Dziś zapraszam Państwa do wysłuchania rozmowy z Kariną Synytsią, którą spotkałam w Galerii Labirynt w Lublinie. To ukraińska artystka, która urodziła się w Severodonetsku, aktualnie mieszka i pracują w Kijowe.
Więcej o początkach swojej twórczości opowie sama, Karina Synytsia.
Cóż, nie mogę powiedzieć, że to był jakiś wybór, po prostu stało się, to bardzo naturalnie. Malowałam od dzieciństwa, potem zaczęłam chodzić do szkoły plastycznej, jakoś to rosło ze mną, stało się częścią mnie. Oczywiście, wiem, że istnieją inne techniki, teraz patrzę na innych artystów, ale malarstwo jest tak dużą częścią mnie, że gdybym miała zająć się czymś innym, nie byłoby to po prostu naturalne. Dlatego jakoś tak wyszło. Po prostu żyję malowaniem.
Wszyscy wiemy, że życie artysty jest dość niestabilne.
Najpierw uczyłam się w szkole w Charkowie, gdzie uczy się także malarstwa i jednocześnie uczy się uczyć. Trzeba przejść dużo praktyki w szkole średniej lub szkole artystycznej. Podobnie jest w Akademii. Byłam wtedy bardzo młoda i nie myślałam o karierze artystycznej. Pracowałam już w innych miejscach, nie zastanawiałam się, że może to nie jest do końca właściwa droga i na dodatek widziałam moich znajomych, którzy byli ode mnie starsi, jak żyją ze swojego zawodu, pracują w kilku pracowniach. Zawsze patrząc na tych, co byli obok mnie, miałam taką pewność w tym co robię.
Nauczanie zajmowało bardzo dużą część mojego życia i nadal od czasu do czasu prowadzę zajęcia.
Czy w Twoich pracach zmieniło się coś od czasu rozpoczęcia wojny na pełną skalę w Ukrainie?
Od rozpoczęcia wojny na pełną skalę wiele się zmieniło. Wcześniej zajmowałam się jeszcze malarstwem, architekturą, tematyką dokumentacji przestrzeni. Moje prace nie miały takiego obciążenia społecznego, żadnych problemów, po prostu lubiłam rejestrować osobiste doświadczenia, otaczającą nas przestrzeń itd., poruszałam tematy ochrony dziedzictwa architektonicznego. Angażowałam się także w różne ruchy aktywistyczne na rzecz ochrony dziedzictwa kulturowego.
Możesz opowiedzieć o tym więcej?
To dla mnie bardzo ważny temat. Po inwazji na pełną skalę zostałam w Kijowie, nigdzie nie wychodziłam, oczywiście nie mogłam pojechać do domu rodzinnego i myślałam, że w Kijowie wszystko powinno być w porządku, bo to stolica. Zostałam i byłam zupełnie sama, wielu moich znajomych się wyprowadziło, byłam osobą, która ma 15 kluczy i biega po różnych mieszkaniach i wysyła paczki pocztą. To był nawet taki zabawny krótki czas. Ale mimo to zostałam i na początku nie było jasne, jak pracować, co robić. Zaczęłam oglądać wiele prac artystów, którzy przyjechali z zagranicy, jak przedstawiają wojnę, jak ją widzą, jak aktywnie opowiadają przez swoją pracę, o tym, co się dzieje, czytałam wiele artykułów. Zauważyłam, że ??sztuka ma tę moc głosu, tej informacji i faktycznie było to bardzo pomocne to – też zaczęłam trochę pracować, było to gdzieś w marcu-kwietniu. Chciałam pozostać w ramach, które były wcześniej, czyli w malowaniu. W takiej a takiej fakturze, takiej a takiej kolorystyce, czyli nie robić w tym jakiejś mocnej rewolucji. Zrozumiałam, że w tamtym czasie nie miałam zbyt wielu przyjaciół za granicą, żadnych znajomych, z którymi mogłabym rozmawiać o sztuce, a większość z nich była Ukraińcami i ja, osoba, która została, chciała po prostu porozmawiać na wspólne tematy poprzez sztukę, oczywiście jest to spowodowane samotnością, która pojawia się, gdy zostaje się samemu. Zaczęłam malować to, co naprawdę widzę w Kijowie. Malowałam uczucia, które miałam wtedy lub które mieli moi przyjaciele. Tak to się potoczyło i już gdzieś w kwietniu, w maju w pełni wróciłam do pracy tak jak wcześniej, w domu. Czasami ludzie pisali do mnie na portalach społecznościowych: „Och, czuję to samo, to drzewo bardzo przypomina mi mój teraźniejszy stan” i dzięki temu uświadomiłam sobie, że mamy wspólny język.
Za tydzień zapraszam na dokończenie rozmowy z Kariną Synitsą.
Fot. archiwum Karina Synytsia
…………………………………………………..
Вітаю біля мікрофону Анна Ковальова.
Сьогодні запрошую Вас послухати розмову з Каріною Синицею, з якою я познайомився в Галереї Лабіринт у Любліні. Карина Синиця українська художниця, яка народилася в Сєвєродонецьку, зараз живе і працює в Києві.
Детальніше про початjr своєї творчості, розповість сама Карiна Синиця.
Karina Synytsia: Ну я не можу сказати, що певно був якийсь вибір, це просто якось дуже органічно сталося. Тобто, ти малюєш з самого дитинства, потім ти починаєш ходити до художньої школи, воно якось з тобою зростає, воно стає частиною тебе і ти далі продовжуєш. Як би це просто починається з академічної сфери, дуже простої і зрозумілої бази і якось, коли ти проходиш ці всі етапи, один за одним: училище, академія, воно потім вже стає частиною тебе. Безумовно я зараз дивлюсь на інші медіуми, інших художників, але все одно я розумію, що живопис це настільки велика частина мене, що якби перейти до чогось іншого, то вже буде неорганічно. Тому воно якось так склалось. Я просто проживаю це життя, завжди, поруч з живописом, з думками про нього.
Anna Kovalova: Всі ми знаємо, що життя митця досить нестабільне.
Karina Synytsia: Так, був цей страх. Я навчалась спочатку в Харківському училищі, там якби йде й живопис і паралельно вас вчать викладати. Потрібно проходити дуже багато практики в ЗОШ або в художній школі. В Академії так само. Я тоді дуже юна була і не думала про роботу. Я вже тоді працювала на якихось інших роботах, завжди щось було і не було якихось думок про те, що можливо це не дуже вірний шлях. Я також вже бачила своїх друзів, які були старші за мене, як вони живуть в цій сфері, як вони працюють на декількох студіях і все у них добре. Завжди якось дивлячись на тих, хто був поруч, була якась впевненість у цьому. Ось. Викладання було дуже великою частиною мого життя декілька років поспіль, зараз вже не так обширно, але все ще викладаю іноді.
Anna Kovalova: Чи змінився твій стиль після початку повномасштабної війни в Україні?
Karina Synytsia: Дуже багато речей змінилось, після початку повномасштабної війни. До цього я працювала все ще з живописом, з архітектурою, з темами документації простору. Мої роботи не мали якогось такого соціального навантаження, якоїсь проблематики, мені просто подобалось фіксувати якісь особисті переживання, простір довкола нас і так далі, все ж таки звертаючись до теми збереження архітектурної спадщини. Я також приймаю участь в різних активістських заходах щодо збереження спадщини.
Anna Kovalova: Розкажи про це більш детальніше.
Karina Synytsia: Ну це зовсім трошки, але я слідкую за цим активно і коли є можливість долучаюсь до всього цього. Це така важлива для мене тема. Після повномасштабного вторгнення я залишилась в Києві, не виїзжала нікуди, звісно додому не могла і подумала, ну в Києві наче маю бути все добре, бо столиця. Залишалась і була зовсім одна, в мене багато друзів виїхало, я була тією людиною, в якої 15 ключів і вона бігає по різним квартирам та відсилає посилки через пошту. Це був навіть такий смішний час трошки. Але все ж таки залишилась і спочатку було незрозуміло, як працювати, що робити, я почала бачити багато робіт митців, які приїхали з-за кордону, як вони змальовують війну, як вони її бачать, як вони активно розповідають через свою творчість іноземцю про те, що відбувається і почалось траплятись дуже багато статей про те, що мистецтво має цю силу якогось розповсюдження, голосу, цієї інформації і це було дуже підтримуючи насправді. Тобто дивитись на роботу своїх друзів, які мають натхнення, щось сказати, щось створити, це було допоміжне і я також почала потрошку працювати, десь в березні-квітні. Мені хотілось також залишатись в цих рамках, які були до цього, тобто живопис, така-то фактура, такі-то кольори, тобто не робити якогось сильного перевороту в цьому. Хотілося звертатися до людей, що залишалися, тобто я розуміла, що на той час, у мене не дуже багато було друзів за кордоном, або якихось підписників, або з ким можна було б розмовляти про мистецтво і здебільшого це були Українці, ну і я, як людина, яка залишилася просто хотілось говорити на спільні теми, через мистецтво. Звісно це через цю самотність, яка виникла, коли ти залишаєшся зовсім один. Я просто почала змальовувати те, що я реально бачу у Києві. Змальовувати якісь відчуття, що зараз є у мене, або у моїх друзів. Так воно пішло і вже десь у квітні – травні я повноцінно працювала, як і було до повномасштабного, у себе вдома. Трішки змінилася ця тема, хотілось бути зрозумілою людям і якийсь мати діалог через роботи. Мені іноді писали люди в соц. мережах: „Ой,я відчуваю теж саме, це дерево дуже нагадує мені мій стан” і завдяки цьому я зрозуміла, що ми знаходимо спільну мову.
Anna Kovalova: Наступного тижня запрошую Вас на закінчення розмови з Каріною Синицею .
Дякую, що за увагу. Біля мікрофону була Анна Ковальова.