Anna Kovalova:
Czy talent można zamknąć w klatce? I czy miłość potrafi przekroczyć granice ludzkiego losu? O tym opowiada „Klatka dla wilgi” – powieść ukraińskiego pisarza Wołodymyra Danyłenki. O której za chwile. Witam przy mikrofonie – Anna Kovalova.
————-
Wołodymyr Danyłenko jest pisarzem, krytykiem i badaczem literackim. Spotkaliśmy się w Lublinie podczas tegorocznego Wschodniego Ekspresu Literatury. Z tej okazji polscy czytelnicy mogli poznać jego powieść. O inspiracjach, niezwykłej bohaterce i historiach, które rodzą się zarówno z wyobraźni, jak i z prawdziwego życia opowie sam, Wołodymyr Danyłenko
Wołodymyr Danyłenko: To książka o talencie w kraju totalitarnym. Ale przede wszystkim jest to oczywiście książka o miłości – miłości jako zjawisku uniwersalnym, wszechogarniającym. O miłości mężczyzny do kobiety i kobiety do mężczyzny, o miłości dzieci do rodziców, o miłości, na której opiera się świat.
Anna Kovalova: Na co warto zwrócić uwagę podczas czytania powieści?
Wołodymyr Danyłenko: Przede wszystkim na obsesyjne oddanie głównej bohaterki swojej pasji. W tej powieści pokazuję, że prawdziwe talenty, geniusze, rodzą się z kosmosu. Są wytworem świata, w którym żyją. Śpiewaczka Alina Iwaniuk jest częścią tego świata. W dzieciństwie naśladowała ptaki, próbowała jak najwierniej odtwarzać ich śpiew, dzięki czemu rozwinęła fenomenalny słuch muzyczny i pamięć. Potrafiła zapamiętać każdą melodię już po pierwszym przesłuchaniu, a następnie dokładnie ją odtworzyć. Słuchała utworów w różnych językach i zapamiętywała je. Kiedy ktoś mówił jej: „Przecież nie znasz tego języka”, odpowiadała, że muzyka jest miłością, a miłość nie potrzebuje tłumaczenia. Muzyka to dusza człowieka. To sztuka, która najmocniej porusza ludzi, a w niej samej była ona czymś niezwykle naturalnym. Jej bezgraniczne oddanie własnemu powołaniu wynikało z natury, której była częścią. Dorastała wśród śpiewających ptaków i ostatecznie do nich powróciła, ponieważ nie pozwolono jej rozwinąć kariery z powodu działalności samizdatowej „Samwydaw”.
Samizdat, czyli dosłownie z języka ukr. „sam wydaję” – nieoficjalne, niezależne od cenzury przygotowywanie i rozpowszechnianie utworów literackich, publicystycznych, politycznych czy religijnych, poza kontrolą państwowych wydawnictw.
Anna Kovalova: Alina Iwaniuk to postać autentyczna czy fikcyjna?
Wołodymyr Danyłenko: Nie, to postać fikcyjna, ale tworząc ją, oczywiście wzorowałem się na swojej matce. Myślę, że wszyscy, którzy ją znali, pamiętają, jak śpiewała od rana do wieczora. Budziła się i śpiewała, śpiewała bez końca – miała w głowie ogromną liczbę tekstów piosenek. Była bardzo aktywna, pełna energii, nieustannie czymś zajęta w domu, a przy tym cały czas śpiewała. Rzeczywiście zdobyła nagrodę w konkursie wojewódzkim, a nawet otrzymała skierowanie na studia. Po wojnie miała wyjechać na studia do Konserwatorium w Leningradzie, bez konieczności przechodzenia zwykłej procedury rekrutacyjnej. Wygrała konkurs, otrzymała dyplom i główną nagrodę, która dawała jej możliwość przyjęcia do konserwatorium bez egzaminów. Ostatecznie jednak nie wyjechała, ponieważ mój dziadek po śmierci żony i zakończeniu wojny ponownie się ożenił. Poślubił młodą kobietę i powiedział, że nie jest w stanie pomóc mamie. W tamtych powojennych latach życie było bardzo trudne, więc musiała radzić sobie sama. W tym czasie moja matka poznała mojego ojca. Wyszła za mąż, urodziła dzieci i oczywiście nie wyjechała już na studia. To zwyczajna historia z życia naszej rodziny. Wykorzystałem ją jednak w swojej powieści, ponieważ dobrze znałem ten typ kobiety – całkowicie oddanej muzyce, obdarzonej doskonałą pamięcią i pięknym głosem. Nie musiałem niczego wymyślać, bo znałem to wszystko od dzieciństwa.
Anna Kovalova: Dlaczego właśnie proza? Dlaczego wybrał Pan tę drogę twórczą?
Wołodymyr Danyłenko: Proza daje możliwość opowiadania historii. Od dzieciństwa nieustannie je wymyślałem. Zawsze byłem w centrum uwagi: chłopcy gromadzili się wokół mnie, a ja wymyślałem wszystko, o co mnie prosili – najróżniejsze opowieści. Dawali mi orzechy włoskie i jabłka, żebym tylko opowiadał im kolejne historie. Potrafiłem ich wciągać w różne opowieści, często parodiowałem innych, opowiadałem o naszych wspólnych znajomych i wymyślałem rozmaite fabuły. Tworzenie historii przychodziło mi z łatwością. W swoich utworach wykorzystuję jednak nie tylko historie zmyślone, lecz także te, które usłyszałem od innych. Historia, która naprawdę się wydarzyła i sama w sobie ma potencjał fabularny, może być niezwykle mocna. Jeśli umiejętnie się ją wykorzysta, utwory oparte na prawdziwym życiu bywają czasem silniejsze niż te całkowicie wymyślone. Mam sąsiada, przy którym dorastałem. To były milicjant, od dawna na emeryturze. Wszyscy uważają go jednak za kłamcę. Ja sądzę, że jest po prostu niespełnionym pisarzem. Wymyśla tyle niesamowitych historii! Jestem jedyną osobą, która regularnie go słucha, bo nikt inny nie chce tego robić. Wszyscy uważają, że zwyczajnie zmyśla, a czas spędzony na słuchaniu go to strata czasu. On sam tego nie rozumie, przychodzi więc do mnie i opowiada mi swoje historie. A ja wykorzystuję wiele z nich w swojej twórczości, choć sam ich nie wymyślam. Mam opowiadanie zatytułowane „Krzyk grzyba”. To historia, którą usłyszałem właśnie od sąsiada. Kiedy był chłopcem, obserwował swojego dziadka, który nocami chodził do lasu z latarnią, siadał pod dębem i nasłuchiwał, jak pęka ziemia, gdy grzyb przebija się przez jej powierzchnię. Podążał za tym dźwiękiem i wbijał w tym miejscu patyczki. O świcie wracał do oznaczonych miejsc i ścinał grzyby. Innymi słowy, znajdował grzyby, kierując się słuchem. Sąsiad opowiedział mi też inną historię. Kiedy był młody, zakochał się w pewnej kobiecie, ale jego rywal był od niego znacznie silniejszy, większy i zdrowszy. Wiedział, że nie ma z nim szans. Wtedy siostra poradziła mu, żeby zjadł młodego muchomora. Zjadł go i wpadł w taki szał, że wskoczył na konia i pognał do swojego rywala. Kiedy tamten zobaczył go w tym szaleńczym stanie, zupełnie stracił pewność siebie. Sąsiad rzucił się na niego i w ten sposób zwyciężył. Po tym wydarzeniu rywal już nigdy więcej mu nie dokuczał. Opublikowałem tę historię w gazecie „Literaturna Ukraina”. Po publikacji zaczęli do mnie dzwonić ludzie i prosić o przepis na tego muchomora. A wszystko to wymyślił mój sąsiad. To jego zmyślona historia.
Anna Kovalova:
Moim gościem był Wołodymyr Danyłenko – ukraiński pisarz, literaturoznawca, badacz i krytyk literacki, producent projektów literackich. Na drugą część rozmowy z autorem zapraszam Państwa za tydzień. Dziękuję Państwu za dziś i do usłyszenia za tydzień! Anna Kovalova, Radio Lublin.
Анна Ковальова:
Чи можна замкнути талант у клітці? І чи здатне кохання вийти за межі людської долі? Про це розповідає роман «Клітка для вивільги» українського письменника Володимира Даниленка. Про це вже за мить. Біля мікрофона – Анна Ковальова.
————————
Володимир Даниленко – український письменник і літературний критик. Ми зустрілися в Любліні під час цьогорічного Східного експреса літератури. Завдяки цій події польські читачі змогли познайомитися з його романом «Клітка для вивільги». Про джерела натхнення, незвичайну героїню та історії, що народжуються як із людської уяви, так і з реального життя, розповість сам Володимир Даниленко.
Володимир Даниленко: Це книжка про талант у тоталітарній країні. Загалом, звичайно, це книжка про любов – про любов як явище вселенське, всеосяжне. Про любов чоловіка до жінки, жінки до чоловіка, про любов дітей до батьків, про любов, на якій тримається світ.
Анна Ковальова: На що звернути увагу під час читання твору?
Володимир Даниленко: На одержимість головної героїні. У цьому романі показано, що справжні таланти, геніїв народжує космос. Це продукт світу, у якому вони живуть. Співачка Аліна Іванюк є частиною цього світу. У дитинстві вона наслідувала птахів, намагалася точно їх копіювати, і в неї розвинувся феноменальний музичний слух та пам’ять. Вона запам’ятовувала будь-яку мелодію з першого прослуховування, а потім точно її відтворювала. Вона слухала музику різними мовами й запам’ятовувала її. Коли їй казали: «Ти ж не знаєш мови», – вона відповідала, що музика – це любов, а любов не потребує перекладу. Музика – це душа людини. Це мистецтво, яке найбільше зворушує людей, і воно дуже органічно в ній жило. Її одержимість власним покликанням пов’язана з природою, частиною якої вона була. Вона виросла серед співочих птахів і зрештою до них повернулася, тому що їй не дали можливість побудувати кар’єру через
Анна Ковальова: Аліна Іванюк – це реальний персонаж чи вигаданий?
Володимир Даниленко: Ні, це вигаданий персонаж, але для створення цього персонажа, я, звичайно, взяв за основу образ своєї матері. Я думаю, що всі, хто бачив її, пам’ятають, як вона співала з ранку до вечора. Вона прокидалася і співала, співала – у неї в голові була величезна кількість текстів. Вона була дуже віддана життю, щось робила вдома й співала. І вона справді була призеркою обласного конкурсу, їй навіть давали направлення на навчання. Після війни вона мала їхати до Ленінградської консерваторії на навчання поза конкурсом. Тобто вона перемогла в конкурсі, отримала диплом і головний приз, який давав їй шанс вступити до консерваторії без іспитів. Але вона не поїхала, тому що мій дідусь після смерті своєї дружини і після війни, одружився вдруге. Він узяв собі молоду жінку й сказав, що не може їй допомогти, адже після війни, у ті роки, було дуже важко. Тож їй доводилося розраховувати тільки на себе. Тоді моя мати саме познайомилася з батьком. Вона вийшла заміж, народила дітей і, звичайно, вже не поїхала навчатися. Це така звичайна історія, яка була в нашій сім’ї. Але я використав її у творі, адже знав цей тип жінки – одержимої музикою, з доброю пам’яттю та гарним голосом. Мені не потрібно було нічого вигадувати, тому що я знав це з дитинства.
Анна Ковальова: Чому саме проза? Чому ви обрали такий напрямок?
Володимир Даниленко: Проза – це можливість розповідати історії. Я з дитинства постійно їх вигадував. Був у центрі уваги: хлопчики збиралися навколо мене, а я вигадував усе, що вони просили, – різні історії. Вони давали мені волоські горіхи, яблука аби я розповідав їм історії. Тому я захоплював їх різними оповідями. Я багато пародіював, розповідав історії про наших спільних знайомих, придумував різні сюжети. Мені легко давалося створювати й вигадувати історії. Але я використовую у своїх творах не лише вигадані історії, а й почуті. Історія, яка вже відбулася, яка сама по собі є сюжетом, дуже сильна. Якщо її грамотно використати, то твори, створені на основі життя, іноді бувають сильнішими за вигадані. У мене є сусід, я виріс біля нього. Він колишній міліціонер, уже давно на пенсії. Але всі вважають його брехуном. Я ж вважаю, що це нереалізований письменник. Він стільки всього вигадує! Я єдиний, хто постійно слухає його історії, тому що більше ніхто цього не робить. Усі вважають, що він просто бреше, а час, проведений із ним, – змарнований. Він цього не розуміє, приходить до мене й розповідає. І я використовую багато його історій, які сам не вигадую. У мене є оповідання, яке називається «Крик гриба». Це історія, яку мені розповів сусід. Коли він був хлопчиком, то стежив за дідом, який уночі ходив до лісу з ліхтарем, сідав під дубом і слухав, як тріскає земля, коли з неї вилазить гриб. Він ішов на звук і ставив там палички. А коли світало, повертався до цих паличок і зрізав гриби. Тобто він знаходив гриби на слух. У сусіда була й інша історія. Коли він був хлопцем, то закохався в одну жінку, але його конкурент був значно сильнішим, більшим і здоровішим за нього. Він знав, що програє. Тоді сестра порадила йому з’їсти молодого мухомора. Він з’їв мухомора, і на нього напав такий сказ, що він на коні помчав до свого конкурента. Коли той побачив його скажений вигляд, то просто деморалізувався. Сусід кинувся на нього й таким чином переміг. Після цього конкурент більше ніколи його не чіпав. Я опублікував цю історію в газеті «Літературна Україна». Після публікації мені почали телефонувати й просити рецепт мухомора. А все це вигадав мій сусід. Це історія, яку придумав він.
Анна Ковальова:
Моїм гостем був Володимир Даниленко – український письменник, літературознавець, літературний продюсер і критик. Запрошую вас послухати другу частину розмови з автором наступного тижня. Дякую, за увагу до зустрічі і до зустрічі наступного тижня! Анна Ковальова, Radio Lublin.
Fot. Anna Kovalova