Dziś opowiem Państwu o Wasylu Stusie. O człowieku, który przez całe życie walczył o język i kulturę ukraińską.
Wasyl urodził się 6 stycznia 1938 r. we wsi Rahniwka w obwodzie winnickim. Kiedy Wasyl miał trzy lata, jego rodzice przenieśli go do miasta Stalino (obecnie Donieck). Wasyl Stus dobrze się uczył i ukończył szkołę ze srebrnym medalem w wieku 16 lat. Poeta został przyjęty na Wydział Filologii Ukraińskiej Instytutu Pedagogicznego w Stalino. Stus znał kilka języków. Na uniwersytecie tłumaczył lekcje niemieckiego bez słownika. Dużo czytał i większość wolnego czasu spędzał w bibliotece.
W 1959 roku Gazeta Literacka opublikowała pierwsze wiersze Wasyla Stusa.
Od 1961 r. uczył języka ukraińskiego w szkole w Horlwice. W liście do Andrija Malyszko poeta wspominał to następująco: „Teraz uczę mojego ojczystego języka w Horliwce, oczywiście w rosyjskiej szkole. W Horliwce jest kilka (2-3) ukraińskich szkół, które nie przetrwają długo. Nie sądzę, żeby w Doniecku była jakakolwiek. Więc to jest bardzo smutne. Nie mamy przyszłości. Korzenie narodu są tylko na wsi i nie pożyjemy długo jako naród „rolniczy”, pamiętając o wpływie miasta, wojska i wszystkich innych kanałów rusyfikacji. W Donbasie (i nie tylko tam!) czytanie po ukraińsku w rosyjskiej szkole to szaleństwo. Trzeba mieć do tego jakąś traumę moralną. Jedno słowne oświadczenie rodziców i dzieci nie nauczą się języka ludzi, którzy tych rodziców wychowali. Czy to nie jest teatr gopaszy z wódką i spodniami? Niemiecki, francuski, angielski, oprócz języka ojczystego, są obowiązkowe”.
Następnie Stus przeniósł się do Kijowa, gdzie zaproponowano mu wstąpienie do partii, co pomogłoby zrobić karierę i zostać dyrektorem szkoły. Odmówił jednak i rozpoczął studia podyplomowe w Instytucie Literatury im. Tarasa Szewczenki Akademii Nauk Ukraińskiej SRR na kierunku teoria literatury. Podczas pierwszych lat pobytu w Kijowie pracował nad tłumaczeniami, był krytykiem literackim i skomponował swój zbiór poezji „Kruhowert”, który został opublikowany w 1964 roku.
W 1964 r. Wasyl Stus ożenił się z Walentyną Popeliukh. Później urodził się ich syn – Dmytro.
4 września 1965 roku w Kijowie odbyła się premiera filmu Serhija Paradżanowa „Cienie zapomnianych przodków”. W przeddzień tego wydarzenia przez Ukrainę przetoczyła się fala aresztowań twórczej młodzieży. W filmie wzięła udział stołeczna inteligencja, w tym Wasyl Stus. „Wasyl wstał… krzyknął, że każdy, kto protestuje przeciwko aresztowaniom, powinien wstać. Na początku wstało kilka osób, potem więcej, potem więcej. Ale nie wszyscy…” – tak wspominał ten dzień pisarz Iwan Dziuba. Za ten czyn Stus został wyrzucony z uczelni. Później poeta musiał pracować jako robotnik w różnych miejscach.
Na pogrzebie Ally Horskiej w grudniu 1970 r. Wasyl Stus powiedział, że zabójstwo artystki zostało zlecone przez władze. Stus był świadomy obecności agentów KGB podczas pogrzebu, którzy uważnie obserwowali i nagrywali wszystko, co się działo. Stus nie mógł zaakceptować polityki sowieckiego rządu polegającej na zwiększaniu presji ideologicznej i represji wobec dysydentów. Więc wysyłał otwarte listy do Związku Pisarzy i centralnych władz partyjnych, w których krytykował totalitarny system radziecki mający na celu łamanie i niszczenie praw człowieka i wolności w ZSRR.
Był dwukrotnie więziony w obozach. W 1976 r., podczas odbywania pierwszego wyroku, zrzekł się obywatelstwa radzieckiego: „…Być obywatelem radzieckim to być niewolnikiem…” – napisał. Po drugim aresztowaniu adwokatem Wasyla Stusa został Wiktor Medwedczuk, który na rozprawie sądowej bez zgody oskarżonego przyznał Stusa winnym. Zostało to odnotowane w „Kronice bieżących wydarzeń” (Samvydaw, Moskwa, 1980, nr 58).
Pisarz Jewhen Swerstiuk wspominał: „Kiedy Stus spotkał się z przydzielonym mu adwokatem, od razu poczuł, że Medwedczuk to agresywny człowiek typu komsomolskiego, że go nie broni, nie chce go zrozumieć i, w gruncie rzeczy, nie jest zainteresowany jego sprawą. I Wasyl odmówił przyjęcia tego adwokata”. Ale sąd nie zaakceptował tej odmowy. Następnie Stus został skazany na 10 lat robót przymusowych i 5 lat zesłania.
Pod koniec sierpnia 1985 r. Wasyl Stus został ukarany izolatką za to, że czytając książkę w celi, oparł rękę na pryczy. W proteście rozpoczął strajk głodowy, a w nocy z 3 na 4 września zmarł. Stało się to w obozie niedaleko wsi Kuczyno na terytorium Permu. Jego żonie zabroniono pochować Stusa w Ukrainie. „Zamówiłam trumnę i bilety. Zabrałam ze sobą Ritę Dowhan i moją siostrę. Po drodze zatrzymaliśmy się, aby odebrać naszego syna Dmytra, który otrzymał dni wolne w wojsku. Dojechaliśmy na miejsce. Wezwał mnie szef i powiedział: „Już go pochowaliśmy! Możemy zabrać cię na cmentarz”. Powiedziałam do nich: „Ale wysłałam wam telegram, że jadę”. „Nie mieliśmy gdzie go przechować”. Mimo że noce były tam takie zimne… Prawdopodobnie zmarł z wyziębienia. Do dziś nie wiemy, jak to się stało…”. Dopiero po zakończeniu kary więzienia, w 1989 roku, jego krewni byli w stanie przewieźć jego prochy do ojczyzny. Strażnicy obozowi zniszczyli rękopis z 300 wierszami.
Spędził 13 z 47 lat w sowieckich ośrodkach zatrzymań, izolatkach i celach odosobnienia, ponieważ nie był posłuszny Związkowi Radzieckiemu.
Więcej informacji można znaleźć na stronie: osvita.ua
Do usłyszenia za tydzień Anna Kovalova.
Fot. Kate Graur, pexels.com
……………
Сьогодні розкажу Вам про Василя Стуса. Людину, яка все своє життя боролася за українську мову та культуру.
Народився Василь 6 січня 1938 року – у селі Рахнівка на Вінниччині. Коли Василю було три роки, батьки перевезли його до міста Сталіно (нині Донецьк). Василь Стус добре вчився і закінчив школу із срібною медаллю у 16 років. Його зарахували на факультет української філології педагогічного інституту в Сталіно. Поет знав декілька мов. В університеті на заняттях з німецької перекладав без словника. Багато читав і більшість вільного часу проводив у бібліотеці.
1959-го року «Літературна газета» надрукувала перші вірші Василя Стусa.
З 1961-го року викладав українську мову в одній зі шкіл Горлівки. Поет у листі до Андрія Малишка згадував це так: «Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, у російській, звичайно, школі. У Горлівці є кілька (2–3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. У Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації – тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити. Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр – з горілкою і шароварами? Обов’язково – німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної».
Згодом Стус переїжджає до Києва, де поету пропонують вступити до партії, що допомогло б йому зробити кар’єру, стати директором школи. Але він відмовився і вступає до аспірантури Інституту літератури імені Т. Шевченка Академії наук УРСР за спеціальністю «Теорія літератури». Перші роки в Києві працював над перекладами, писав літературно-критичні статті та писав свою поетичну збірку «Круговерть», яку видав в 1964 році.
У 1964 році Василь Стус одружився на Валентині Попелюх. Згодом у них народився син Дмитро.
4 вересня 1965-го року в Києві мала відбутися прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Напередодні цієї події Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді. На показ фільму прийшла столична інтелігенція, серед якої був Василь Стус. «Василь піднявся…крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше. Але не всі…», – так згадує той день письменник – Іван Дзюба. За цей вчинок Стуса виключили з аспірантури. Після чого поетові довелося працювати на різних роботах чорноробом.
На похороні Алли Горської у грудні 1970-го Василь Стус сказав, що вбивство художниці замовила влада. Стус знав про присутність агентів КГБ під час поховання, які пильно стежили і фіксували усе, що відбувається. Стус не міг миритися з політикою радянської влади щодо посилення ідеологічного тиску та репресій проти дисидентів. Він направляв відкриті листи до Спілки письменників та центральних партійних органів, в яких критикував тоталітарну радянську систему, спрямовану на порушення та знищення прав і свобод людини в СРСР.
Двічі відбував покарання в таборах. У 1976-му році, відбуваючи перше покарання написав відмову від радянського громадянства: «…Бути радянським громадянином – значить бути рабом…» – писав він. Після другого арешту адвокатом Василя Стуса було призначено Віктора Медведчука, який без згоди на те обвинуваченого на судовому засіданні визнав його «провину». Це зафіксовано в «Хронике текущих событий» (Самвидав, Москва. – 1980. – № 58).
Письменник Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь відмовився від цього адвоката». Але цієї відмови суд не прийняв. Тоді Стуса засудили до 10 років примусових робіт і 5 років заслання.
Наприкінці серпня 1985-го року Василя Стуса покарали карцером за те, що він, читаючи книгу в камері обперся рукою об нари. На знак протесту він оголосив сухе голодування, а в ніч з 3 на 4 вересня помер. Сталося це в таборі біля села Кучино Пермського краю. Дружині заборонили похоронити Стуса в Україні. «Замовила труну, квитки. Узяла Риту Довгань і сестру. Заїхали дорогою по сина Дмитрика, його відпустили з армії. Приїхали. Викликає мене начальник і каже: «Ми вже поховали! Можемо Вас відвезти на цвинтар». Я до них: «Я ж Вам дала телеграму». «А нам не було де зберігати». Хоч там такі холодні ночі… Він, бідолаха, напевно, від холоду й помер. Як це сталося, ми й досі не знаємо…» Лише після завершення терміну ув’язнення, у 1989-му році рідні змогли перевезти його прах на Батьківщину. Табірні наглядачі знищили рукопис із 300 віршами.
Із 47-ми років життя 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках і це все через те, що не підкоривався Радянському Союзу.
Більше інформації можна дізнатись на сторінці: osvita.ua
Дякую за увагу. Біля мікрофону була Анна Ковальова.