Dzisiejszą rozmówczynią jest Nadya Mitskevich, – ukraińska artystka wizualna mieszkająca w Polsce. Spotkałam ją przy okazji jej wystawy w Galerii Labirynt w Lublinie. Rozmawiamy o projekcie „Węzeł dla pamięci”. O tym, czym jest ten projekt i jak powstawał, opowie sama Nadya Mitskevich,.
Nadya Mitskevich: Przyjechałam do Polski na samym początku pełnoskalowej wojny. To był marzec 2022 roku. I kiedy pierwszy szok trochę minął, zrozumiałam, że trzeba coś robić – coś artystycznego. Jesienią zaczęłam pracować nad projektem pod tytułem „Węzeł dla pamięci”. A już rok później, w 2023 roku, powstała pierwsza część tego projektu. Została ona zaprezentowana na zbiorowej wystawie polskich artystów – była to wystawa stowarzyszenia fotografów. W galerii pokazano pierwszą część pracy. Opowiadała ona o drodze, którą przeszli ludzie, przede wszystkim ukraińskie kobiety, które wyruszyły na Zachód po rozpoczęciu wojny. Właśnie wtedy narodził się ten pomysł. Co on oznacza? Spróbuję wyjaśnić to metaforycznie. Te kobiety szły drogami, poruszały się naprzód i niosły ze sobą rzeczy – walizki, dzieci, rodziców, koty. Wszystko to zostawiało swój ślad. Ale jednocześnie ślad zostawiała też pamięć – o życiu, domu, o zwykłym świecie, który utraciły. Symbolem tej drogi stała się dla mnie czerwona nić z węzełkami. Bo nasze babcie i prababcie mówiły kiedyś: „Zrobię węzełek, żeby pamiętać”, żeby czegoś nie zapomnieć, żeby coś zachować w pamięci. Okazało się, że ten obraz jest zrozumiały w różnych kulturach słowiańskich i okołosłowiańskich. Polacy również go rozpoznają i używają tego określenia – „Węzełek dla pamięci”. Tak powstała pierwsza część projektu.
Anna Kovalova: Czy teraz w Lublinie pokazywana jest druga część projektu?
Nadya Mitskevich: Nie, ten projekt składa się z kilku części. Opowiedziałam o pierwszej. Łączy on fotografię i grafikę, ale istnieje też czysto graficzna praca pod tytułem „Mapa wspomnień”. Powstała ona później. Rozmawiałam z różnymi ludźmi – z kobietami, które wyjechały lub uciekły na Zachód. Pytałam, co pamiętają, co zostało w ich pamięci z codziennego życia, ze zwykłych rzeczy, żeby choć trochę odwrócić uwagę od myśli o wojnie, tragedii, o zniszczonym życiu. Czego trzyma się pamięć? Co przywołują, żeby nie myśleć o tym najtrudniejszym? Były to proste, codzienne rzeczy. Z tych wspomnień powstała „Mapa wspomnień” – praca graficzna. Ostatnia część to portrety kobiet, które wyjechały nie tylko do Polski. To można powiedzieć główna część projektu. Wszystkie te elementy razem tworzą całość. W Lublinie pokazana jest natomiast skrócona wersja, specjalnie dostosowana do galerii.
Anna Kovalova: Na początku umawiałyśmy się, żeby nie mówić o traumie, ale te prace jednak niosą w sobie doświadczenie wojny, pewną traumatyczność.
Nadya Mitskevich: Można powiedzieć, że dla mnie osobiście była to praca bliska arteterapii, chociaż nie nazwałabym jej tylko tak. Pracowałam nad tym projektem trzy lata, żeby wydobyć z siebie te idee, opowiedzieć je poprzez sztukę i pokazać ludziom – ukraińskim kobietom i polskiemu społeczeństwu – to, co jest teraz przeżywane i odczuwane. To opowieść o kobietach, które po prostu chodzą ulicami Polski albo pracują w różnych instytucjach. Kiedy w 2025 roku w Warszawie odbyła się indywidualna wystawa, na której zebrano wszystkie części projektu, poczułam ulgę. Stało się lżej, bo jakby wyjęłam to z siebie i oddałam ludziom.
Anna Kovalova: Jakby nadszedł moment uwolnienia.
Nadya Mitskevich: Tak, nadszedł moment uwolnienia. Oddałam to wszystko, żeby ludzie się zatrzymali i zastanowili. A jeśli którejś z kobiet, które fotografowałam i portretowałam, zrobiło się dzięki temu choć trochę lżej – to dla mnie najważniejsze.
Anna Kovalova: Moim gościem była Nadya Mitskevich, ukraińska artystka wizualna mieszkająca w Polsce. Wystawę pod tytułem: „Węzeł dla pamięci” można oglądać w Galerii Labirynt 2 przy ul. Grodzkiej 3 w Lublinie do końca sierpnia. Dziękuję Państwu za dziś. Do usłyszenia za tydzień – Anna Kovalova, Radio Lublin.
Fot. Anna Kovalova
________________________________________________________________________________________________________
А зараз ви можете прослухати матеріал українською мовою.
Анна Ковальова:
Як виглядає пам’ять, коли вона стає формою мистецтва? Вітаю, біля мікрофона Анна Ковальова.
——————-
Сьогоднішня гостя нашої розмови – Надія Міцкевич, українська візуальна мисткиня, яка живе в Польщі. Я зустрілася з нею з нагоди її виставки в Галереї «Лабіринт» у Любліні. Ми говоримо про проєкт «Вузол на згадку». Про те, що це за проєкт і як він створювався, розповість сама Надія Міцкевич.
Надія Міцкевич: Я приїхала до Польщі на самому початку повномасштабної війни. Це був березень 2022 року. І коли перший шок трохи минув, я зрозуміла, що треба щось робити – щось мистецьке. Восени я почала працювати над проєктом із назвою «Вузлик на згадку». А вже за рік, у 2023-му, з’явилася перша частина цього проєкту. Вона була представлена у збірній виставці польських митців – це була спілка фотографів. У галереї показали першу частину роботи. Вона розповідала про шлях, який пройшли люди, передусім українські жінки, що вирушили на Захід після початку війни. Саме тоді й народилася ця ідея. Що вона означає? Спробую пояснити метафорично. Ці жінки йшли дорогами, рухалися вперед і несли з собою речі – валізи, дітей, батьків, котів. Усе це залишало свій слід. Але водночас слід залишала й пам’ять – про життя, дім, звичний світ, який вони втратили. Символом цього шляху для мене стала червона нитка з вузликами. Адже ще наші бабусі й прабабусі казали: «Зроблю вузлик на згадку», щоб щось не забути, щось зберегти в пам’яті. Виявилося, що цей образ зрозумілий у різних слов’янських і навколослов’янських культурах. Поляки також його впізнають і використовують це означення – «вузлик на згадку». Так постала перша частина проєкту.
Анна Ковальова: Зараз у Любліні показують другу частину проєкту?
Надія Міцкевич: Ні, цей проєкт складається з кількох частин. Я розповіла лише про першу. Він поєднує фотографію і графіку, але є й суто графічна робота під назвою «Карта спогадів». Вона з’явилася пізніше. Я спілкувалася з різними людьми – з жінками, які виїхали або втекли на Захід. Я запитувала, що вони пам’ятають, що залишилося в їхній пам’яті з повсякденного життя, звичних речей, щоб хоча б трохи відволіктися від думок про війну, трагедію, про зруйноване життя. За що чіпляється пам’ять? Що вони згадують, щоб не думати про найболючіше? Це були прості, буденні речі. З цих спогадів і постала «Карта спогадів» – графічна робота. Остання частина – це портрети жінок, які виїхали не лише до Польщі. Це, можна сказати, головна частина проєкту. Усі ці елементи разом і складають цілість роботи. У Любліні ж показано скорочену версію, спеціально адаптовану для галереї.
Анна Ковальова: Ми домовлялися на початку не говорити про травму, але ці роботи все ж несуть у собі досвід війни, певну травматичність.
Надія Міцкевич: Можна сказати, що для мене особисто це була робота, близька до арттерапії, хоча я б не назвала це лише так. Я працювала над цим проєктом три роки, щоб вивільнити ці ідеї, проговорити їх через мистецтво і показати людям – українським жінкам і польському суспільству – те, що зараз переживається і відчувається. Це про досвід жінок, які просто ходять вулицями Польщі або працюють у різних установах. Коли в 2025 році у Варшаві відбулася індивідуальна виставка, де всі частини проєкту були зібрані разом, я відчула полегшення. Мені стало легше, бо я ніби винесла це із себе і передала людям.
Анна Ковальова: Ніби настав момент звільнення.
Надія Міцкевич: Так, момент звільнення справді настав. Я віддала це все, щоб люди замислилися. І якщо комусь із жінок, яких я фотографувала і портретувала, стало від цього легше – це для мене найважливіше.
Анна Ковальова: Моєю гостею була Надія Міцкевич, українська візуальна мисткиня, яка живе в Польщі. Виставку «Вузол на згадку» можна відвідати в Галереї «Лабіринт 2» за адресою вул. Гродська, 3 у Любліні до кінця серпня. Дякую за увагу до зустрічі наступного тижня, Анна Ковальова, Radio Lublin.