Dziś zapraszam na dokończenie rozmowy Elizą Mamardashvili. Artystką – performerką, która pochodzi z ukraińsko-gruzińskiej rodziny. Jej twórczość zbudowana jest wokół tematu pamięci, rozmów o drodze, utraconym domu, wojnie i zapomnieniu.
Eliza Mamardashvili: Tak, mały format, pióro, tkanina, ale też materiałem, z którego korzystałam wcześniej jest glina, a obiektem jest dzban, z którym pracowałam, zwykle w performansach, i w każdym performansie zmieniał swoje znaczenie, swoje cechy. Najważniejszą rzeczą, która się zmieniła, jest to, że w mojej sztuce pojawiła się performatywność i orientacja na działanie, a reakcja stała się szybsza na wydarzenia i osobiste uczucia przez wojnę. Po „Ranie” pojawiła się kolejna seria zatytułowana „Kwiat i ból”, oparta na zdjęciach, które zrobiłam w pociągu, kiedy jechaliśmy z Charkowa do Lwowa i to był właśnie początek wiosny i ten dysonans, że widziałam kwitnące życie, drzewa, ten słoneczny krajobraz, który zmieniła wojna. Na zrobione zdjęcia dodawałam grafikę zrobioną tuszem. Grafiki są bardzo podobne do tych z projektu „Rany”. Wszystko jest zbudowane na liniach i są one bardzo wyraziste. Te dwie serie są kluczowe. Jeszcze jeden projekt, który zaczęliśmy robić z moim tatą w XX roku, jest kontynuowany, ale nabrał innego znaczenia. Ten projekt nazywa się „Ręce sięgające po figi”. Mój tata jest dentystą, ale nigdy nie malował. Kiedy był Covid, nie mogłam pojechać do mojego rodzinnego miasta Zaporoża, mój tato nadal tam mieszka. W czasie Covidu po prostu dużo rozmawialiśmy przez telefon. Opowiadał mi dużo historii ze swojego życia i to był pierwszy rok kiedy tak naprawdę zrozumiałam co znaczy słowo „tożsamość”. Dzięki rozmowom z tatą zrozumiałam, że pamięć rodzinna jest tym, dzięki czemu mogę zrozumieć siebie. Stało się to takim podstawowym fundamentem tego projektu. Po prostu zasugerowałam mu: „Pozwól, że wyślę ci trochę materiałów i możesz spróbować malować”, a on na to: „Tak, dobrze”. Przygotowałam papier, zebrałam materiały, tusz i wysłałam mu, a on zaczął rysować. Naprawdę chciałam uchwycić wszystkie jego historie. Ma ich tak wiele. Zdałam sobie sprawę, że gdybym to ja miała je opowiadać, cóż, byłaby to moja interpretacja i coś zostałoby utracone. Spróbowaliśmy i dzięki temu projektowi powstała przestrzeń, która została zbudowana przez naprawdę kruchy, bardzo ciepły dialog. Trwa on już od czterech lat i za każdym razem przybiera inną formę badawczą i tożsamościową, opartą na rodzinnej pamięci. Doprowadziło to do tego, że po inwazji na pełną skalę zaczęłam przypominać sobie jego historię, jak przekraczał granicę z Rosją w Gruzji. Prowadził samochód i była ta droga przez Rosję podczas, której napotkał wiele trudności. Była to niespokojna i niebezpieczna droga do domu, nie wiedział czy uda mu się dojechać. Dzięki tej historii w mojej głowie pojawił się zupełnie inny obraz wroga i tej wojny w Gruzji, która rozpoczęła się wraz z uzyskaniem niepodległości w 1991 roku i stała się bardzo otwartą wojną w 2008 roku. Z jednej strony jest to wojna między Gruzją a Rosją, a z drugiej strony grupami Osetii Południowej i Abchazji, ale jest to bardzo podobne do tego, co dzieje się w Ukrainie, ponieważ są to również tymczasowo utracone terytoria. Interwencja pod pretekstem ochrony rosyjskojęzycznych ludzi oraz propaganda. Jeszcze jednym ważnym elementem jest to, że kiedy mój ojciec wracał z Gruzji do Ukrainy to nagrywał video jak np. zmieniał tablice rejestracyjne na samochodzie żeby przejechać bez trudności. Ten dialog z ojcem zmienia się cały czas.
Anna Kovalova: Ty pochodzisz z ukraińsko-gruzińskiej rodziny, czyli tak naprawdę Ciebie wojna dotknęła dwa razy.
Eliza Mamardashvili:
Okazuje się, że tak. Ta świadomość stała się tak bolesna, że teraz wspomnienia mojego ojca nie są już tylko wspomnieniami. Stały się częścią mnie, jakbym przeżywała tę wojnę od 1991 roku, a nie od 2014.
Anna Kovalova: Co robisz w Galerii Labirynt?
Eliza Mamardashvili: Praca, którą zaczęłam tutaj na rezydencji, jest inna. Było to dla mnie bardzo interesujące odkrycie i bardziej właściwe zrozumienie tej nowej przestrzeni. Ta zmiana pochodzi od osobistych i zewnętrznych czynników. Teraz jestem w ciąży i zupełnie inaczej odbieram znaczenie słowa „ochrona”. To ogromne pragnienie, by chronić nie tylko siebie. Pojawiło się pytanie, jak mogę chronić swoje ciało które tworzy nowe życie podczas wojny. Pojawia się dysonans wielkiego żalu spowodowanego wojną i wielkiego światła we mnie, z radością dla nienarodzonego dziecka. Ta ochrona i przejście stały się kluczowymi słowami w tej serii, nad którą pracuję tutaj w Lublinie. Z jakiegoś powodu nie lubię nazywać projektów w tej przestrzeni, ponieważ natychmiast tworzy to taki dystans ode mnie i projektu. To zewnętrzna rzecz, której nie mogę kontrolować, która daje mi ciągłe poczucie zagrożenia, w przeciwieństwie do poczucia kruchości, jeszcze większej bezbronności, i chcę zachować tego rodzaju rzeczy. Jest to dedykacja dla przedmiotu, do którego często nawiązuję w innych pracach, ale który ponownie nabrał innych cech i zawartości, tego dzbanka. Dzban, który dla mnie jest teraz bardziej związany z ciałem, z łonem matki, jest tak samo kruchy, jak stabilny, może być wypełniony, pusty, cały, zniszczony, może ukrywać i chronić coś ważnego. Cała ta seria opiera się na tym dzbanku, na jego kształcie. Nad tym zaczęłam pracować podczas rezydencji. Teraz czuję, że zawiera wiele elementów. Teraz tytuł roboczy brzmi „Anatomia dzbanka”, gdzie będą hafty, rysunki, obiekt w formie łuku, to jest w trakcie. Być może uda mi się pokazać ten projekt w Galerii Labirynt, ale nie mogę jeszcze nic powiedzieć na pewno.
Anna Kovalova: Dziękuję Państwu za dziś. Do usłyszenia za tydzień Anna Kovalova
Fot. Nadesłane przez autorkę
…………………………………….
Сьогодні я запрошую вас на закінчення розмови з Елізою Мамардашвілі. Це художниця-перформерка, яка походить з українсько-грузинської родини. Її творчість побудована навколо теми пам’яті, розмов про дорогу, втрачений дім, війну та забуття.
Я так розумію, що з початком повномасштабної війни у Твоїй творчості з’явився малий формат і ручка?
Eliza Mamardashvili: Так, маленький формат, ручка, тканина, мабуть із матеріалів якими я користувалася до повномасштабної це залишилась, глина і об’єкт глек з яким я і раніше працювала. Його зазвичай використовувала в перформансах і в кожному перформансі він змінював свої значення, риси але він і залишився, як і матеріали, як об’єкт. Ручка і досі залишилась але мабуть найважливіше що змінилась це от те, що я сказала, що з’явилась оця перформативність і дія орієнтовність і ця реакція вона стала більш швидкою на події і на особисті відчуття також. Після «Рани» з’явились ще одна серія, яка називається «Цвітіння та біль» це на основі фотографій, які я робила в потязі, коли ми їхали з Харкова до Львова і це просто був от початок весни і цей дисонанс, який я бачила, розквіт життя, дерев, такого сонячного ландшафту, який насамперед не був таким і я потім зверху на цій фотографії, туш’ю додавала графіку. Графіка ця дуже схожа, ну не дуже, але схожа на серію «Рана» це такі дуже експресивні лінії і все побудовано на лініях. Ці дві серії вони ключові але наприклад проект, який ми почали робити з татом в 20-му році він продовжується але він набув інших значень. Цей проект називається «Руки, що тягнуться до інжиру». Тато в мене взагалі стоматолог, але він ніколи не малював, але коли був ковід, на той момент я не могла поїхати в Запоріжжя, він наразі також живе в Запоріжжі. Ми просто багато-багато з ним розмовляли і він багато згадував, це перший рік коли я дізналася про слово ідентичність, не те, що дізналася, а усвідомила його. Тому що саме через цю співтворчість я зрозуміла, що родинна пам’ять, це через що я можу зрозуміти себе більше. Воно стало таким основним фундаментом цього. Я йому просто запропонувала: «Давай я тобі матеріали надішлю і ти спробуєш помалювати» він такий: «Та давай, добре». Я зробила папір власноруч, зібрала матеріали, туш і відправила, так він почав малювати. Мені просто дуже хотілося зафіксувати його всі ці історії. У нього настільки їх багато. Тому що я зрозуміла, якщо я буду якось фіксувати ну це така інтерпретація моя буде, але щось втратиться, а мені не хотілося, щоб щось втратилося. Ми спробували і це такий вибудувався простір, дійсно дуже тендітного, дуже теплого діалогу, який вже ось четвертий рік йде, який кожен раз набуває інших досліджень та ідентичності на базі родинної пам’яті. Вона привела до того, що коли після повномасштабного вторгнення я почала згадувати його історії, як він перетинав кордон з Росією Грузією тому, що він їхав на машині і там була ця дорога через Росію і наскільки було багато складнощів, що він там бачив, те, що він неспокійно дуже небезпечно не міг потрапити додому. Це для мене було якесь інше розуміння ворога з яким я стикнулася і ця війна в Грузії вона розпочалася з її Незалежністю 91-го року і набула вже в 2008 року таку дуже відкриту війну. Це з однієї сторони війна Грузії і Росії, а з іншої угрупування Південної Осетії та Абхазії, вот, але вона дуже подібна до того, що відбувається в Україні тому, що там також тимчасово втрачені території. Інтервенція під приводом захисту російськомовних, пропаганда. Ну і цей діалог він звичайно з батьком змінюється і змінився, що ще важливо, що відео залишилось, як він багато знімав, коли їхав, як він змінював номера на машині, щоб якось більш-менш без складнощів проїхати, да, всі такі речі.
Anna Kovalova: Так як в тебе грузинське коріння, то до тебе війна в дім прийшла два рази.
Eliza Mamardashvili: Ну виходить так і оце усвідомлення воно і стало таким болючим, що тепер спогади татові вони не просто спогади. Вони стали частиною мене таке, якби відчуття, що я вже тоді там з 1991-го року проживаю цю війну, а не з 2014-го.
Anna Kovalova: Над чим працюєш в Galerii Labirynt?
Eliza Mamardashvili: Роботу, яку я почала тут в резиденції, вона відрізняється. Я нещодавно зрозуміла чим вона відрізняється, коли трошки готувалася і будувала структуру нашої розмови. Я зрозуміла чим вона відрізняється і це дуже для мене було цікавим відкриттям і більше таким правильним розумінням, мабуть, цього нового простору, перший такий його поштовх. Він йде все ж таки від особистого але також він поєднаний з зовнішніми змінами. Тобто перше це поштовх, не через зміни зовнішні, це через зміни внутрішні і вагітність вона надала вже розуміння захисту і як я розуміла захист раніше, всі ці два роки і як я розумію захист зараз. Це вже два взагалі інших захисти. Це величезне бажання захистити не тільки себе вже і тут виникло питання, як в принципі я можу захистити своє тіло під час війни, яке створює нове життя. Цей такий дисонанс, який ще виникає, дисонанс великого горя викликаною війною та великим світлом всередині мене, з радістю за майбутню дитину, цей мабуть захист і перехід – це такі стали ключовими словами в цій серії, в цьому просторі. Не дуже люблю слово проекти чомусь називати, настільки стає одразу така відстань від мене і від проекту. Це зовнішнє, що я не можу контролювати те, що надає постійне відчуття небезпеки в противагу цьому відчуттю кригкості, ще більше вразливості і яке хочеться зберегти це свого рода. Така присвята предмету до якого я в принципі часто звертаюсь там в інших в своїх роботах, він вот знову набув інших рис та наповнень це глек. Глек, який зараз для мене більше про тіло, про утробу, такий же крихкий водночас стійкий, може бути наповненим, порожнім, цілим, зруйнованим і той, який може важливе приховувати і захищати. Вся ця серія вона будується на основі цього глеку, на його формі. Це те над чим я почала працювати тут, на резиденції. Зараз я відчуваю, що він включає дуже багато елементів в собі. Зараз поки робоча назва, а може вона і залишиться «Анатомія Глека» там де будуть вишивки, малюнки, об’єкт в вигляді арки, він в процесі. Можливо буде можливість показати його тут, але ще нічого точно не можу сказати.
Anna Kovalova: Дякую за увагу, біля мікрофону була Анна Ковальова.