Як створюють гуцульські ліжники та гуні? І чому варто берегти давні ткацькі техніки? Про це – вже за мить. Вітаю, біля мікрофона – Анна Ковалова.

—–

Сьогодні запрошую вас до розмови з Русланою Гончарук, яка походить із села Яворів в Українських Карпатах. Вона займається ткацтвом із дитинства – цього ремесла навчилася від мами та бабусь. Руслана створює традиційні вовняні вироби, поєднуючи давні візерунки з власними ідеями. А про те, як народжуються ці незвичайні ткані вироби та чому важливо передавати цю традицію наступним поколінням, розповість сама Руслана Гончарук.

Руслана Гончарук: Моя прабабуся, бабуся і багато поколінь до них ткали на верстатах ліжники й гуні. Так це передалося мені від мами. Вона привчала мене змалечку, ще з п’яти років. І так у нашому селищі: коли маленька дитина має чотири, п’ять чи шість років, її привчають до ткацтва. І це передається вже багато років, багато поколінь.

Анна Ковальова: А ви передаєте це наступним поколінням?

Руслана Гончарук: Так, звісно, я навчаю своїх дітей ткати, але їх не змушую. Хочу, щоб у них було бажання до цього. Тому в нас так і є. Це не робота, це бажання, це натхнення. І воно дає свої результати.

Анна Ковальова: Можна сказати, що ви взагалі не працюєте?

Руслана Гончарук: Так, я відпочиваю. Ну, звісно, це фізична робота, і праця ця дуже нелегка. Тому що ми починаємо з миття вовни, прядіння, а це великі й тривалі процеси. Але якщо є любов до цього, натхнення в серці, любов до творчості, то все дається легко. Уже забуваєш про ці складні процеси.

Анна Ковальова: Можете розказати про ці процеси від А до Я?

Руслана Гончарук: Починається все зі стрижки овець. Зістригають вовну, потім миють її, парять у гарячій воді, сушать і перебирають. Жовту до жовтої, білу до білої, сіреньку до сіренької, чорну до чорної. Це натуральні кольори: білий, чорний, сірий. Потім ми кладемо вовну в гребінь. Раніше гребінь був ручний, і це було дуже важко робити вручну, тому що це такі щітки, які розпушують вовну. Зараз цей процес уже механізували, і стало легше обробляти велику кількість вовни. Тому що вручну це робиться дуже повільно, і за день можна було обробити лише кілька кілограмів вовни. Потім прядуть на веретені, вручну. Так і прядуть ниточки на веретені. Тоненькі, товстіші – і потім уже навивають на верстат. На верстат навивають тоненьку ниточку – це основа, а потім уже трохи товстіші нитки. А коли виткано виріб, ми кладемо його у воду. Є валило біля річки – там збудовані такі конструкції, куди вода затікає, витікає і крутиться, як у пральній машинці. Виріб валяється там приблизно чотири години або й довше. Тоді він збивається, стає чистим, набуває потрібної форми, і його вже можна висушувати. Усе, виріб готовий.

Анна Ковальова: Повернімося до ваших робіт. Ми зараз стоїмо, скажімо так, у вашому гніздечку культури. Що вам найбільше подобається робити? Я дивлюся, тут гуні, камізельки, килими, а також маленькі килими на стіни.

Руслана Гончарук: Для мене все цікаво: і килимки. Я беру давні візерунки, класичні візерунки, ті, що залишили нам предки, які ви щойно бачили. Ці візерунки досі використовуються.

Я дуже люблю використовувати їх у своїй роботі. Також люблю творити, тому що повторювати – це добре, так можна зберігати традицію, але створювати щось нове – це вже ніби новий подих, нове бачення. Тому я додаю нові візерунки. Також люблю більше гуні робити. Це одяг. Я люблю дивитися на людей, які носять гуні. Вони стають такими живими. Вироби не просто висять десь на вішалках, а перебувають у русі, стають живим одягом. І це мене захоплює.

Анна Ковальова: У 2020 році карпатське ліжникарство внесли до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України. Чому, на вашу думку, сьогодні варто зберігати цю традицію?

Руслана Гончарук: Тому що це наш подарунок від предків. Я думаю, що це важливо, адже так ми пам’ятатимемо, хто ми, яка в нас прекрасна мова, яке в нас коріння, які світлі люди, люди сонця. Тобто ми – люди сонця, і ми завжди маємо пам’ятати про це та пишатися цим.

Анна Ковальова: Мені дуже подобається, що зараз усе це повертається в сучасну культуру. Можна сказати, що ми починаємо популяризувати ці традиції на сучасному рівні.

Руслана Гончарук: Я теж думаю, що це дуже добре. Тому що коли культура просто стоїть десь у музеях і її дуже рідко хтось бачить, то це призводить до забуття. А коли ми вдягаємо ці речі, користуємося ними й ідемо далі, це надихає нас і нагадує, звідки ми маємо таку силу. Тому що в нас є таке коріння від предків, тому ми сильні люди. Треба завжди пам’ятати, звідки ми, і цінувати те, що в нас є.

Анна Ковальова: Моєю гостею була Руслана Гончарук – українська народна майстриня, яка займається традиційним гуцульським ткацтвом. Дякую за увагу.