Dziś zapraszam do zapoznania się z sylwetką ukraińskiego poety, który należał do sześćdziesiątników – Vasyle Symonence.
Grupa Sześćdziesiątników zrzeszała obrońców języka i kultury narodowej, wolności twórczości artystycznej.
Vasyl Symonenko urodził się 8 stycznia 1935 roku we wsi Bijivtsi w obwodzie połtawskim. Z krewnych miał tylko matkę i dziadka. Tata porzucił ich niemal zaraz po urodzeniu.
W szkole Symonenko uczył się dobrze, mimo że musiał chodzić 9 kilometrów w jedną stronę, aby się tam dostać. Po ukończeniu studiów otrzymał złoty medal. Później wstąpił na wydział dziennikarstwa Kijowskiego Uniwersytetu Narodowego imienia Szewczenki, a po otrzymaniu dyplomu przeniósł się do Czerkas, gdzie pracował w redakcjach gazet „Molod Czerkaszczyny”, „Robitnycza Gazeta”, „Cherkaska Prawda”.
W redakcji „Cherkaska Prawda” Symonenko poznał dziewczynę, Ludmile, miłość swojego życia, która pracowała tam jako kurier. Symonenko wyznał Ludmile swoją miłość słowami: „Lusia! Lusia! Boję się, że się zakocham”.
Co ciekawe, w dziewczynie zakochał się nie tylko Vasyl, ale też jego przyjaciel Stanislav Buriaczenko. Stanislav wspominał później: „Oczywiście Vasia bardziej przypadł jej do serca. Któregoś razu, wracając z podróży służbowej, usłyszałem od niego informację, która mnie zabiła: „Sławko, możesz mi pogratulować. Żenię się.” W wieku 22 lat poeta ożenił się. Później w rodzinie urodził się syn Oles.
Vasyl Symonenko zaczął pisać już w latach studenckich. Jego wiersze, które dopuszczono do druku, zostały ocenzurowane, gdyż krytykował ustrój sowiecki i wrogów państwowości ukraińskiej. Symonenko był pewien, że naród ukraiński – po totalitarnych okropnościach imperium, po ludobójstwach – zajmie godne miejsce w życiu cywilizowanej, wolnej ludzkości.
Wiosną 1960 roku w Kijowie powstał Klub Młodzieży Twórczej, którego członkami byli Alla Górska, Lina Kostenko, Vasyl Stus i inni. Poeta brał także udział w pracach klubu, dużo podróżował po Ukrainie, przemawiał na wieczorach literackich i twórczych. Twórczość Vasyla Symonenki zyskiwała na popularności.
Wydał tylko jeden zbiór tekstów „Tysza i hrim” tłum.: „Cisza i grzmot” (1962) oraz bajkę dla dzieci „Car Plaksii i Loskoton”.To dzieło Vasyla Symonenki zapoczątkowało ukraiński ruch oporu w latach 60. i 70. XX wieku.
W 1962 roku wraz z przyjaciółmi Allą Górską i Lesem Taniukom odkrył miejsca pochówku ofiar rozstrzelań NKWD – na cmentarzach w Bukiwni, Lukjanowskim i Wasylkiwskim obwodu kijowskiego. Stało się to tragicznym wydarzeniem w jego życiu – został zarejestrowany w KGB.
Latem 1962 roku na stacji kolejowej im. Szewczenko (Smiła) w obwodzie czerkaskim, przypadkowo doszło do kłótni między barmanką restauracji a Symonenką: na kilka minut przed przerwą na obiad sprzedawczyni odmówiła sprzedaży papierosów. Dwóch policjantów na służbie wykorzystało oburzenie poety. Kiedy Vasyl przedstawił swój identyfikator redakcyjny, funkcjonariusze bezceremonialnie związali mu ręce i na oczach tłumu zaciągnęli go na komisariat, gdzie został brutalnie pobity.
Znajomi pisarza wspominali, że po wyjściu na wolność Symonenko zaczął skarżyć się na ból narządów wewnętrznych. Wiosną 1963 roku jego stan się pogorszył i we wrześniu poeta trafił do szpitala. Lekarze zdiagnozowali raka nerki, a pobicia przez policjantów tylko przyspieszyły rozwój choroby. Operacja nie dała rezultatów.
14 grudnia 1963 roku, w wieku 28 lat, poeta zmarł w czerkaskim szpitalu. Podczas pogrzebu jego pamiętniki i archiwum wpadły w ręce przyjaciół poety, ale Symonenko będzie zakazany w Ukrainie jeszcze przez kolejne 15 lat.
Mimo tego, że w 1965 roku był nominowany do Nagrody Szewczenki, otrzymał ją dopiero 30 lat później, w niepodległej Ukrainie – pośmiertnie.
Informacje wykorzystane w dzisiejszym odcinku czerpałam ze strony internetowej unian.ua
Fot. Min An, pexels.com
……………………………..
Сьогодні запрошую вас послухати про українського поєта, котрий належить до шістдесятників – Василя Симоненко.
Шістдесятники виступали на захист національної мови та культури, свободи художньої творчості.
Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці на Полтавщині. З рідних людей у нього були тільки мати і дід. Тато їх покинув майже при народженні.
В школі Симоненко вчився добре, попри те, що до неї доводилось йти пішки 9 кілометрів в один бік. По закінченні отримав золоту медаль. Згодом вступив на факультет журналістики Київського національного університету імені Шевченка, а після отримання диплома переїхав до Черкас, де працював у редакціях газет „Молодь Черкащини”, „Робітнича газета”, „Черкаська правда”.
У редакції “Черкаська правда” Симоненко познайомився з дівчиною Люсею – коханням всього життя, яка працювала там кур’єром. У коханні Симоненко зізнався Людмилі словами: „Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся”.
Цікаво те, що дівчина припала не тільки до серця Василю, а і його приятелю Станіславу Буряченку. Станіслав потім згадував: „Очевидно, Вася більше припав їй до серця. Якось, повернувшись з відрядження, почув від нього вбивчу для мене інформацію: „Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь”. У 22 роки поет одружився. Згодом у родини народився син Олесь.
Писати Василь Симоненко почав у студентські роки. Його вірші, які допускалися до друку, коригувалися, бо в своїх віршах часто критикував радянський устрій і ворогів української державності. Українська нація, був впевнений Симоненко – після тоталітарних жахів імперії, після геноцидів – посяде гідне місце в житті цивілізованого вільного людства.
Навесні 1960 року в Києві заснували Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Василь Стус та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах. Творчість Василя Симоненка набувала популярності.
Однак за життя Василь Симоненко встиг видати лише одну збірку лірики „Тиша і грім” (1962) і казку для дітей „Цар Плаксій та Лоскотон”. Саме творчість Василя Симоненко поклала початок українському рухові опору 60-70-х pоків XX cт.
На жаль життя Василя Симоненко не було довгим. У 1962 році він разом із колегами Аллою Горською та Лесем Танюком виявили місця, де було поховано жертв розстрілів НКВС – на цвинтарях у Биківні, Лук’янівському та Васильківському на Київщині. Це стало трагічною подією в його житті – його було взято на облік до КДБ.
Влітку того ж року владою було підлаштоване звіряче побиття Василя Симоненка на залізничній станції ім. Шевченка (м. Сміла) у Черкаській області. Того дня між буфетницею ресторану і Симоненком випадково спалахнула суперечка: за кілька хвилин до обідньої перерви продавчиня відмовилася продати цигарки. На обурення поета нагодилися двоє чергових міліціонерів. Коли Василь пред’явив редакційне посвідчення, правоохоронці безцеремонно скрутили йому руки й на очах натовпу потягли до вокзальної кімнати міліції, де жорстоко побили.
Знайомі письменника згадували, що після звільнення Симоненко почав скаржитися на болі внутрішніх органів. Навесні 1963 його стан погіршився, а у вересні поета госпіталізували. Лікарі діагностували рак нирок, а побої міліціонерів тільки прискорили розвиток хвороби.
Операція результатів не дала. 14 грудня 1963 року, у свої 28 років, поет помер у черкаськiй лiкарнi. Під час похорону до рук друзів поета потрапили його щоденники й архів, але Симоненка в Україні не видаватимуть ще 15 років. І хоч у 1965 році він був номінований на Шевченківську премію, отримав її лише через 30 років, у незалежній Україні – посмертно.
Інформацію для сьогоднішнього випуску брала на інтернет сторінці unian.ua
Дякую за увагу, біля мікрофону була Анна Ковальова.