„Dziś w rozmowie ukraińska fotografka, która uchwyciła poruszające historie z okupowanej Buczy.
Anna Kovalova:
Dobry wieczór, przed mikrofonem Anna Kovalova.
Zapraszam Państwa na dokończenie rozmowy z ukraińską fotografką – Oleną Grom. Artystka zaczęła interesować się fotografią w 2008 roku. Od 2016 roku jej prace skupiają się na ludziach i miejscach dotkniętych rosyjską agresją. Jej projekty były wystawiane w Ukrainie i za granicą, w tym w Europie, Azji i Stanach Zjednoczonych.
Autorka mówi, że historie jej bohaterów uwiecznionych na fotografiach pozostają z nią.
Olena Grom: Tak, ze mną… Jakoś przyzwyczaiłam się do tego, że moje życie i praca tak się przeplatają, że już nie mogę ich rozdzielić. Ale nauczyłam się czasem mówić sobie: „Pomyślę o tym jutro”. Kiedy pracuję z ludźmi, moja fotografia ma charakter społeczno-konceptualny, czyli moja praca opiera się w dużej mierze na dokumentalistyce. Ważne jest dla mnie uchwycenie śladu czasu, jak dla wszystkich fotografów dokumentalnych. Słucham wielu różnych opowieści, zwłaszcza tych, którzy przeżyli okupację w Buczy. To był duży projekt, który realizowałam przez rok. Jeździłam po obwodzie kijowskim, fotografując ludzi, którzy stali się ofiarami wojny, którzy przeżyli okupację lub byli w niewoli – to były różne historie.
Anna Kovalova: To te dwa projekty „Rzeź w Buczy” i „Sztuka życia w strefie krytycznej”?
Olena Grom: Tak, to jest „Sztuka życia w strefie krytycznej”. Słuchałam wielu różnych relacji i w tym czasie byłam bardzo emocjonalna, empatyczna. Płakałam razem z tymi ludźmi, obejmowałam ich. Ale potem mogę się zatrzymać i powiedzieć sobie: „Stop, to jest praca, a to jest moje życie, i muszę zrobić jeszcze wiele innych rzeczy”. Mam wiele planów, więc mogę powiedzieć sobie: „Pomyślę o tym jutro”, jak Scarlett w znanej książce. Projekt „Sztuka życia w strefie krytycznej” powstał w 2022 roku, kiedy wróciłam do Buczy. To były pierwsze dni. Wróciliśmy z mężem, żeby sprawdzić, czy nasz dom ocalał. Byliśmy bardzo szczęśliwi, kiedy zobaczyliśmy, że dom stoi, choć nawet na to nie liczyliśmy. Postanowiłam zostać w Buczy na kilka tygodni, żeby zrozumieć, co tam się działo. Widzieliśmy spalone domy, czuliśmy zapach ciał. Jeździłam na ekshumacje, widziałam tych ludzi, ciała zmarłych, stałam obok zniszczonego rosyjskiego sprzętu wojskowego. Postanowiłam odnaleźć ludzi, którzy przeżyli okupację, i zapytać ich o ich doświadczenia. Chodziłam ulicami, szukałam zupełnie obcych mi osób, a oni opowiadali mi, jak przetrwali. Oprócz dzielenia się swoimi przeżyciami, dawali mi jakby instrukcje przetrwania: jak ukryć się przed dronem, jak przejść przez punkt kontrolny, jak rozmawiać z Rosjanami, jak ukrywać telefony, jak leczyć rany polowe i wiele innych rzeczy. Jeden mężczyzna opowiadał, jak udawał martwego, a Rosjanie myśleli, że zginął. Dzięki temu przeżył.
Anna Kovalova: To była jakaś egzekucja, czy po prostu na ulicy udawał, że upadł?
Olena Grom: Pracował jako ochroniarz w przedsiębiorstwie przy ulicy Jablonskiej. Podczas okupacji trafił do schronu przeciwbombowego, który znajdował się na tym samym terenie. Rosjanie założyli sztab w tym budynku, a potem zaczęli zabijać mężczyzn. Jest znany kadr z wideo, gdzie rosyjscy żołnierze prowadzą ludzi z rękami założonymi na głowach i rozstrzeliwują ich za budynkiem. Na dole, w schronie, było około 100 osób, które miały nadzieję na ocalenie. Zebrali się w schronie, licząc, że tam będą bezpieczni, ponieważ został zbudowany podczas zimnej wojny. Mieli nadzieję, że tam przeżyją. Bucza jednak została bardzo szybko zajęta, a kiedy Rosjanie zdobyli budynek i dowiedzieli się, że są tam ludzie, próbowali otworzyć schron. Ludzie bali się wyjść, ale przede wszystkim nie było tam powietrza, ponieważ system wentylacji był zepsuty, więc musieli głosować, czy otworzyć, czy zostać. Ostatecznie otworzyli Rosjanom, a niektórych z nich zabito, a innych wypuszczono, mówiąc: „Uciekajcie i ukryjcie się”. Ten mężczyzna, o którym mówiłam, biegł, ale kiedy dotarł do rosyjskiego punktu kontrolnego, ktoś do niego zadzwonił, a on przypadkowo nacisnął przycisk, co skłoniło Rosjan do myślenia, że zdradził pozycje, i strzelili mu w głowę. W momencie, gdy do niego strzelali, upadł z przerażenia. Kula trafiła go w ramię. W tym momencie obok punktu kontrolnego przejeżdżał samochód cywilny. Rosjanie zobaczyli, że leży martwy, i pojechali za samochodem. Wstał i doczołgał się do jakiegoś domu, ale nie było tam nikogo, kto mógłby mu pomóc. Znalazł apteczkę i sam opatrzył ranę, przeżył do wyzwolenia Buczy przez wojsko ukraińskie. Wtedy zrozumiałam, że ci ludzie przekazują mi instrukcję przetrwania. Przetrwać w takich warunkach to sztuka. Dlatego właśnie powstała nazwa projektu „Sztuka życia w strefie krytycznej”. Kiedy wróciłam na stałe w czerwcu, kontynuowałam ten projekt, tworząc około 70 portretów historii tych ludzi.
Anna Kovalova: Co prezentujesz na wystawie w Galerii Labirynt w Lublinie?
Olena Grom: Na wystawie przedstawione są dwa projekty: pierwszy – o dzieciach wojny, który nosi tytuł „Generation” (Pokolenie dzieci wojny). Fotografowałam dzieci w obwodzie charkowskim w latach 2023-2024. Przeżyły one koszmar wojny, głód, stratę bliskich. To bardzo traumatyczne pokolenie, które nie wie, co to szkoła, ponieważ ponad 200 szkół w obwodzie charkowskim zostało zniszczonych, a dzieci są nieustannie pod ostrzałem. Uczą się online, i to jest bardzo trudny temat dla mnie i dla naszego społeczeństwa.
Drugi projekt nosi tytuł „Banalność zła”. Przedstawia fotografie z Buczy. Kiedy wróciłam do Buczy w kwietniu, dokumentowałam miejsca, w których stacjonowali rosyjscy żołnierze, zasadzki snajperów, miejsca zbrodni. To zniszczona Bucza, na zdjęciach nie ma ludzi, bo zostali zabici, nie ma rosyjskich żołnierzy, bo odeszli, zostało tylko zrujnowane miasto. W projekcie opowiadam, że muszą oni ponieść indywidualną odpowiedzialność, bo zło musi być nazwane.
Anna Kovalova: Moim gościem była Olena Grom. Prace artystki można oglądać w Galerii Labirynt przy ul. Popiełuszki 5 w Lublinie do 13 października. Dziękuję Państwu za dziś, do usłyszenia za tydzień Anna Kovalova.
…………………….
А зараз українською мовою
Анна Ковальова:
Сьогодні в інтерв’ю українська фотографка, яка зафіксувала зворушливі історії з окупованої Бучі.
Вітаю, біля мікрофона Анна Ковальова.
Запрошую вас на продовження розмови з українською фотографкою Оленою Гром. Мисткиня почала цікавитися фотографією у 2008 році. З 2016 року її роботи зосереджуються на людях і місцях, що постраждали від російської агресії. Її проєкти виставлялися в Україні та за кордоном, зокрема в Європі, Азії та Америці.
Авторка каже, що історії її героїв, увіковічених на фотографіях, залишаються з нею.
Олена Гром: Ну так, зі мною.. Я якось звикла до того, що моє життя і робота переплелися настільки, що вже не можу їх відрізнити. Але я навчилася інколи казати собі: «Я подумаю про це завтра». Коли я працюю з людьми, моя фотографія має соціально-концептуальний характер, тобто моя робота багато в чому заснована на документалістиці. Мені важливо зафіксувати слід часу, закарбувати його в історії, адже я формую цю історію, як і всі документальні фотографи. Я слухаю багато різних історій, особливо тих, хто пережив окупацію в Бучі. Це був великий проект, який я продовжувала протягом року, я їздила по Київській області, фотографуючи людей, які стали жертвами війни, які пережили окупацію чи були в полоні, це були різні історії.
Анна Ковальова: Це ось ці два проекти «Різня в Бучі» і «Мистецтво жити в критичній зоні»?
Олена Гром: Так, це «Мистецтво жити в критичній зоні». Я слухала багато різних історій, і під час цього я була дуже емоційна, емпатійна людина. Я плачу разом із тими людьми, які розповідають свої історії, обіймаю їх. Але потім я можу зупинити цей стан і сказати собі: «Стоп, це робота, а це моє життя, і я повинна ще багато чого зробити». У мене багато планів, тому я можу себе зупинити й сказати: «Я подумаю про це завтра», як Скарлетт у відомій книжці. Проект «Мистецтво жити в критичній зоні» виник у 2022 році, коли я повернулася в Бучу. Це були саме перші дні. Ми з чоловіком повернулися, щоб подивитися, чи вцілів наш будинок. Ми були дуже щасливі, коли побачили, що будинок цілий, хоча навіть не сподівалися на це. Я вирішила ще залишитися на декілька тижнів у Бучі, щоб для себе зрозуміти, що взагалі там відбувалося. Тобто ми бачили спалені будинки, відчували запах трупів. Я їздила на ексгумації, бачила цих людей, тіла загиблих, стояла поруч із знищеною російською технікою. Я вирішила знайти людей, які були в окупації, і запитати в них про їхній досвід. Я ходила вулицями, шукала цих людей — абсолютно незнайомих мені людей, на різних вулицях і вони розповідали мені, як вони виживали. Крім того, що вони ділилися своїми історіями, вони ніби давали мені інструкцію для виживання: як сховатися від дрона, як пройти блокпост, як розмовляти з росіянами, як ховати телефони, як обробляти польові поранення і багато іншого. Один чоловік розповідав, як удав із себе мертвого, і росіяни подумали, що він загинув. Таким чином він залишився живим.
Анна Ковальова: Це був якийсь розстріл, чи він просто на вулиці зробив вигляд, що впав?
Олена Гром: Він працював охоронцем на підприємстві на вулиці Яблонська. Під час окупації він потрапив у бомбосховище, яке розташовувалося там же. Росіяни зробили штаб у цьому будинку, а згодом за цим штабом почали вбивати чоловіків. Є відомий відеокадр, коли російські військові ведуть людей, вони ось так поклавши їм руки за голову, і розстріляли їх за цим будинком. Внизу в бомбосховищі було близько 100 людей, які сподівалися на порятунок. Вони зібралися в бомбосховищі, сподіваючись, що там безпечніше, адже це укриття будувалося під час холодної війни. Вони мали надію, що там вони залишаться живі. Але Буча була дуже швидко окупована і коли росіяни захопили будинок і дізналися, що там є люди, вони намагалися відкрити бомбосховище. Люди боялися, але головне, шо там не було повітря, адже там була зламана вентиляційна система, і вони змушені були голосувати на спичках: відкрити чи залишитися. Врешті-решт, вони відкрили росіянам, і деяких з них вбили, а когось звільнили, сказали: «Втікайте і ховайтесь». Потім чоловік, про якого я говорила, побіг, а коли добіг до блокпоста російського і в цей момент йому хтось подзвонив, і він випадково натиснув кнопку, що змусило росіян подумати, що він здав позиції, і вистрелили йому в голову. В цей момент, коли в нього стреляли він почав падати з переляку. Ця куля потрапила йому в плече. В цей момент біля блокпосту проїжджала цивільна машина. Росіяни побачили, що він, як мертвий лежить і вони поїхали за автомобілем. Він встав і доповз до якогось будинку, але там не було нікого, хто міг допомогти. Він знайшов аптечку і самостійно обробив рану, і жив, поки Буча не була звільнена українськими військовими. Тоді я зрозуміла, що ці люди надають мені інструкцію для виживання. Вижити в цих умовах, це і є мистецтво. Саме тому з’явилася назва проекту «Мистецтво жити в критичній зоні». Коли я повернулася остаточно в червні, я продовжила знімати цей проект, створивши близько 70 портретів історій людей.
Анна Ковальова: А що ти представляєш на виставці в Галереї Лабіринт у Любліні?
Олена Гром: На виставці представлені два проекти: перший — про дітей війни, який називається «Generation» (Покоління дітей війни). Я фотографувала дітей у Харківській області в 2023-2024 роках. Вони пережили жахи війни, голод, втрату рідних. Це дуже травмоване покоління, яке не знає, що таке школа, адже більше 200 шкіл у Харківській області зруйновано, а діти постійно під обстрілом. Вони не знають, що таке школа. Вони навчаються онлайн, і це дуже важка тема для мене і для нашого суспільства. Другий проект називається «Банальність зла». У ньому представлені фотографії з Бучі. Коли я повернулася в Бучу в квітні, я задокументувала місця, де базувалися російські військові, снайперські засідки, місця вбивств. Це травмована Буча, на фотографіях немає людей, адже їх вбили, немає російських військових, бо вони пішли, залишилося лише зруйноване місто. В проекті я розповідаю про те, що вони мають понести індивідуальну відповідальність, тому що зло повинно бути названо.
Анна Ковальова: Моєю гостею була українська фотографка – Олена Гром. Роботи мисткині побачити в Галереї Лабіринт за адресою вулиця Popiełuszki 5 у Любліні до 13 жовтня. Дякую за увагу. Біля мікрофона була Анна Ковальова.