Anna Kovalova:
Od artysty do żołnierza – historia, w której sztuka spotyka się z wojną. Posłuchajcie tej niezwykłej historii. Witam, przy mikrofonie Anna Kovalova.
Pavlo Kovach to ukraiński artysta związany z Lwowską Narodową Akademią Sztuki. Od 2012 roku jest jednym z założycieli i członkiem Open Group – grupy, która między innymi prezentowała Pawilon Ukraiński na Biennale w Wenecji w 2019 roku oraz Pawilon Polski na Biennale w 2024 roku pod opieką kuratorską Marty Czyż. Pavlo mieszka i tworzy we Lwowie, a od 2023 roku służy także w Siłach Zbrojnych Ukrainy.
W Galerii Labirynt mogą Państwo zobaczyć jego wystawę „Hoc est corpus meum”, o której sam artysta opowie.
Pavlo Kovach: Wystawa – jest dość trudna. Jest nawet zbyt trudna i została tak zaprojektowana celowo. To znaczy, jest tu bardzo wiele różnych historii. Każdy element….. nie ma tu rzeczy przypadkowych, a tych elementów jest naprawdę dużo. W pewnym sensie ta ekspozycja składa się z trzech głównych części. Jest więc sala, która wita widza, do której trafia się jako pierwszej. Z jednej strony jest ona pewną atrapą biurokratycznego gabinetu, zbudowaną bezpośrednio na wzór tego, w którym pracowałem na początku służby wojskowej. To taki rodzaj muzeum – archiwum wojennego – można to tak nazwać. Z drugiej strony rozmiary tej przestrzeni odpowiadają mniej więcej rozmiarom samochodu, którym przywieziono te prace . A z trzeciej strony ta przestrzeń to chłodnia, w której przechowuje się ciała. I właściwie wideo, zatytułowane „Próg”, znajdujące się w ostatniej sali, pokazuje, jak sprzątam taki samochód-chłodnię w Drużkiwce – zmywam z niego ślady krwi i pozostałości ludzkich ciał. W związku z tym całość została zbudowana wokół tych trzech etapów. Jest więc pierwszy – wejściowy: przechodzimy przez ten gabinet, a potem wybieramy, czy idziemy w lewo, czy w prawo. Są dwie możliwości – czego na przykład nie ma w chłodni. I w tym przypadku możemy zdecydować, czy zaczynamy oglądać ekspozycję od prawej strony i idziemy w lewo, czy od lewej i idziemy w prawo. Czy istnieje właściwy wybór? Nie – to zależy wyłącznie od was, od tego, jak chcecie.
Anna Kovalova: Od 2023 roku służy pan w wojsku. Jak być jednocześnie artystą i żołnierzem?
Pavlo Kovach: No cóż – to jest trudne. Z jednej strony to różne rzeczy, z drugiej – w gruncie rzeczy nie aż tak różne. To kolejny zawód, który musiałem opanować. I po prostu się tym zajmujesz. Dość długo szukałem swojego miejsca w wojsku – to nie było tak, że od razu. Dla mnie ważne jest poczucie, że wykonuję istotną pracę. Nawet jeśli jest trudna – to właśnie daje mi satysfakcję. Działalność w ramach współpracy cywilno-wojskowej – jest trudna: pracujesz z ciągłymi stratami, rozmawiasz z rodzinami, które straciły bliskich. To bardzo obciążająca psychicznie praca. Jeśli jesteś na Wschodzie, zajmujesz się ewakuacją ciał, oglądasz ciała żołnierzy – swoich towarzyszy broni. Ale rozumiesz, że to bardzo ważne. To trudna praca, ale wszystko jest względne. Bycie w okopie na linii frontu jest jeszcze trudniejsze. Wszystko jest relatywne. Każdy szuka miejsca, w którym będzie najbardziej efektywny – tak samo jak osoby cywilne. Wydaje mi się, że bardzo ważne jest, żeby być użytecznym i wspierać wojsko. Jeśli nie możesz brać bezpośredniego udziału, to możesz angażować się w wolontariat czy inne działania – to zależy od tego, gdzie się odnajdujesz i gdzie jesteś najbardziej potrzebny.
Anna Kovalova: Ale to w gruncie rzeczy ciągła praca ze śmiercią. Czyli cały czas trzeba to w sobie nosić i przeżywać ten ból.
Pavlo Kovach: Człowiek przyzwyczaja się do wszystkiego – jak już mówiłem – do tego również. Dla osób, które się z tym nie zetknęły, wydaje się to czymś bardzo strasznym. Ale do wszystkiego można się przyzwyczaić. Jak już mówiłem – myślę, że to będzie miało negatywny wpływ na psychikę, kiedy to wszystko się skończy, kiedy pojawi się pauza. Wtedy organizm odpuści – i właśnie wtedy będzie trudniej z tym żyć. Teraz faktycznie funkcjonujesz w ciągłym stresie, niezależnie od tego, jak bardzo chciałbyś wyglądać na spokojnego i jak bardzo próbujesz to ukryć.
Anna Kovalova: Jak wygląda to przyzwyczajenie? Czy w pewnym momencie człowiek się „wyłącza” i przestaje zwracać uwagę na pewne rzeczy?
Pavlo Kovach: To fizjologia człowieka – mechanizm samozachowawczy. Gdybyśmy wszystko przeżywali za każdym razem od nowa i wszystko pamiętali, prowadziłoby to do bardzo poważnych zaburzeń psychicznych, a także fizycznych, bo to wszystko jest ze sobą powiązane. To nasz układ nerwowy w ten sposób sam się chroni.
Anna Kovalova: Jaki był najtrudniejszy moment w Pana służbie?
Pavlo Kovach: Najtrudniejsze jest chyba jednak rozmawianie z rodzinami – mimo że to nie my bezpośrednio przekazujemy im wiadomość. Nie wykonujemy tego aktu: nie pukamy do drzwi, ktoś nam nie otwiera i nie przekazujemy tej pierwszej informacji. Ale wydaje mi się, że to jest tutaj najtrudniejsze. Praca bezpośrednio z ciałami – to też trudne, ale w sensie fizycznym: zapach, wszystkie te aspekty. To jest fizycznie odpychające. Ale do tego również można się przyzwyczaić.
Anna Kovalova: Moim Gościem był Pavlo Kovach. Wystawę pt.: „Hoc est corpus meum” można oglądać w Galerii Labirynt przy ul. Popiełuszki 5 w Lublinie do 31 maja.
Dziękuję Państwu za dziś. Do usłyszenia za tydzień Anna Kovalova.
Fot. Anna Kovalova
___________________________________________________________________________________________________________
А зараз ви можете прослухати матеріал українською мовою.
Анна Ковальова: Від митця до військового – історія, у якій мистецтво зустрічається з війною. Запрошую вас послухати цю розмову. Вітаю, біля мікрофона Анна Ковальова.
———
Павло Ковач – український митець, пов’язаний із Львівською національною академією мистецтв. З 2012 року він є одним із засновників і учасником Open Group – групи, яка, зокрема, представляла Український павільйон на Венеційській бієнале у 2019 році, а також Польський павільйон на Бієнале 2024 року під кураторством Марти Чиж. Павло мешкає і працює у Львові, а з 2023 року також служить у Збройних силах України.
У Галереї «Лабіринт» ви можете побачити його виставку «Hoc est corpus meum», про яку далі розкаже сам – Павло Ковач.
Павло Ковач: Виставка – вона досить складна. Вона навіть занадто складна, і вона спеціально так зроблена. Тобто тут дуже багато різних історій. Тобто кожна річ, тут немає випадкових речей, і цих речей дуже багато. Вона, в певній мірі, складається з трьох основних пунктів. Тобто є зала, яка вас зустрічає, в яку ви перше потрапляєте, яка, з однієї сторони, є такою бутафорією певного бюрократичного кабінету, який зроблений безпосередньо з того кабінету, де я працював на початку в війську. Це такий музей, архів воєнний, можна так назвати. З другої сторони, пропорції даного приміщення — це приблизно ті пропорції автомобіля, в якому привезли ці роботи, тобто це десь такий простір. І з третьої сторони, цей простір – це рефрижератор, де зберігаються тіла. І власне, останнє відео, яке називається «Поріг», в останній залі, показує, де я прибираю таку машину-рефрижератор у Дружківці, відмиваю її від слідів крові і залишків людських тіл. Відповідно, вона побудовано на ці три етапи. Тобто є перший – вхідний: ми проходимо через цей кабінет, і потім ми вибираємо, чи йдемо наліво, чи йдемо направо. Є дві можливості, чого немає, наприклад, у рефрижераторі. І в даному випадку ми можемо вибрати, чи ми починаємо дивитися експозицію з правої сторони і йдемо наліво, чи з лівої сторони і йдемо направо. Чи є правильний вибір? Ні, немає – це залежить тільки від вас, як вам хочеться.
Анна Ковальова: З 2023 року ви приєдналися до війська. Як бути художником і військовим?
Павло Ковач: Та як, та це складно. З одного боку – різні речі, з іншого боку – насправді не такі різні. Це ще одна професія, яку мені прийшлось опанувати. І ти цим займаєшся. Я досить довго себе шукав у війську -це не так, щоб зразу. Мені важливо розуміти, що я виконую важливу роботу. Нехай вона буде складна, але для мене важлива – це сатисфакція. І працювати в ЦВС (civil military connection in Ukraine) – це складно: ти працюєш з постійними втратами, ти спілкуєшся з родинами, які втратили рідних. Це ментально дуже складна робота. Якщо ти перебуваєш на Сході, ти займаєшся евакуацією тіл, ти оглядаєш тіла військових, побратимів твоїх. Але ти розумієш, що це дуже важливо.Це складна робота, але це все до порівняння. Перебувати в окопі на нулі – ще складніше. Це все відносно. І кожен себе шукає, де він буде ефективніший. Так само, як і цивільні особи. Мені здається, дуже важливо бути ефективним, підтримувати військових, якщо ти не можеш безпосередньо брати участь. Волонтерством займатися, чи інше — це залежить від того, де ти себе знаходиш, де ти ефективніший.
Анна Ковальова: Але це постійно, по суті, робота зі смертю. Тобто ти постійно маєш триматися всередині і переживати цей біль.
Павло Ковач: Людина звикає до всього, як я вже казав, і до цього також. Тобто воно здається таким, якби людям, хто з цим не стикався, звичайно, це працює як щось страшне. Ти до всього звикаєш. Я вже казав: я думаю, воно дасть негативні свої впливи на психіку, коли все закінчиться, коли буде пауза. Тоді організм відпустить, і от коли він відпустить, тоді буде складніше з цим жити.
Зараз ти дійсно перебуваєш у постійному стресі, як би тобі не хотілося, як би ти зовні не виглядав спокійно, як би ти не намагався це приховувати.
Анна Ковальова: Це звикання – воно як виглядає? Ти в певний момент відключаєшся і просто звикаєш до цього, і не звертаєш на якісь моменти уваги.
Павло Ковач: Це фізіологія людини, самозбереження. Тобто в тебе, якщо б ми все переживали, і кожен раз переживали ще раз, і все пам’ятали, це були б дуже складні ментальні відхилення і фізичні відхилення так само, я думаю, тому що це всі поєднані речі. Тобто це наша нервова система так себе самозберігає.
Анна Ковальова: Який найважчий момент ви пережили у війську?
Павло Ковач: Найважче, напевно, все-таки спілкуватися з родинами, при тому, що ми не сповіщаємо безпосередньо родину. Тобто ми не робимо цей акт, ми не стукаємо в двері, нам не відкриває хтось, і ми не даємо цієї першої інформації. Мені здається, оце найскладніше тут. Працювати безпосередньо з цим – ну, це дуже, скажімо так, страшно: в плані запаху, в плані цих всіх речей. Це страшно фізично, це повне відторгнення і так далі. Але до цих речей ти так само звикаєш.
Анна Ковальова: Моїм гостем був Павло Ковач. Виставку під назвою «Hoc est corpus meum» можна відвідати в Галереї «Лабіринт» за адресою вул. Popiełuszki 5 у Любліні до 31 травня. Дякую за увагу, до зустрічі наступного тижня, Анна Ковальова.