Anna Kovalova: Czy można podróżować bez uprzedzeń? I czy książka napisana niemal sto lat temu może dziś zaskakiwać swoją aktualnością? Witam, przy mikrofonie Anna Kovalova.
Dziś zapraszam Państwa na rozmowę o książce „Czar Maroka” Sofii Jabłońskiej – reportażu z podróży do Maroka, który ukazał się we Lwowie w 1932 roku. Ukraińska podróżniczka, pisarka i fotografka opisała ten kraj z perspektywy wolnej od kolonialnego spojrzenia, skupiając się przede wszystkim na ludziach i ich codziennym życiu. O książce, jej autorce i o tym, dlaczego „Czar Maroka” wciąż znajduje nowych czytelników, opowie Olga Maciupa z Wydawnictwa Warsztaty Kultury w Lublinie. Zapraszam do wysłuchania naszej rozmowy.
Olga Maciupa: „Czar Maroka” to książka o innych, o nas i w ogóle o świecie. To reportaż, ale bardzo nietypowy. Powstał w latach 20. XX wieku, w okresie modernizmu. Dziś reportaż jest jednym z najważniejszych gatunków literackich, ale wtedy dopiero się kształtował. Sofia Jabłońska była jedną z jego prekursorek – podróżowała i opisywała to, co widziała, bardzo naturalnie i bez sztuczności. Myślę jednak, że miała również ambicje literackie. W efekcie powstało coś pomiędzy reportażem a dziennikiem podróży z elementami prozy artystycznej.
Anna Kovalova: Dzisiaj powiedzielibyśmy, że to po prostu travel blog.
Olga Maciupa: Tak, właściwie można tak powiedzieć. „Czar Maroka” to pierwsza z trzech książek. Później ukazały się jeszcze „W kraju ryżu i opium” oraz „Dalekie horyzonty”, opisujące kolejne podróże, przede wszystkim do Chin. Razem tworzą swoistą trylogię podróżniczą.
Anna Kovalova: Sofia Jabłońska przez prawie całe życie mieszkała we Francji. Czy podkreślała w swoich książkach, że jest Ukrainką? Czy wyraźnie się z tym identyfikuje?
Olga Maciupa: Tak. Pochodziła z Galicji, ale później wyjechała na studia do Francji. Tam wyszła za mąż, mieszkała przez wiele lat i została pochowana. Jednocześnie nawet w „Czarze Maroka” wyraźnie zaznacza swoją ukraińską tożsamość. To spojrzenie osoby pochodzącej z narodu, który w latach 20. XX wieku nie miał własnego państwa, daje jej szczególną wrażliwość na kwestie kolonializmu. Patrząc przez pryzmat własnych doświadczeń, dostrzega dyskryminację mieszkańców Maroka ze strony Europejczyków, zwłaszcza Francuzów. W książce opisuje nawet sprzeczkę z Francuzem, którego ostro krytykuje za pogardliwy stosunek do Marokańczyków. Oczywiście sama była Europejką i patrzyła na świat z perspektywy białej kobiety. To również jest część jej doświadczenia. Ciekawe jest jednak to, że nie próbuje przemawiać w imieniu innych. Zamiast tego opisuje własne emocje i obserwacje – to, co sama czuje i widzi. Nawet Wołodymyr Wynnyczenko (ukraiński polityk oraz prozaik) zarzucał jej zbytni subiektywizm i twierdził, że powinna bardziej opisywać świat niż siebie. Ja jednak uważam, że właśnie pod względem etycznym takie podejście jest uczciwsze. Nie mogła opowiedzieć o doświadczeniu czarnoskórych mieszkańców Maroka, bo go nie przeżywała. Mogła natomiast szczerze opisać własne spojrzenie na świat.
Anna Kovalova: To bardzo ciekawe. Ona należała do nielicznych osób, które w tamtych trudnych czasach miały możliwość podróżowania.
Olga Maciupa: Zdecydowanie. Była niezwykle odważna. Warto pamiętać, że była córką prawosławnego księdza. Oczekiwano od niej skromności, posłuszeństwa i życia zgodnego z obowiązującymi normami. Tymczasem młoda dziewczyna z galicyjskiego miasteczka postanowiła ruszyć w świat. To były czasy, gdy istniały już telefony, telegraf czy fotografia, ale oczywiście nie było internetu ani możliwości szybkiego kontaktu z bliskimi. Od zawsze fascynowały ją nowinki technologiczne. W Tarnopolu organizowała pokazy filmowe, zajmowała się fotografią i właśnie dzięki temu zarobiła pieniądze na wyjazd do Paryża. Paryż był wówczas jednym z najważniejszych centrów życia artystycznego i intelektualnego. Marzyła o karierze aktorskiej, ale żeby się utrzymać, podejmowała różne prace – była modelką, wykonywała także prace fizyczne. A z Francji znacznie łatwiej było podróżować do francuskich kolonii, które dla mieszkańców Europy Środkowo-Wschodniej pozostawały niezwykle egzotyczne. Jej podróże spotykały się z dużą krytyką. W gazetach pisano, że młoda kobieta nie powinna samotnie wyjeżdżać tak daleko. Jak zauważyła tłumaczka „Czaru Maroka”, Iwona Boruszkowska, gdyby Sofia Jabłońska żyła dziś, zapewne byłaby influencerką albo podróżniczą blogerką. Lubiła fotografować samą siebie, pozostawiła po sobie wiele autoportretów. Była kobietą naprawdę nietuzinkową i jak na swoje czasy wręcz rewolucyjną.
Anna Kovalova: Olu, który fragment książki zrobił na Tobie największe wrażenie?
Olga Maciupa: Jest taki moment, kiedy wyrusza na pustynię. Oczywiście nie wiemy, gdzie kończy się dokument, a zaczyna literacka kreacja, ale sama wyprawa była bardzo niebezpieczna. Zepsuł się samochód, kończyła się woda, panował ogromny upał, zostało im tylko kilka pomarańczy. Okolica była pełna band rabunkowych i praktycznie nikt nie kontrolował tego terenu. To pokazuje, jak bardzo pociągała ją przygoda i egzotyka. Trzeba też pamiętać, że miała wtedy około dwudziestu lat. To wiek, w którym człowiek idzie naprzód bez większego oglądania się za siebie. Myślę, że ta odwaga była w dużej mierze odwagą młodości.
Anna Kovalova: Zbliża się sezon urlopowy. Poleciłabyś zabrać tę książkę w podróż?
Olga Maciupa: Zdecydowanie tak. To książka o podróżowaniu i o odkrywaniu świata. Czytanie o podróżach podczas własnej podróży ma w sobie coś wyjątkowego i wydaje mi się, że to idealna lektura na wakacje.
Anna Kovalova: To była rozmowa z Olgą Maciupą o książce „Czar Maroka” Sofii Jabłońskiej. Publikacja ukazała się dzięki wsparciu Ukraińskiego Instytutu Książki, w Polsce można ją kupić między innymi w Warsztatach Kultury w Lublinie. Dziękuję Państwu za dziś. Do usłyszenia za tydzień – Anna Kovalova, Radio Lublin.
Fot. Grzegorz Martyniuk
_______________________________________________________________
А зараз ви можетет прослухати українською мовою.
Анна Ковальова: Чи можливо подорожувати без упереджень? І чи книжка, написана майже сто років тому, може й сьогодні дивувати своєю актуальністю? Вітаю! Біля мікрофона Анна Ковальова.
Сьогодні запрошую вас на розмову про книжку «Чар Марока» Софії Яблонської – репортаж із подорожі Марокко, що вийшов друком у Львові 1932 року. Українська мандрівниця, письменниця та фотографка описала цю країну, уникаючи колоніального погляду, зосередившись насамперед на людях та їхньому повсякденному житті. Про книжку, її авторку, а також про те, чому «Чар Марока» й сьогодні знаходить нових читачів, розповість Ольга Мацюпа з видавництва «Майстерні культури» (Warsztaty Kultury) у Любліні. Запрошую вас послухати нашу розмову.
Оля Мацюпа: «Чар Марока» – це про інших, про нас і загалом про цей світ. Бо це репортаж, але не типовий. Це книжка, яка була написана у 20-х роках ХХ століття, в період модернізму. Жанр репортажу протягом ХХ і ХХІ століть набув великого розмаху. Натомість тоді він ще не був так усталений, і Софія Яблонська – одна з таких піонерок, яка просто подорожувала й писала те, що бачила. Тому це було дуже натурально. Але я думаю, що в неї теж були амбіції писати художню прозу. Однак вийшов такий документальний щоденник із художніми елементами.
Анна Ковальова: Зараз ми б сказали, що це такий тревел-блог.
Оля Мацюпа: Так, тревелог, насправді так. «Чар Марока» – це одна з трьох частин, тому що в неї є ще «В країні рижу та опію» і «Далекі обрії» – про наступні подорожі, передусім до Китаю. Вона також здійснила навколосвітню подорож, і так сформувалася своєрідна трилогія тревелогів.
Анна Ковальова: Чи згадує у своїх творах Софія Яблонська, що вона українка? Чи позиціонує вона себе так?
Оля Мацюпа: Ну, по-перше, так. Власне, вона походила з Галичини, але пізніше, емігрувала до Франції на навчання. Там вона одружилася і жила у Франції, у них із чоловіком був свій маєток. Вона й похована у Франції. Натомість, звичайно, навіть у «Чарі Марока» вона підкреслює, що є українкою. І ця оптика дівчини з ідентичністю, яка у двадцятих роках ХХ століття не мала власної державності, теж відкриває певний погляд на колоніальний дискурс. Скажімо так, крізь призму своєї особистості, своєї українськості вона помічає й гостріше реагує на якісь тригерні речі чи дискримінацію самих мешканців Марокко з боку західних еаропейців, зокрема французів. У неї є така перепалка з французом, якого вона дуже критикує за те, що він із такою зверхністю дивиться на марокканців. Хоча все одно вона була білою людиною, і ця оптика білої людини в неї була. Тобто це її досвід. Але цікаво, що вона не пише про когось об’єктивізовано, а часто звертається до того, що вона відчуває: що я відчуваю, що я бачу. Вона описує свої переживання. І навіть Володимир Винниченко говорив їй про надмірний суб’єктивізм, мовляв, вона повинна більше описувати світ. Але мені здається, що в контексті етичності це важливіше. Тому що вона не може передати досвід темношкірої людини в Марокко, бо вона нею не є. Натомість вона може написати про себе, про те, як вона сприймає і бачить світ.
Анна Ковальова: Ну, це дуже цікаво. Мені здається, вона саме той невеликий відсоток людей, які мали змогу кудись виїхати в ті складні часи.
Оля Мацюпа: Ну так, вона була дуже шаленою. Ще такий момент: вона була донькою православного священника, що додавало певних вимог. Панночка з галицького містечка, від якої всі очікували цнотливості, покори, чемності, їде світ за очі. Це час, коли вже з’являлися телефони, телеграф, фотографія. Натомість не було інтернету, не було такого зв’язку, до якого ми звикли. Тобто так, вона була дуже шаленою дівчиною. Її вабило все нове, нові технології. Наприклад, у Тернополі вона організовувала перші кінопокази, займалася фотографією. І саме завдяки цьому бізнесу назбирала гроші на навчання й поїхала до Парижа. Париж, звичайно, був таким культурним центром, куди приїжджало багато інтелектуалів і митців. Вона хотіла вчитися, мріяла про кар’єру акторки. Але, як вона сама пише, то працювала моделлю, то, як я розумію, виконувала навіть якусь фізичну роботу, наприклад прибирала, аби себе утримати. Ну і, звісно, саме з Франції був вихід на французькі колонії. Відповідно, вона могла поїхати в ці країни, які для Східної Європи, для України, для Польщі теж були дуже екзотичними. Її дуже критикували за це. Була навіть критика в газетах: мовляв, молода дівчина – куди вона поїхала? Як сказала, до речі, перекладачка «Чару Марока» Івона Борушковська, якби Софія Яблонська жила в наш час, то, ймовірно, була б блогеркою. Тому що вона дуже любила себе показувати, позувала на всіх цих фотографіях, у неї дуже багато автопортретів. Тому так, вона була нетиповою і дуже шаленою, революційною для свого часу дівчиною.
Анна Ковальова: Олю, який фрагмент із книжки тебе вразив найбільше?
Оля Мацюпа: Наприклад, є епізод, коли вона їде в пустелю. З її слів – хоча ми теж не знаємо, де є домисел, а де вона дійсно документує події, адже це репортаж. Але в цій пустелі було дуже небезпечно: у них поламалася машина, пекуче сонце, закінчувалася вода, залишилися лише апельсини. Там, як я розумію, були й розбійницькі угруповання, на які можна було натрапити, а цю територію ніхто не контролював. Тобто це було дуже ризиковано для неї. Ймовірно, її тягнуло в цю екзотику, але вона була ще дуже юною. Це теж треба враховувати. «Чар Марока» вийшов, коли їй було приблизно двадцять років. Вона була дуже молодою, а це такий вік, коли ти йдеш уперед і менше озираєшся назад. Тому ця відвага – теж така юнацька.
Анна Ковальова: Зараз якраз час відпусток. Чи радиш узяти цю книжку із собою в подорож?
Оля Мацюпа: Я думаю, так, однозначно. Тому що це книжка про подорож. Про подорож у спекотний край. Мені здається, читати про подорожі під час власної подорожі – це саме те, що потрібно.
Анна Ковальова:
Ви слухали розмову з Ольгою Мацюпою про книжку «Чар Марокa» Софії Яблонської. Видання побачило світ за підтримки Українського інституту книги, в Польщі книжку можна придбати, зокрема, у «Warsztatch Kultury» в Любліні. Дякую за увагу та до зустрічі наступного тижня – Анна Ковальова, Радіо Люблін.