Dziś opowiem Państwu o ukraińskiej pisarce, która użyła męskiego pseudonimu.
Marko Wowczok prawdziwe imię – Marija Oleksandriwna Wilińska urodziła się 10 grudnia 1833 r. w majątku Jekateryninskoje w powiecie Eleckim w prowincji Orlowskiej w zubożałej rosyjskiej rodzinie szlacheckiej. Jej ojciec zmarł, gdy miała 6 lat. Matka ponownie wyszła za mąż za byłego oficera wojskowego, który pił i przegrał rodzinne pieniądze, kosztowności i ziemię, a także znęcał się nad dziećmi i żoną. Czasami, gdy był pijany, gonił je z siekierą. Aby chronić dzieci, matka oddała je bliskim krewnym.
Przez pewien czas Marija mieszkała w Orli ze swoją ciotką jako „uboga krewna”. W prywatnym domu nie było dla niej miejsca, jedynie wolny kąt z przegrodą i łóżkiem. W rzeczywistości musiała być nianią dla dzieci ciotki. Kiedy jej matka dowiedziała się o tym, wysłała córkę do prywatnej szkoły z internatem w Charkowie. Podczas wakacji dziewczynka wracała do posiadłości ciotki, gdy mogła spotykać znanych pisarzy, którzy tam bywali. To właśnie tam Marija poznała ukraińskiego folklorystę i etnografa Opanasa Markowycza, który przebywał na zesłaniu w Orli za udział w Towarzystwie Cyryla i Metodego i był o 11 lat starszy od dziewczyny.
W 1850 roku siedemnastoletnia Marija wyszła za niego za mąż. W latach 1851-1858 mieszkali w Ukrainie. Towarzysząc mu w wyprawach etnograficznych, nauczyła się języka, życia, kultury i sposobu życia Ukraińców do perfekcji. Wkrótce urodziła syna Bohdana.
W 1857 r. w Petersburgu ukazał się pierwszy ukraińskojęzyczny zbiór zawierający 11 utworów Marija pod tytułem „Opowiadania ludowe”. Istnieje wersja, że pseudonim „Marko Wowczok” został wymyślony dla pisarki przez jej pierwszego wydawcę Pantelejmona Kulisza. W dzienniku pisała, że nie lubi swojego pseudonimu. Książka „Opowiadania ludowe” natychmiast stała się niezwykle popularna wśród ukraińskich intelektualistów i zwróciła uwagę na twórczość pisarki rosyjskiej społeczności literackiej.
Później przeniosła się z mężem do Petersburga, opublikowała swoje pierwsze opowiadania w języku rosyjskim w Moskwie w zbiorze „Opowiadania z życia rosyjskiego ludu”.
Podczas długiego pobytu za granicą we Francji, Niemczech, Szwajcarii i Włoszech, pisarka rozwiodła się z Opanasem Markowyczem.
W europejskim okresie twórczości pisarka pisała opowiadania i bajki w języku francuskim, publikując je w paryskim czasopiśmie edukacyjno-rozrywkowym, nie przestając pracować nad różnymi gatunkami ukraińskojęzycznych utworów. Jej opowiadanie „Marusia” zdobyło nagrodę Akademii Francuskiej i zostało przetłumaczone na wiele języków.
Marija była skryta. Może właśnie dlatego, zafascynowała takich rosyjskich pisarzy jak Iwan Turgieniew, Nikolaj Niekrasow, Aleksiej Pleszew, Aleksiej Pisemski, a także polskiego poetę i filozofa Edwarda Żeligowskiego Sowę. Taras Szewczenko, przeczytawszy jej teksty podczas długiej podróży z zesłania, napisał słynną dedykację, nazywając pisarkę swoją „córką”. A ich osobista znajomość tylko wzmogła jego podziw. Na dowód swoich uczuć podarował Mariji złotą bransoletkę.
Pantelejmon Kulisz zakochał się w Marije i rozwiódł się z żoną. Marija i Pantelejmon Kulisz zgodzili się zamieszkać razem za granicą, ale kiedy zastał ją w Berlinie z Turgieniewem, obraził się i przez 30 lat rozpuszczał plotki na jej temat.
Po powrocie do Petersburga, opublikowała swoje rosyjskojęzyczne prace i tłumaczenia europejskich klasyków z francuskiego, angielskiego, niemieckiego i polskiego na rosyjski, w tym piętnaście powieści Juliusza Verne’a (Werna). Równocześnie wydawała czasopismo poruszające kwestie emancypacji kobiet.
W 1872 r. miało miejsce dość nieprzyjemne wydarzenie – 19 pisarzy uznało autorkę za winną plagiatu. Faktem jest, że zaangażowała młodych tłumaczy z prowincji do tłumaczenia baśni Andersena, ponieważ była bardzo zajęta inną pracą literacką, ale podpisała teksty, które przetłumaczyli, nawet ich nie czytając, swoim nazwiskiem. Po tym skandalu pisarka na zawsze opuściła Petersburg i na jakiś czas zamieszkała z przyjaciółmi na pustkowiach prowincji Twer.
Była zmęczona ciągłą walką i wyszła za mąż za młodszego od niej Mychajla Lobacza-Żuczenki. Wyjechała z mężem do odległego Nalczyku. W tym czasie niewiele pisała, wychowywała wnuka, którego adoptowała. To była rodzinna tajemnica.
Marija Wilińska zmarła w wieku 73 lat na raka mózgu i została pochowana w kaukaskim mieście Nalczyk, gdzie para mieszkała w tym czasie.
Jako Marko Wowczok wprowadziła do literatury ukraińskiej i rosyjskiej wizerunek „nowej kobiety”, niezależnej i silnej.
Więcej informacji znajdziecie Państwo na stronach: uain.press i osvita.ua
Fot. Leah Newhouse, pexels.com
……………………………..
Сьогодні розкажу Вам про українську письменницю, яка публікувалась під чоловічим псевдонімом.
Марко Вовчок справжнє ім’я – Марії Олександрівна Вілінська народилася 10 грудня 1833 року в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій російській дворянській сім’ї. Батько помер, коли Марії виповнилося 6 років. Мати вийшла заміж удруге за колишнього військового, який пив та програвав в карти сімейні гроші, цінності та землю, знущався над дітьми і дружиною. Бувало, що, напившись до білої гарячки, ганявся із сокирою за ними. Щоб захистити дітей, мати віддала їх своїм близьким родичам.
Деякий час Марія жила в Орлі у рідної тітки на правах «бідної родички». У приватному будинку не знайшлося для неї вільної кімнати, лише – вільний куток, де поставили перегородку й ліжко. Вона фактично мусила бути за няньку для дітей тітки. Мати дізнавшись про це, віддала дочку в приватний пансіон у Харкові. На канікулах дівчина поверталася в маєток тітки й мала змогу спілкуватися з відомими письменниками, які його часто відвідували. Саме там Марія познайомилася з українським фольклористом і етнографом Опанасом Марковичем – на той час він відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства і був старшим за дівчину на 11 років.
У 1850 році сімнадцятирічна Марія вийшла за нього заміж. З 1851 по 1858 рік подружжя жило в Україні. Супроводжуючи чоловіка в етнографічних експедиціях, вона досконало вивчила мову, життя, культуру та побут українців. Незабаром вона народила сина Богдана.
У 1857 році в Санкт-Петербурзі вийшла друком перша україномовна збірка, яка містила 11 творів Марії Вілінської під назвою «Народні оповідання». Існує версія, що псевдонім «Марко Вовчок» придумав для письменниці її перший видавець – Пантелеймон Куліш. У її щоденнику є свідоцтво про те, що вона свій псевдонім не любила. Книжка «Народні оповідання» одразу стала надзвичайно популярною серед української інтелігенції й привернула увагу до творчості письменниці російської літературної громадськості.
Згодом вона разом з чоловіком переїхала до Петербурга, друкувала у Москві свої перші оповідання російською мовою у збірці «Рассказы из народного русского быта».
Під час довготривалого перебування за кордоном у Франції, Німеччині, Швейцарії, Італії письменниця розірвала шлюб з Опанасом Марковичем.
У європейський період своєї творчості письменниця писала оповідання та казки французькою мовою, друкуючи їх в паризькому журналі «Виховання й розваги», не полишала працювати і над різножанровими україномовними творами. Повість письменниці «Маруся» отримала нагороду Французької Академії і була перекладена на багато мов. Зокрема, французькою повість вийшла в газеті «Ле Тепс».
У спілкуванні Марія була небалакучою. Може, й завдяки цьому, вона зачаровувала таких російських літераторів як Іван Тургенєв, Микола Некрасов, Олексій Плещеєв, Олексій Писемський, польського поета і філософа – Едварда Желіговського-Сову. Тарас Шевченко, прочитавши її тексти довгою дорогою із заслання, пише знамениту присвяту, називаючи Марко Вовчок своєю “донею”. Їх особисте знайомство тільки посилило його захват. Аби засвідчити свої почуття, подарував Марії Олександрівні золотий браслет.
Пантелеймон Куліш закохався в Марію і розлучився з дружиною. Марія і Пантелеймон Куліш домовилися жити разом за кордоном, але коли він застав її в Берліні з Тургенєвим, він образився і протягом 30 років розпускав про неї плітки.
Повернувшись до Петербурга публікувала свої російськомовні твори й переклади російською європейських класиків з французької, англійської, німецької, польської мови, й зокрема, п’ятнадцять романів Жуля Верна. Крім того, одночасно видавала журнал, у якому піднімалися питання жіночої емансипації.
У 1872 сталася доволі неприємна подія – 19 літераторів визнали письменницю а винною у плагіаті. Справа в тому, що до перекладів казок Андерсена вона долучила молодих перекладачок із провінції, бо була дуже завантажена іншою літературною роботою, але переведені ними тексти, навіть не читаючи їх, підписувала своїм іменем. Після цього скандалу письменниця назавжди покинула Петербург і на якийсь час переїхала жити до знайомих в глушину Тверської губернії.
Письменниця втомилася від постійної боротьби і вийшла заміж за Михайла Лобача-Жухенка, який був молодший за неї. З чоловіком виїхала до далекого Нальчика. У цей час вона мало писала і виховувала онука, якого всиновила, , тому що синові не вистачало на дитину часу. Це була сімейна таємниця.
Померла Марко Вовчок у віці 73 років від раку мозку і була похована у кавказькому містечку Нальчику, де на той час мешкало подружжя.
Марко Вовчок вела в українську та російську літератури образ «нової жінки», незалежної й сильної.
Більше інформації Ви можете дізнатись на сторінках: uain.press та osvita.ua